АНТОЛОГІЯ24

Все, що було «до» втратило сенс. Говорити, дихати, робити театр стало тісно, важко. Але війна в тому числі за ідентичність та за цінності, за нашу свободу. Це стало фундаментом проєкту «Антологія24». До збірки увійшли п’єси, есеї, щоденникові записи, польові нотатки, віршовані нариси, створені як досвідченими драматургами, так і авторами-початківцями. Відібрали їх відомі практики та теоретикині українського театру. Разом ці тексти складають мапу подій з 24 лютого і до дати дедлайну прийому робіт.

Поєднання сучасної, живої та актуальної драматургії з академічною сценою, це Велика Подія для українського театру. Тож відзначаємо цією Подією випуском друкованої книжки «Антологія24», що теж є непересічною подією в Україні.

Зміст

Вступ

Перед світанком 24 лютого 2022 року розпочався відкритий воєнний напад Росії на Україну. Ці події змусили цілий світ певним чином відреагувати: більшість країн засудила дії агресора та вдалася до низки заходів на користь української сторони — хтось підтримує добрим словом, хтось дає зброю та гроші. Значно менша кількість держав підтримала війну, і лише кілька намагаються всидіти на двох стільцях, не відмовляючись від стосунків ані з Україною, ані з Росією.

Єдині, хто не може в цій ситуації лишатися осторонь, — це, звісно, українці. Життя кожного жителя України в цей день фатально та незворотньо змінилося: тепер всі, навіть ті, хто декларував існування «поза політикою», мають за плечима новий гіркий досвід. Життя десятків тисяч вже обірвалося. І якщо за військовими діями можна стежити через стрічки новин, то за змінами в існуванні окремих людей, долі яких складатимуться в долю цілого народу, можна спостерігати лише давши цим людям голос.

Саме таким чином команда проєкту «Антологія24» прагне донести до мешканців інших країн те, що зараз відбувається на нашій території — зібравши творчо переосмислені свідоцтва цієї трагедії. На початку квітня ми оголосили open call текстів для театру, за два з половиною тижні отримали більше сотні творів, ще за два тижні опрацювали їх та визначили 23 тексти, які і складають цю збірку. Жанрових обмежень майже не було — нам важливо було отримати найсвіжіший відбиток подій, такий, яким він є прямо зараз. Строкатий, нерівний, але абсолютно правдивий та несамовитий. Бо ж мова, спосіб висловлювання на тему війни, народжується просто зараз. І ми прагнемо не лише спостерігати за цим процесом зсередини, а зробити його свідками (і, за можливості, — співучасниками) інших жителів світу.

До антології увійшли п’єси, есеї, щоденникові записи, польові нотатки, віршовані нариси, створені як досвідченими драматургами, так і авторами-початківцями. Разом ці тексти складають мапу подій з 24 лютого і до дати дедлайну прийому робіт. Вони будуть перекладені кількома мовами для проведення читань, а також, можливо, постановок у театрах світу.

Зображення на обкладинці Поліни Кузнецовоі

Кілька слів від команди

В цьому розділі ви знайдете інформацію про рідерів та іншіх учасників проєкту — їхні короткі біо, а також відповіді на запитання, чому вони вирішили долучитися до проєкту, які сподівання мають стосовно його результатів, а також щодо змін в їхньому житті, які сталися через війну.

Вероніка Склярова (Харків, ініціаторка проєкту). Продюсерка, культурна менеджерка з Харькова (тимчасово перебуває у Німеччині). Програмна директорка міжсекторального фестивалю «Parade-fest», театральна критикиня, арт-журналістка. Ініціаторка освітнього проєкту «Безпечний театр: Лабораторія нових правил гри». Кураторка проєкту міських досліджень «Завод. Експедиції», метою яких було відкриття залізної завіси гігантських радянських заводів методами сучасного мистецтва. Продюсерка в театрі Dollmen, «Крим, 5 ранку» — мультидисциплінарному проєкті, присвяченому ситуації з правами людини в тимчасово окупованому Криму.

«Ініціювати цю збірку було не важко. Майже кожен день я отримувала запити від колег з Європи та Америки, які хотіли ставити вистави та робити сценічні читання української актуальної драматургії. У процесі роботи та перемовин з рідер(к)ами проєкту постало питання жанрового визначення, адже саме п’єси — більш тривалий процес. Разом з тим написані після 24 лютого тексти, які я бачила на порталі УкрДрамаХаб, були більш схожими на есеї, нариси — такою швидкою і експресивною була мова. Мені особисто було дуже цікаво відчути відгук на цей заклик, на цю увагу від авторів, адже оупен-кол був шаленим, всього 2 тижні. Відповідь, що означала пошук можливості бути почутими, надзвичайна: ми отримали більше 100 текстів. Мої очікування стосувались розмитих жанрових рамок, можливості почути нові голоси — і так сталось. Безмежно вдячна всім автор(к)ам текстів.

Я є директоркою ГО АРТ ДОТ та кроссекторального фестивалю Парад-фест. До війни це був фестиваль «про право на місто», тобто про можливість бути частиною демократичних змін у суспільстві, комфортно себе почувати в своєму просторі; фестиваль про проблеми, пов’язані з інклюзією та російською пропагандою. На мою думку і думку моєї команди саме мистецтво та культура у широкому розумінні є цим ненасильницьким інструментом, що може допомогти Українському суспільству у становленні та гармонії.

У перший тиждень війни ми разом почали допомагати харківським митцям евакуйовувати їхні власні колекції та архіви. Згодом вивезли всесвітньо відомий музей «Харківської школи фотографії», часом — вивозили разом з пенсійного віку митцями-авангардистами, що започатковували цей рух в Україні. Ми організовували логістику перевезень, пакувань та зберігання у Львові цих об’єктів. Наша і моя особиста місія наразі полягає у зміцненні ідентичності України через культуру і мистецтво, через збереження та продукування. Це єдине в моєму житті, що залишилось незмінним».

Пьотр Армяновський (Київ, рідер проєкту) Народився у Донецьку у 1985 році. Перформер та режисер, співзасновник групи Pic pic. Вивчав театр та мистецтво перформансу у Києві, Львові включно зі “Школою перформансу” Януша Балдигі та “В присутності художника” Марини Абрамович. Після початку війни у рідному місті Донецьку він працював переважно як режисер документального кіно та театру. Є переможцем численних мистецьких премій та відзнак, зокрема, в рамках Бієнале молодих художників у 2017 та 2019 роках, Docudays 2018, МУХі 2019.

«Зі свого досвіду я знаю, що значно простіше писати коли ти знаєш, що хтось чекає на твій текст, що це буде не просто пост у фейсбуці, а щось ґрунтовніше, що, можливо, надасть назву, слова тому, що ми проживаємо зараз.

З одного боку, я не маю жодних очікувань. Добре, якщо хтось напише текст для театру завдяки нашій пропозиції. З другого — результатом такої збірки можуть бути читання та постановки в театрах України і світу. Це спосіб наші біль і вразливість перетворити у емпатію та силу.

До 24.02 я працював над кількома проєктами у сфері віртуальної реальності, документальними фільмами та аудіотуром про київські кінотеатри. Наприклад, наприкінці лютого ми мали презентувати віртуальний тур Національним музеєм народного декоративного мистецтва, а вийшло, що ця робота стала важливим архівним документом. Після повномасштабного нападу Росії на Україну я займався волонтерством та зйомками у вільний час. Також онлайн розповідав іноземним журналістам і глядачам на благодійних кінопоказах про те, що відбувається в Україні і якими є історичні причини цього. Зараз, на 83 день війни, я знову переважно займаюсь мистецькими проєктами, які мають на меті розповісти і світу, і нам самим, що ми переживаємо».

Оксана Данчук (Львів, рідерка проєкту) Культурна менеджерка і кураторка, драматургиня. У 2012 отримала диплом магістра культурології у Львівському національному університеті імені Івана Франка. З 2013 – членкиня ГО «Мистецька Майстерня Драбина» та кураторка Конкурсу п’єс «Драма.UA». З 2016 – керівниця літературно-драматургічної частини Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки.

«Довгий час українські голоси у світі звучали дуже тихо. Їх перекрикували і глушили імперські волання Росії. Може, хтось і не хотів їх чути. Сьогодні ті, чиєю зброєю є слово, повинні направити її на очі та вуха усього світу. Наш обов’язок – підсилити ці голоси. Я не очікую геніальних текстів. Їх ми вже маємо. Я не очікую відкриття талантів – їх ми теж маємо і завжди мали. Я очікую, що фінальна антологія зафіксує реакцію українських митців на повномасштабне вторгнення Росії та отримає належну їй увагу в європейських театральних середовищах. Після 24 лютого наш театр миттєво перетворився на гуманітарний штаб та шелтер для внутрішньо-переміщених осіб. Я ж лежала вдома і хворіла на свій перший від початку пандемії вірус ковід-19. Коли хвороба минула, долучилась до колег. Замість репетицій і вистав ми зустрічали і приймали людей в шелтер, чергуючи там цілодобово; готували їжу, возили її на вокзал, приймали, сортували, відправляли гуманітарні вантажі різних розмірів. Зараз, на 83-й день війни, стараємось суміщати гуманітарні завдання із новими перформансами та плануванням нового переможного сезону».

Світлана Баженова (Харків, рідерка проєкту) Менеджерка культурних проєктів, театрознавиця, експертка з грантрайтингу та бюджетування. Координувала роботу кількох аудіовізуальних проєктів, є членкинею Спілки театральних діячів України. Саме вона стала розумом проєкту з евакуації мистецьких архівів та спадщини, яким наразі займається команда Parade-fest, також працює з «Культурною агенцією А» та PLAN B fest.

«Війна в Україні це не тільки про смерть та страждання, це, у першу чергу, про майбутнє і життя. Саме тому зараз разом з військовими перемогами необхідно будувати і майбутнє української культури, вписувати Україну не тільки у підручники військової справи, а й у світову культуру. Адже кожний культурний проєкт — це перемога у битві за свідомість українського суспільства. Ці тексти, створені тут і зараз, — як миттєвий творчий відбиток реальності, і дуже важливо зафіксувати їх саме як театральні тексти. Адже театру потрібні слова, щоб говорити про нашу історію. Я очікую, що тексти, які автори нам надішлють, будуть перекладені багатьма мовами для постановок не тільки в Українських театрах, а й в цілому світі. Антологія з найкращих творів — це побудова нового наративу, у якому дійсно об'єднана вся Україна. У цій трагедії вже немає сходу і заходу, прихильників різних політичних сил, національностей: вважаю, що це нова точка відліку для всієї української культури. Спільна історія, яка торкнулася абсолютно кожного. З початком війни у мене одразу змінився горизонт планування: у першу добу він був «на декілька годин», у перший тиждень — «на день-два», а зараз, на третій місяць війни, я вже можу планувати на місяць. Це дуже добрий знак. Ми вчимося жити в нових умовах. Евакуація з родиною до іншого міста України повністю змістила повсякденний фокус уваги на побутові та психологічні проблеми всередині родини. Разом із усією цією невизначеністю та панікою було відчуття, що треба щось робити просто зараз і якомога швидше. А зараз зрозуміла: я мушу займатися тим, що виходить у мене найкраще — культурними проєктами та підтриманням життєдіяльності наших громадських організацій та інших волонтерів».

Єлізавета Баннікова (Харків, упорядниця збірки) Режисерка (у 2007 році закінчила ХДАК), авторка інсценізацій до вистав, упорядниця текстів до книги «Крим, 5-та ранку» у проєкті, присвяченому політв'язням Криму.

«Хочу, щоб наша війна перестала бути абстракцією передусім для жителів країн ЄС.

«Хочу, щоб наша війна перестала бути абстракцією передусім для жителів країн ЄС. Так, будь-яка людина, наділена уявою та здатністю до емпатії, відчує жах, побачивши кадри з Бучі, Маріуполя, Краматорська. Проте потрібно, щоб вона почала діяти нам на захист та користь. Спонуканням до таких дій якраз може стати художнє слово, бо ж воно помножує потужність документальних свідоцтв, дозволяючи почути та відчути чиєсь горе. І тоді питання «що ж тут можна вдіяти» перетворюється на «що саме я можу зробити?» і таки стає власне дією.

Знаю, зараз тисячі небайдужих, чудових людей за кордоном волонтерять, допомагають грошима, влаштовують акції перед будівлями власних урядів, щиро приймають в своїх домівках наших біженців. Але ж треба, щоб цей потік не вщухав і ставав ширшим, всеохоплюючим. Восени мала честь бути задіяною в проєкті «Крим, 5-та ранку» про кримськотатарських політв'язнів, яких через незгоду з діями окупаційної влади кидають за ґрати на величезні терміни. В інформаційному ролику про ці події ми писали: «Локальне беззаконня — загальна відповідальність». Тож люди мають побачити: це беззаконня щодня стає все менш локальним та все більш жахливим».

З тих пір, як розпочалася війна, щодня доводиться екстрено гартувати дух. Тобто робити дуже багато речей, на які не наважилася би за інших обставин. Ночувати в підвалах та інших дивних непристосованих місцях, губити лік годинам, проведеним в автівках та автобусах, плести маскувальні сітки, перетинати кордони неочікувано для себе, усюди тягати за собою родину, а головне — працювати, навіть коли немає сил та наснаги. Бо вважаю своїм першим обов’язком сплачувати «податок на Перемогу»: дохід має бути, щоб його частину перераховувати на потреби ЗСУ та волонтерів».

Олександр Фоменко (Харків, координатор) Актор, режисер, театральний та кіно- продюсер, громадський діяч. Співзасновник драматургічного конкурсу Тиждень актуальної п'єси, Театру Переселенців, соціально-культурного проєкту Class act: Схід-Захід. Співорганізатор ревіталізації культурного центру Арт-Братислава. Голова наглядової ради Харківського муніципального фонду культури та креативності.

«До 24 лютого я був директором арт-простору «Коло Лісу» у Харкові, який ми створили з однодумцями та небайдужими шляхом ревіталізації комплексу будівель першого харківського телеграфу. Артпростір було відкрито 26 грудня 2021 року, за два місяці існування нам вдалось організувати більше 30-ти мистецьких подій, вистав, лекцій, вечірок сучасної музики. 24 лютого артпростір припинив своє функціонування. Я з сім'єю переїхав у Львів і приєднався до волонтерських ініціатив Львівського театру Лесі Українки, серед яких шелтер для вимушених переселенців та логістичний склад гуманітарної допомоги. Де і працюю до сьогодні.

З перших тижнів розкрився характер цієї колоніальної війни. До повномасштабного вторгнення розвідка оприлюднила дані, згідно з якими армія рф пригнала в частини на кордоні пересувні крематорії, та підготувала 45 000 поліетиленових мішків для трупів. Ми всі тоді іронізували, ніби вони самі себе знищать, поховають, і роз'їдуться по домах. Але, після перших боїв, обстрілів і бомбардувань суто житлових будинків та після відомостей про звірства руських на окупованих ними територіях, стало зрозуміло, що їх мета — знищити якнайбільше українців. І ті 45 000 пакетів були для нас.

«Антологія24» зможе дати інструмент тим, хто хоче говорити про війну в Україні.

У момент усвідомлення цього стало зрозуміло, що ми маємо якнайшвидше починати збирати свідчення у формі текстів для театру і ретранслювати на весь світ. Ми є свідками найбільшого геноциду в центрі Європи за останні кілька десятиріч. «Антологія24» зможе дати інструмент тим, хто хоче говорити про війну в Україні. А читачам та слухачам зможе передати достовірний емоційний досвід про події за перші місяці повномасштабного вторгнення путінської орди в Україну».



↑ Зміст

АНТОЛОГІЯ24

Епіграф — Олександр Левицький «Лічилка»

Олександр Левицький.Народився 19 листопада 2000-го року в Старій Синяві, на Хмельниччині. Потім робив багато помилок. Вчився їх виправляти, не допускати їх повторів, знову помилявся, знову засвоював уроки. Так 22-гий рік вже. Не набридає. Страшно шукати щось нове, бо це постійно вихід із зони комфорту, але, майже завжди, — це неймовірно. Більше емоцій. Все нові і нові емоції. Позитивні. І негативні. Так, усі емоції, які дарує життя, — вони всі прекрасні. Звичайно, закохувався, охолоджувався, знову запалювався але ніколи — слава богу — ніколи не розчаровувався в Любові. Вона вічна, як і Тиша.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Після війни змінилися цінності. Як у кожного. Цінуєш сім‘ю, посмішку мами, карявий і по-своєму милий малюнок семирічної племінниці, квіти в дворі, тишу, поцілунок коханої, безкорисну допомогу, кожне «дякую», кожне «щасти», кожне «я так люблю тебе». Після війни слова набули інших фарб, іншої форми, іншої температури. Після війни буде мир, обов‘язково, інакше тисячі найрозумніших фізиків і математиків всю історію людства помилялися в одній простій формулі: життя — це синусоїда. А тим, хто не зовсім розуміє, що то таке, я з задоволенням розкажу після Перемоги біля річки під гітару і смородиново-м‘ятний компот.

акличіЛ

Десять. Дев'ять. Вісім. Сім.
Сни про спалений дім.
Набитий обманами патронташ.
Лукавство. Шантаж.
Червоний пейзаж.
Перепис одвічних понять:
«Сплюндруй!» «Забудь!» «Зрадь!»
Шість. П'ять.
Хором в церквах: «Згори!» —
Ані надії згори.
Чотири. Три.
Бездонність страждання сягнула дна.
Дві. Одна.
Війна.



↑ Зміст

1. Юлія Гончар «Відчуття війни»

Юлія Гончар. Народилася в Києві, авторка та організаторка міжнародних проєктів у Німеччині, Швейцарії, Австрії, Таїланді. За освітою міжнародний маркетолог, Юлія працювала і Міністерстві інфраструктури України, компанії Лореаль та рекламних агентствах. У 2014-2015 рр. її перші тексти «Валдай», «Невигадані діалоги про драматургію», «Успішні безхатьки» відзначені на фестивалі Тиждень актуальної п’єси. У 2015 році Юлія відібрана від України у проєкт Європейської театральної конвенції, Карлсруе (Німеччина). Юлію запрошують як стипендіатку на фестиваль «Театертреффен» у 2017 у Берліні, Дні Шиллера у Мангаймі і т.ін. У 2017 році – кураторка міжнародної співпраці на Тижні актуальної п’єси. Її копродукції підтримує Гете Інститут та ін., україно-німецький проєкт «Кінець удавання» представлений на 5 фестивалях. Як сценаристка дебютувала 2019 р. у проєктах «ЯК ТАМ КАТЯ» (отримав фінансування Держкіно, Midpoint) та «ЧИТЕРИ» (створений на Другій Лабораторії НСТДУ та резиденції Тераріум у 2020 р., сценічне читання реж. Павло Ар’є у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра). У 2021 р. стала фундаторкою Театру Драматургів. З березня 2022 р. є стипендіаткою Саксонського культурного фонду за підтримки Гете Інститут та веде активну діяльність у заходах, спрямованих на підтримку України у часи російської агресії. Бере участь у розробці серіалу на основі реальних подій про життя молоді під час війни для каналу HBO.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

У тексті я використала свої щоденникові записи, тому ви можете уявити собі всі обставини життя, навіть ту їжу, що я їм. Я стала сміливішою, я стала активніше просувати себе, свою творчість і «своїх»: я постійно думаю, що маю використати цей час у безпеці максимально — щоб допомогти Україні, українцям і українській культурі. Я втомлююсь, але більше мене втомлює недіяння. Я відчуваю себе Арджуною, воїном, магом, шаманом, і за допомогою текстів передаю відчуття, досвід, через який проходжу я і люди навколо. Німеччина збирає мене докупи своєю мовою і піклуванням, своїми рамками і унікальними можливостями. Зараз час для мене прискорюється, події концентруються і за день в Дрездені я проживаю тиждень в Україні до війни. Як і раніше, я документую, поєдную людей, вивчаю ритуали і процеси.

З повагою, Слава Україні

Відчуття війни

Перед війною ми були в Єгипті, на Сінаї в Дахабі. Я почала писати ці тексти.

21.02.2022 р.

У мене немає раку, немає ВІЛу. Але я постійно кволію з перемінними паузами щасливого здорового самопочуття. Так, я знаю, не треба так писати і навіть не треба вживати «не», тому що мозок не сприймає не сприймає не сприймає не. Ти не спиш, ти не спиш, ти не спиш! Бачу я зранку сон з дядькою-ведучим у костюмі. Утримати увагу не можу, падаю в несвідоме вештання магазинами, вмовляю подругу купити дорогий світшот адідас за 2 тис грн. В реалі 21 число, 21.02.2022 р., я нарешті пишу ці рядки ці кволі строки розпачу — болить живіт тихо, хвилеподібно. Від чого? Я не можу перетравити війну Росії з Україною, напад, 150-тисячне військо на кордоні не лягає мені у шлунок шматками шаурми смачної чи манго солодкого манго соковитого від якого мене просто вивертає. Зараз я нічого не їм, крім плейн райс — плейт оф райс — райс найс. Тільки відкриваю новини — знову мене хапає. Рис витягує з мене шлаки і воду, і хоч води повно — ціле Червоне море — мене накриває хвилями безводної тривоги. Чому Червоне? Багато крові? Місячні Землі? Три дні потому — Путін не напав, відводить війська сивий генерал на камеру каже «ми заїбались тут в холоді голоді на плейн райс нам наплювать на Україну на орків Вай даз Юкрейн меттерз? Краще я поцілю скупою рідиною на матрас після війни на моїй Анастастасії краще я буду їсти шаурму і купатись в Червоному морі мені остогидло це бидло». Програмую, програмую свій мозок на той шар реальності де все добре, де дядько в телевізорі розбудить мене.

Путін вис-ти-путь в телевізорі. Виступутін. Гів мі веспер! Тільки водки не треба. Не треба моря крові! Відійдіть від мене! Залиште, облиште, што пушкінскоє вимя ладонямі своімі так ми співали у російськомовній гамназії як називала цей заклад сусідка-двірничка з першого поверху. Батьки над нею завжди потішались, лякали мене, що я теж стану двірничкою, якщо буду лінитись погано вчитись. Вийшло так, що їхня родина добудувала цар-балкон і чудово продала квартиру під офіс. Російська агресія моя сім`я в дистресі вже не залишилось нікого насправді, тільки тітка в Москві і у неї рак. Найбільше я сумую за Афіною, собакою. Бультер`єрка, найдобріше створіння у світі, боїться котів, бо одноразово була побита кішкою-мамою, страшне видовище, створіння на двох лапах, розмахуючи іншими двома іде волає — дитяча травма, після якої Афіна боїться навіть кошенят. У Афіни теж рак. Путін визнає луганську і донецьку республіки. Путін вводить війська на їх територію. І все це поки я їла шаурму, абсолютно наплювавши таки на живіт, кволість. Все буде добре.

25.02.2022 р.

Мій хлопець розмовляє з батьком по телефону, батько у Києві лежить на дивані на одному боці у багатоповерхівці і відмовляється йти у бомбосховище.

Батько: У тебя семья назревает. У тебя дети будут. У тебя почти супруга.

Сєрьожа: Мене це все не цікавить. Я тобі сказав шо я буду робити.

Сестра Сєрьожі: Може ти краще залишишся у Польші? Чи принаймні у Львові?

Сєрьожа: Шо ти ще за хуйню мені париш.

За два тижні до війни

Мені снився сон, що солдат руський чи білоруський на мітингу вихопив зброю і почав палити по натовпу, я була на відстані метрів ста до. Я подумала треба лягти. Лежала потім підійшли жінки. дві. На годиннику 00:20 і я думаю треба літаком чи метро вони спустились на метро. Я не хотіла бачити трупи. Думала подивитись, але там уже був магазин чобіт, підробки мартінсів по 100 грн, різні як панчоха реклами чобіт, я подумала це ж які треба робити викрутасні моделі заради красивого кадру. Так і забулась війна.

Згадала, що мені снилося моє відображення, я собі не сподобалась — я була іншою, товстішою. То стає краще то гірше з попереком, то можу зігнутись то знову біль. Думаю, це психосоматика і треба на це медитувать і побачить сон.

Бачу уві сні, як жінка народила кавун гарбуз, тримає його як живіт.

За декілька днів перед від'їздом Сєрьожкі. 03.03.2022 р.

Я: А потім ти прийдеш і у нас буде дитина.

С: Угу.

Я: Тільки важливо спочатку одружитися, бо я так не буду. А потім буде дитинка у нас.

С: Угу. Так, Юлєчка.

За півтора тижні до початку війни. 13.02.2022 р. Сінай.

Після кави мені снився хуйовий сон, заснула я десь о 5-тій а до цього слухала швидкий ритм серця і відчуття на межі панічної атаки. Після перерви знову пити каву мало на мене нехороший ефект — так, я стала балакучішою, але цей стан загнаної газелі…Помедитувала я норм, але потім я прислухалась до себе і тільки й чула це тупотіння бізонів серцевого м'яза. Заспокійливий чай з лавандою не допомагав. Сьогодні був дивний день — під ранок снились ванни-труни, в яких лежали зарослі чоловіки і до них лягали молоденькі дівчата, їхні доньки. «Я б для батюшки царя…». Тільки зараз замислилась над цією фразою, яку вчили в школі натщесерце.

Сєрьожкє не сподобалось, що я купила пару «непотрібних»окулярів: одні з лінзами червоного кольору, інші — хмаринки з краплями-сльозами.

Сьогодні Сєрьожка кидав кішок за паркан, Лєпьошка знову вкрала лєпьошку, а біля нас в ресторані мужик араб був дуже схожий на одного бородача з театрального фестивалю в селі Подвірне з Хмельницька. Він жрав водку, курив сигари, потім намагався забратись на баланс-борд та показував нам половину волохатої попи поки сидів.

Снився запах хвої,

Пепсі-кола, мальборо червоне

Подавай посильніше набої

Черепушки загинувших дайверів.

У мене зараз найкраща зачіска — достатньо довга, щоб відчувати волосся і достатньо коротка, щоб не перейматись укладкою. Хоча я ніколи цим не переймалась, крім шкільних років.

С: Байден каже, Путін вже прийняв рішення, в Луганську вже звучать вибухи якісь.

Ю: А в якій країні можна жити без візи?

С: Ні в якій.

Ю: Ну може нас прихистять десь.

23.02.2022 р. Бойовики ЛНР ДНР сфабрикували ролики що треба евакуювати людей цивільне населення, які ще два дні тому опублікували.

Сусіди лондонці святкують ДР і дуже голосно грає Курт Кобейн.

Фабрикують в Луганську підривають заправки, щоб звинуватити Україну.

Баженчик (С.) нервує, я теж.

Покажи мені шлях не нагору, на небо

Цього не треба. Поки що.

Майже всі родичі там вже. Тільки тітка

з раком лежить в Москві і до неї не дострибнути не доплисти.

19.02.2022 р. Сьогодні 19го їздили в Blue hole, я на триколісному веліку, С на нормальному. Найстрьомніше, що він…Боюсь навіть подумати, буду його вмовляти всіляко тікати.

Вчора був спалах злості на С в ліжку, я його била і відчувала, що мені приємно дуже приємно лупасити його іграшковою совою — шось мабуть через фрукти (полуниця і фезаліс) розбурхався живіт. Вночі почалася гроза.

Виникла злість на Путіна.

Ben Marcus calls the best stories «stun guns», says they hold you «paralyzed on the outside but nearly very spasming within». Оце про мій шлунок.

Сьогодні 21.02.2022 р. я годувала кіз виноградом і залишками манго, мені дуже сподобалось. Вночі С. розказав сон, який розказувати не хотів: що бачив рєбятьонка і подумав а зроблю я і Юлі такого, буду трахать її без презерватива. Але вдень вже все передумав, та і у мене виникли страхи щодо токсоплазмозу від стількох котів. Сьогодні нарешті написала півсторінки, але мені сподобалось, після того ми пішли обсесивно-компульсивно їсти шаурму. Живіт перестав боліти коли ми їли сирійську шаурму (там все було варено-грильоване, помідорки і цибуля) і пили по йогурту, С читав твіти про те, що каже Путін у своєму виступі-звинуваченні України. Після ми дивились японський фільм «A man without a map», були дуже прикольні моменти, а саме кадрування — незвичне, то у відображенні, з постійними дейдрімінговими вставками — чимось (ілюзорністю і головним героєм), як не дивно, схоже мені на Фасбіндера.

Ще після шаурми ми сиділи і я плакала.

25.02.2022 р.

С: Ой блядь два турецькі літаки приватні вилітають. Люди тікають.

Ми сидимо разом і слідкуємо за рухом літаків, оголошена «військова операція», зачистка від нацистів.

Я іду митись.

С: Може цими областями обмежиться?

Я виходжу з душу гола розпашіла.

С: Він бомбардує Київ.

Я істерично плачу. Падаю на ліжко. Він намагається мене втішити. У самого вологі очі, вперше це бачу. Радію за це, що нарешті заплакав. Якою ціною!

Ще сиджу з ним, слідкую за новинами в його телеграмі групі кріптововків.

Втомлена я іду спати, засунувши в уші беруші. Заснути не можу.

С: Я іду в тероборону.

Я в розпачі.

Ю: А я?

С: А ти їдеш зі мною.

Ю: Ні я не хочу я не їду я сцикло.

Відео колл зі Свєтою зранку: Свєта з сіжкой в своїй київській квартирі, під пахвою Маняша чіхуашка, Свєта сидить біля дивана, відгороджена від вікон. Бахкає.

Зараз за секретною інфою, яку пошерив драматург Паша Арьє в нашому чаті Театру драматургів, о 03 будуть атакувать Київ, буть о 02 в укритті.

С: Вальгалла! Я хочу бути воїном. Вікінгом.

Мені суперстрашно лишатися самій.

Ніч з 27 на 28.02.2022 р. Ми вилітаємо в Німеччину з Шарм-ель-Шейху.

В аеропорту Єгипту одна людина в масці. На касі дьюті фрі чувак з сіжкою в зубах. Табачний відділ курить. Кімнати для куріння немає, всі курять де попало. Мені теж охота затягнутись. Кемел жовтий чи мальборо червоне. Та ні краще кемел. Я згадую смак сигарет. Такий гидотний і такий приємно-знайомий, який ще в моєму дитинстві звучав з кіосків та на базарі 90-х, де батьки торгували джинсами. Я сьогодні багато разів злилась. В аеропорту на чуваків, що вибірково перевіряють сумки. Це мене вкурвило — у німкень ні, а нас давай. І на кожній просвєчці лапають навіть сіські, не скажу що неприємно, одна поліцейка в хиджабі навіть наспівувала, щоб відволіктись від приємності. Ногу! Ту! Зараз чувак увімкнув музику на смартфоні, слухають всі. Він стоїть поряд, обіймаючи куртку. Як завжди, арабські чоловіки плачуть. Сєрьожа сидить окремо, читає безперервно новини твітер і телеграм, радіє що я пішла подалі. З`їли найдорожчі паніні — 150 єгипетських фунтів за один, 10 баксів. Рейс відклали.

До Німеччини, Кельна. Я там ще не була. Оце так поворот — хотіли на Сфінкса подивитись, а в ітогє на Кельнер Дом подивимось. Багато українців, я вітаюсь Слава Україні, перевіряю, вслухаючись у вимову і теми.

Злилась на таксиста, з яким Баженов домовився по 50, а він

Таксист: Це за одного!

і так настирливо. Баженов говорив, доводив, а я як закричу, як заістєрю!

Ю: Та у нас війна, а ви жадібні єгиптяни тільки вимагаєте!!

Він відстав. Як і той шо хотів валізи перевіряти, коли я закричала він відстав. Листувалась з мамою Баженова, сказала їй, що хочу дітей. Вона каже ми теж дуже чекаємо на онуків.

28.02.2022 р. Сон був у першу ніч в Кельні (вегетаріанська дієта, нас годували Маріо і Каріне, мюслі, потім їли пасту з грибами, горошком і спаржею). Снилось, що я пристала до поганого хлопця, який робить мені боляче.

Ю: Навіщо ти мені?

Поганий Хлопець: Я твій стимул!

Я дуже добре запам`ятала це слово. Вдруге мені снилось, що зібрався народ святкувати мій ДН, а я біжу від всіх, спускаюсь сходами вниз, за мною Баженов. Я хочу вийти, бо відчуваю сильну втому. Назустріч люди тащать подарунки.

Ю: Боже як добре коли мир і немає війни!

Вино. Але я так втомлена, що не хочу святкувати. Я хочу додому.

Сьогодні ми були у великому соборі Kölner Dom. Ніч спали на другому поверсі ліжка. Каріне займається когнітивно-поведінковою терапією, Маріо медіамитець.

С: Де у вас смітник для паперу? Ці договори мені вже непотрібні.

Маріо: Впевнений? Я можу зберегти їх для тебе.

С: Це має підписати продюсер, але це ще нескоро.

Втома відчувається в голові як каска, кевларова каска. Раптово вдаряє або серце, або ще десь нижче, на рівні геніталій, центрі задоволення. Зараз його немає. Зранку я відштовхую Сєрьожку, злюсь на нього, що він торкається моїх грудей, геніталій. Мені зло, мені боляче, я хочу кричати. Усвідомлення що може ми розстанемось зараз надовго.

29.02.2022 р. Їм без задоволення, їм сир з трюфелями, тільки йога ще рятує. Їм ірландське печиво з молоком корів, що пасуться на траві. Ми намагаємось жартувати, ми ідемо гуляти в парк і С застрибує на канат — я загадую, якщо йому вдасться пройти — війна закінчиться. Але він не проходить, стрибає далі. Над всім війна! Радість викрадена. Вона моя безповоротна деві-журба. У Маріо та Каріне висить роздрукований білий листок з написом Don`t fall in love with your suffering!

В соборі Сєрьожа все фотографує, а я сиджу на лавці і медитую, спостерігаю думки в голові. Ступні я поставила на невеликий приступочок, було дуже зручно. Навколо сцени страждання Христа, рани його всюди вирячені, виставлені на показ глядачу. Мене більше вразив піксельований вітраж 2007 року і планета Сатурн яскраво-помаранчевого кольору. Я медитувала і думала.

Ю: Мені зараз зручно, і не треба як в християнських православних храмах стояти. Я згадую тепло своєї шуби, що може перетворитись вигорнувшись на нічно-синю дублянку. Я відчуваю її ніжність на своїй шкірі. Мені соромно, що я маю молитись за мир, натомість згадую свою шубу, що висить зараз в шафі в моїй київській квартирі. Якщо будинок ще не підірвали російські миротворці.

С: Швидко зніми ноги з приступку, це вони моляться тут на колінах. Отак стають і моляться.

Він швидко встав на коліна і підвівся. Я повільно встала на дерев'яну балку і мені було твердо. Страждання. Ми летимо в Польшу. С переплутав час і замість 23:50 ми збираємось на 21:50. Я доробляю йогу. Андре, мій друг, прийшов зі своєю дівчиною, теж українкою, в гості. Ми швидко їмо каррі.

Ю: Вибачте, я мала доробити йогу. Мені важливо зберігати ритуали.

Я вся дрижу за столом. Я вся дрижу і багато говорю. Карін дає мені 150 євро. Я кажу, що це дуже awkward situation. Я беру.

03.02.2022 р. Волонтерка в Польщі: Я б не відпустила свого хлопця.

Вона шукає Сєрьожкє амуніцію і протикульовий жилет.

Ю: (плаче) Я і не відпускаю.

С: Та нащо мені той бронік!

Ю: Я буду спокійніше.

С: Добре, якщо у мене буде бронежилет, то запишусь в саму ударну, а так би в тиловій сидів.

05.03.2022 р. Він поїхав, а перед тим ми перший раз зайнялись сексом без презерватива.



↑ Зміст

2. Ніна Захоженко «Я, війна і пластикова граната»

Ніна Захоженко. За освітою філолог. Останні 10 років працюю в царині сучасного театру як менеджерка проєктів, цифрова художниця, перекладачка і драматургиня.

Драматургія:
2016, інсценівка «У саме серце» за новелами Л. Піранделло, Новий театр на Печерську, Київ;

2019, сценарій «Театралізована прогулянка Софією Київською», Новий театр на Печерську у рамках фестивалю Bouquet Kyiv Stage;

2020, п'єса «Сім перших робіт Аліни» (шорт-лист конкурсу «Тиждень актуальної драматургії», гран-прі конкурсу «Липневий мед»);

2021, п'єса «Копи проти равликів» (шорт-лист конкурсу «Тиждень актуальної драматургії»);

2021, співавторка у виставі «Наркомати», театр «Публіцист», Харків;

2022, драматургиня у проєкті «Witnessing U», театр-лабораторія VIE та De Toneelmakerij, Нідерланди, 2022.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Останні кілька місяців були надзвичайно турбулентними. Шок від початку війни, прийом біженців у Львові, тимчасовий виїзд з країни. Наразі я вже повернулась додому і потроху вибудовую для своєї родини «нову нормальність», яка усе ще є надзвичайно крихкою і не надто нормальною у всіх сенсах.

За ці місяці я навчилась не жалкувати ні за чим, окрім людей. Жити з фоновою тривогою. Писати п‘єси на мобільному (ноутбук був надто важким для моєї маленької валізи). Щодня комунікувати з купою далеких і близьких родичів і жити великою сім‘єю на маленькому просторі. Відчувати неймовірну любов і зв‘язок з ледь знайомими людьми з різних куточків України і світу, які в різний спосіб включились в мережу боротьби і взаємодопомоги.

Я, війна і пластикова граната

1. НЕХАЙ СЬОГОДНІ БУДЕ ВЧОРА

Львів
Ліка 32 роки.
Антон 35 років.

4:40

АНТОН

Мені було 18, я стояв виструнчившись на плацу разом з іншими хлопцями. Я вчився на філфаці, читав Гомера і Овідія, хотів вивчати давньогрецьку і латину. Ну яка в біса армія. Це не армія, казали вони. Це про всяк випадок, казали вони. Ми відтискались, бігали крос, здавали нормативи. Нам роздали автомати Калашнікова і вчили збирати і розбирати їх. Ми бинтували голови, затискали артерії і робили ноші. Ми грали в мумій і повстання зомбі. Ми були впевнені, що нам це ніколи не знадобиться. Ми були впевнені, що задарма вбиваємо час. Тому що нам не пощастило народитись хлопцями і мати дві додаткові години у розкладі. Тому що колись була велика війна, яка ніколи не має шансів повториться, але пам‘ять про неї живе у головах контужених воєнруків, які виловлюють нас з бібліотеки, змушують повзти на ліктях, робити перев‘язки і кидати пластикові гранати. Про всяк випадок. Про який в біса випадок? Я стискаю в руці пластикову гранату і кидаю її в уявних ворогів. А тоді розвертаюсь і тікаю, тікаю, тікаю, тікаю.

5:00

АНТОН: Вставай!

ЛІКА: Що?

АНТОН: Сирена.

ЛІКА: Це навчальна.

АНТОН: Це не навчальна.

ЛІКА: Вчора казали…

АНТОН: 5-та ранку. Це не навчальна.

ЛІКА: Вони вже тут?

АНТОН: Вони в Києві.

ЛІКА: Але не тут.

АНТОН: Вставай, Ліко! Треба щось робити!

ЛІКА: Що?

АНТОН: Купити їжу і зняти гроші.

…

ЛІКА: Треба зварити каву.

5:30

ЛІКА: Куди їдуть усі ці машини?

АНТОН: На кордон.

ЛІКА: Черга звідси і до кордону?

АНТОН: Звідси і до кордону.

ЛІКА: Але це неможливо.

АНТОН: Оголосили мобілізацію. Скоро все закриють. Скоро нікого не пускатимуть.

ЛІКА: Антоне…

АНТОН: Для мене це останній шанс.

ЛІКА: Але 60 км!

9:00

ЛІКА: Розказую. Черга на заправку, далі — вільно.

АНТОН: Чоловіків вже не випускають.

ЛІКА: Черга тільки на заправку.

АНТОН: Чоловіків не випускають.

ЛІКА: Це не на кордон. Це на заправку.

АНТОН: Ти поїдеш сама. З дітьми.

ЛІКА: Я не поїду.

9:30

ЛІКА: Сьогодні в моїй країні почалась війна. Вона прийшла о 5-тій ранку виттям сирен і падінням бомб на аеродроми. З усіх боків на мою країну поповзли багатокілометрові колони танків, вгризаючись в її тіло, ніби кровожерлива гусінь. Але моє місто знаходиться з західної, з безпечної сторони. Я зняла гроші в банкоматі, я купила каву, круасани, авокадо, сьомгу. Це не зовсім те, що купують, коли починається війна. Але скоро гроші втратять свою цінність і я це більше не куплю. Тому сьогодні я снідаю круасанами. З авокадо і сьомгою. Я дивлюсь у вікно. Черги машин немає: пальне на заправці закінчилось. Вийшло сонце. Зараз прокинуться діти і ми підемо в парк. Поки що тут добре. Поки що тут безпечно. Поки що.

12:00

АНТОН: Пакуй рюкзак, є два місця в машині. Виїзд через годину.

ЛІКА: Ні.

АНТОН: Вас чекають.

ЛІКА: Ні.

АНТОН: Я домовився.

ЛІКА: Ні.

АНТОН: Ліко!

ЛІКА: Антоне?

АНТОН: Ти що, дурна?

ЛІКА: Тут — безпечно.

АНТОН: Коли тут буде небезпечно, ти не виїдеш! Буде паніка. Буде тиснява. Ти проб'єшся з дітьми через тисняву? Ти готова штовхатись? Іти по тілам бабусь, дітей і домашніх тварин? Скоро почнеться дефіцит. Скоро закінчаться продукти. Ти будеш збирати коріння? Їсти щурів? У нас навіть шкіряних ременів немає. Їм достатньо розбомбити одну електростанцію і у нас не буде світла, не буде тепла. Ти вмієш розводити вогнище? Ти готова смажити щурів на вогнищі?

ЛІКА: Голубів.

АНТОН: Що?

ЛІКА: У нас є лук. Будемо полювати на голубів. (Пауза) Жартую.

АНТОН: Ти маєш думати про дітей.

ЛІКА: Це дитячий лук.

15:00

ЛІКА: Ми сиділи у ванній, я дивилась новини.

…

Мій син спитав: чому ти плачеш? Мій син спитав: чому ти плачеш? Хто тебе образив? Хтось тебе образив?

…

А моя донька сказала: він її образив. Найдурніший. Той, найдурнійший. Що посилає ракети. Він і мене образив. Я така на нього зла. Я така ображена. Через нього я не пішла в садочок. Через нього ми маємо сидіти у ванній. Через нього мама постійно дивиться новини. Через нього і через його дурні ракети. Через його танки, його солдатів. Я бачила, бачила, бачила ці танки. Я бачила, бачила, бачила ці ракети. У цих дурних новинах. Я ненавиджу дурного. Ненавиджу. Ненавиджу.

…

Мій син сказав: які ракети? Він любить ракети. Мій син любить ракети, які літають в космос, літають на місяць, добрі ракети. Все інше він, здається, не зрозумів, зрозумів тільки ракети. Зрозумів, що ракети образили маму. …

Дурні ракети, сказала моя донька. Дурні, найдурніші. Погані ракети. Я зіб'ю ці ракети, сказала моя донька, я так їх, так, я зловлю їх, так. Я зловлю найдурнішого. Я вкушу його за руку. Я хочу його вкусити. Я хочу відкусити йому руку. Отак. Сказала моя донька. І вкусила мене.

…

Отак, отак, казав мій син. Він ловив уявні ракети і кусав мене за руку. Йому сподобалась ця гра.

16:00

АНТОН: Я хочу, щоб ви поїхали. Щоб ви були в безпеці. Щоб мої діти були в безпеці. Мені так буде легше. Сам я впораюсь. Сам я виживу. Ми не можемо прогодувати чотирьох. Ти не витримаєш, якщо зникне вода, електрика і опалення. Не буде чим помити дупу, не буде чого пити. Не буде більше круасанів.

ЛІКА: Без круасанів я витримаю.

АНТОН: Я кажу, що мені без вас буде легше. Я запишусь в армію, візьму зброю, буду жити на блокпостах, якщо нас розіб'ють, ми відступимо в гори, станемо партизанами.

ЛІКА: Ти ж не хотів воювати… Ти хотів закордон.

АНТОН: Я і не хочу. Але я не маю вибору. А ти — маєш.

ЛІКА: Давай розлучимось?

АНТОН: Що?

ЛІКА: Розлучимось. Ти візьмеш дітей і поїдеш за кордон. А я запишусь в армію, візьму зброю, буду жити на блокпостах, якщо нас розіб'ють, ми відступимо в гори, станемо партизанами.

АНТОН: І у такий момент ти мені кажеш, що хочеш розлучитись?

ЛІКА: А ти кажеш, що хочеш посадити мене на автобус без зворотнього квитка. Потім знов одружимось. Якщо захочемо.

АНТОН: Або не захочемо?

ЛІКА: Або захочемо. Або не захочемо.

19:00

ЛІКА: Фондю!

АНТОН: Що?

ЛІКА: Фондю! Сто років не готували фондю!

АНТОН: І ти вирішила сьогодні зробити фондю?

ЛІКА: Обожнюю фондю!

АНТОН: А, тепер я зрозумів.

ЛІКА: Нарешті!

АНТОН: Ти збожеволіла.

ЛІКА: Дякую за підтримку! Антоне, це ти притягнув додому 6 батонів. Скажи мені, навіщо? Вони псуються за два дні. Вони пліснявіють. Що я мала робити? Я насушила сухарів. У нас було кілька старих сирів, трохи вина, прованські трави. У французькому ресторані така вечеря коштувала б 100 євро.

АНТОН: Ліко… Моя неймовірна Ліко! Знаєш, що я думаю? Я думаю, що це прекрасно. Я думаю, що ти — кулінарний геній. Ми зробимо так. Ми зараз поїмо це фантастичне фондю, вип‘ємо по келиху вина, потанцюємо, пограємо в настільні ігри. А завтра зранку ти спакуєш рюкзак, візьмеш дітей і сядеш в автобус. Гарний, комфортний двоповерховий автобус. Ти просто сядеш у нього. Хочеш у Францію — їдь в Францію. Фондю, прованські трави, круасани. Там тебе зустрінуть, поселять, знайдуть роботу, дітей заберуть в садочок — безкоштовно, у тебе будуть розв‘язані руки, ти зможеш реалізувати усі свої таланти.

ЛІКА: Я не хочу реалізовувати свої таланти.

АНТОН: То чого ти в біса хочеш?

ЛІКА: Хочу скніти у цій дірі. Без світла, води і їжі. Без грошей і перспектив. У страху і небезпеці. Хочу, щоб ти перестав саджати мене на автобус і з’їв це фантастичне фондю, поки воно не застигло!

22:00

АНТОН: Була комендантська година і ми вимкнули світло.

ЛІКА: «Ми граємо в хованки?» — спитала моя донька?

АНТОН:«Я нічого не бачу» — сказав мій син.

ЛІКА: Давайте ввімкнемо ліхтарик. — сказала я.

АНТОН: І я буду крокодилом. (робить тінь руками) Клац клац клац.

ЛІКА: «А я буду пташкою і полечу» (робить тінь пташки) — сказала моя донька.

АНТОН: «А я буду оленем і візьму вас на роги» (те саме) — сказав мій син.

ЛІКА: А я побудую халабуду, сказала я.

АНТОН: Прямо в коридорі, сказав я.

ЛІКА: І будемо в ній жити, плескали в долоні вони.

23:00

ЛІКА: Чого я в біса насправді хочу. Я хочу, щоб ти мене обійняв. Щоб ми лежали притиснувшись на підлозі в нашому маленькому коридорі нашої маленької квартири в нашому маленькому місті двома маленькими цяточками на тілі величезної країни величезної планети величезного всесвіту. У якому вибухають бомби, вивергаються вулкани, зіштовхуються зірки. Спалюючи все навкруги, перетворюючи на попіл, знищуючи міста, руйнуючи долі. Але зараз ми разом, ми у своєму домі, і між нами любов, і наш світ ще тримається. Нам дали один день відстрочки. Наше завтра вже почалось, але ми все ще тут, в нашому сьогодні. Нехай сьогодні ще буде вчора. Завтра, обіцяю, я сяду в автобус, переповнений заплаканими дітьми і жінками, щоб 24 години стояти в черзі і перентути кордон. Але сьогодні я тут. Ми тут. Ми усі тут. Сьогодні.

4:40

АНТОН: Зі Сходу суне темрява. Суне смерть, руйнування, бідність, голод і відчай. Потроху, кілометр за кілометром темрява посувається до мого дому. А ще є крилаті ракети. Ракети, що за кілька хвилин пролітають сотні кілометрів і влучають у будь-який будинок у будь-якій точці земної кулі. Але в моїй уяві вони влучають у мій дім, панельну дев’ятиповерхівку, де в коридорі, що примарно захищає двома глухими стінами, сплять мої дружина і діти. Дім завалюється, накриваючи їх уламками.

…

Будьмо чесними: я поганий воїн. Я не створений для цього. Я добре воюю у Total war. Я добрий стратег. Але я погано стріляю. Я боюсь, що коли я спробую у когось вистрілити, мені розірве зв‘язки. Так казав наш воєнрук, що є ударна хвиля, яка влучає в того, хто стріляє. Не може стріляти людина, яка ніколи в житті не стріляла. Не все буває в перший раз. Є речі, які взагалі ніколи не мусять ставатись. Я навіть м'яса не їм. Я не створений для цього. Армії буде легше без мене, ніж зі мною.

…

А ще — я зовсім не хочу помирати. Ні героїчно, ні просто так. Я просто цього не хочу. Я хочу жити. Купити будинок в іпотеку. Повісити гамак у саду, влаштувати кінотеатр під відкритим небом. Хочу подорожувати. Я майже ніде не бував, хоча я ще міг би, я міг би піти в клуб у Берліні і танцювати всю ніч, навчитись глибоко пірнати, поки коралові рифи не вимерли від глобального потепління, міг би пройти шлях святого Якова в Іспанії…

…

Але сьогодні я не можу спати. Я борюся з темрявою, яку не можу стримати. Я читаю новини. Я слухаю сирени. Я думаю, про дзвінки, автобуси, поїзди, про гуманітарку, про котів, залишених у замкнених квартирах, про закупівлю ліків, про бомбардування Харкова, про батьків, з якими зник зв'язок, про домедичну допомогу, про барикади. Про право на носіння зброї. Про стрілецький тренаж. Про те, що я зможу натиснути гачок, хоча б один раз, навіть якщо мені розірве зв‘язки, один раз я зможу. Я зможу.

2. Я НОРМ

Передмістя Києва

Майк, Саша, Ліза, Я — 17 років.

Майк написав: хто тікає, той зрадник

Я написала: що за фігня?

Саша написав: у мене тремтять шибки

Ліза написала: батьки пакують речі. Їдемо за 10 хвилин. Не знаю куди. Напишу потім.

Майк написав: ти маєш їх зупинити

Ліза написала: я не можу

Саша написав: це бомби!!

Майк написав: ми ж домовлялися

Ліза написала: не будь дебілом. Вони вирішили без мене. Вони мені нічого не казали

Саша написав: лягайте на підлогу

Ліза написала: все, я їду

Майк написав: не можу повірити

Саша написав: якщо їбане, накриє уламками

Я написала: ви це чуєте?

Саша написав: це срака

Майк написав: Ліза — криса. Можеш не вертатись

Саша написав: заткнися. Батьки за неї вирішили

Майк видалив останнє повідомлення.

Саша видалив останнє повідомлення.

Майк написав: ви як?

Саша написав: це срака

Я написала: я — норм

—————————————

Вчителька написала:

Сьогодні занять не буде. Залишайтесь в безпеці. Слідкуйте за сиренами. Спускайтесь в укриття. Спакуйте рюкзак. Бинти і йод. Необхідні вам ліки. Пляшку води. Сухе печиво. Ліхтарик. Голку з ниткою. Гроші. Документи. Павербанк. Мобільний.

Напишіть на руці ім‘я/прізвище. Групу крові. Телефон рідних. Якщо вибух близько, біжіть у ванну.

Тримайте зв‘язок. Глибоко дихайте.

Це все потрапить у підручники історії.

Мама сказала:

Сталось те, чого ми всі боялись. Тато пішов в банкомат і за їжею. У бабусі все тихо. У тітки Валі бахкає. Президент каже залишатися вдома. Найстрашніше — паніка. Найстрашніше — дорога. А в мене — пацієнтки. Найгірше тим, кому народжувати. Нам — не найгірше. Снідай і підемо подивимось, де підвал.

Тато сказав:

Усюди черги. У банкомат — годину. У магазин — годину. На заправці бійка. Найстрашніше — паніка. Головне без паніки. Ти взагалі як?

Я сказала: Я — норм.

—————————————

Я написала: я в підвалі

Майк написав: тато в теробороні

Саша написав: і що каже?

Майк написав: каже, що гаряче. Десант в Гостомелі. Якщо прорвуться, за пів години будуть в Києві

Я написала: взагалі, тут стрьомно. Пилюка. Задуха. Сидіти нема на чому

Саша написав: у нас паркінг

Майк написав: ну так не сиди

Саша написав: пошукай інший. Може десь є кращий. Сидіти довго

Я написала: не хочу тут сидіти. Тут одні бабки-панікерші

Майк написав: бабки, ти і Саша

Саша написав: заткнися

Майк написав: якщо бомбане, підвал засипле. Є важливіші справи

Саша написав: які справи?

Майк написав: я допомагаю блокпост будувати

Саша написав: твій тато довбойоб, якщо тобі дозволяє

Майк написав: ще раз скажеш так на тата, натовчу пику

Саша видалив останнє повідомлення.

Майк видалив останнє повідомлення.

Я написала: відбій тривоги

—————————————

Ліза написала:

Це пекло. Їдемо другу добу, тільки до Львова доїхали. Скрізь пробки. У мене прищі від стресу. Я вже не витримую. Батьки не дозволяють нікому писати. Вони виключили мобільники, щоб не передавати сигнал. Щоб не стати мішенню. Це паранойя. Тут мільйон машин, ми всі як на долоні. Але вони думають, що над нами сліпий літак-бомбардувальник, кібер-дрон сраний, який полює на сигнал мобільного, і якщо вловлює — бомбить. Якийсь сюр. Бомбити мобільники! Я попросилась у туалет, щоб написати тобі два слова. Отака срака. Як ти?

Я написала: сирени, підвали. А так норм

Ліза написала: я сумую за тобою

Я написала: пів дня минуло

—————————————

Вчителька написала:

Коли хлопавка — не бійтесь, це не ракети. Це — наше пво збиває ракети. Коли феєрверк — це ракети, відходьте від вікон, ховайтесь за стіни. Коли свист — це літак. У літаку — бомби. Лягайте на підлогу, затуляйте голову. Відкривайте рота, щоб уникнути контузії.

Якщо поранення глибоке — перетяніть вище поранення, напишіть час накладання і шукайте лікаря.

Якщо панічна атака — не дихайте глибоко. Дихайте в пакет. Або затримайте дихання. 4 рази по 4. Загорніться в ковдру. Обійміть себе міцно. Вирішить задачу по математиці. Згадайте, що вам ще вступати.

Життя безцінне. Війна закінчиться.

Їжте солодке, щоб відновити калорії.

—————————————

Саша написав: не слухай Майка. Це не пригода. Сиди в підвалі. У нас в Донецьку в 14-му купу людей побило. Я це добре знаю. Скоро і тут так буде. Краще виїхати з міста, доки не стало пізно

Я написала: тікають — зрадники

Саша написав: помирати — тупо

Я написала: в мене батьки — лікарі. Вони не поїдуть, у них робота

Саша написав: а інші родичі?

Я написала: усі — далеко. Батьки вважають, що не треба панікувати

Саша написав: мої їдуть через кілька днів, коли дороги розгрузяться. Якщо хочеш, є місце в машині

Я написала: та ну, ти гониш

Саша написав: коли прийдуть солдати — вже не виїдеш

—————————————

Майк написав: ходіть до мене. Є робота

Я написала: яка робота?

Майк написав: розливати коктейлі

Саша написав: мене батьки не відпустять

Майк написав: ти ж не збираєшся всю війну в підвалі просидіти

Я написала: через 15 хв

—————————————

⅓ мастила

⅔ бензину

Ганчірка

Корок

Скотч

Тридцять пляшок від пива

Найкраще, що зі мною сталося на цій війні.

Я: Де ти взяв стільки пляшок?

МАЙК: З татом збирали.

Я: Бачу, ви підготувались.

МАЙК: Хочеш цигарку?

Я: Ну давай.

МАЙК: Треба цілитися туди, звідки у танка стирчить дуло. Це найвразливіше місце. Якщо влучиш — ПТИШ! І всім гаплик.

Я: Ти думаєш, ми виграємо?

МАЙК: Я впевнений. Наші хлопці не здадуть. Ніколи. На кожному пості. У кожному домі. Ми будемо битись.

Я: Блін, знову сирена.

МАЙК: Та взагалі похуй.

Я: Може, підемо в ванну?

МАЙК: Мене це тупо бісить, що нас змушують боятися. Мене це бісить. Ненавиджу це все. Якщо сюди справді летить ракета. Я покажу хуй цій ракеті. Іди нахуй, ракета. (Показує у вікно середній палець) Вали звідси ракета! Нахуй, нахуй!

Я: Тебе побачать, Майк! (Сміюсь) Тебе весь район чує.

МАЙК: Хай чують, мені не соромно. Я не хочу ховатись. Ти хочеш ховатись?

Я: Я теж не хочу.

МАЙК: То не ховайся.

Я: Я й не ховаюся.

МАЙК: От і не ховайся.

Я: Я не ховаюсь.

Поцілунок

МАЙК: Ти як?

Я: Я — норм.

—————————————

Саша написав: ти не спиш?

Я написала: не сплю

Саша написав: що робиш?

Я написала: лежу. А ти?

Саша написав: а я прокинувся

мені фігово

мене накриває

мене трусить

мені снилась наша квартира в Донецьку

ніби приходять солдати

я хочу тікати

вони мене хапають

вони мене в‘яжуть

стріляють в живіт

у мене дірка в животі

натуральна дірка

і я прокидаюсь

у своєму ліжку в Ірпені

але мені холодно

щось за дверима бамкає

і я іду подивитись

я відкриваю двері

а замість хати — діра

діра від вибуху

я стою на дев‘ятому поверсі, і дивлюсь униз

а мого дому немає

моєї квартири немає

і в мене крутиться голова

і я падаю вниз

і я прокидаюсь

я повзу по полю

тихо, на ліктях

я знаю, що поруч військові

треба трохи пролізти

і я буду в безпеці

але краєм ока я помічаю розтяжку

і не встигаю прибрати руку

і я торкаюсь її

і тоді я вибухаю

і розлітаються на шматки

Я написала: блін. Оце тебе плющить

Саша написав: це точно

Я написала: ти написав своє ім‘я на руці?

Саша написав: на руці. На нозі. На плечі. На животі. На шиї

Я написала: ну, значить тебе складуть докупи

Саша написав: одразу стало легше (смайл)

Я написала: я не психолог

Саша написав: я й не прошу

Я написала: ну вибач

Саша написав: все нормально. Майку не кажи

Я написала: з якого дива

Саша написав: просто не кажи

Я написала: я не скажу

Саша написав: завтра зранку їдемо. Батьки пакують речі. Треба твоїм подзвонити?

Я написала: я залишаюсь

Саша написав: тут можна з глузду з'їхати

Я написала: мені норм

—————————————

Ліза написала:

Ми в Німеччині. В якійсь сраці. Типу, фермі. Поля. Кури. Свині. До міста 15 кілометрів. Нам дали велосипеди. Батьки їздять туди-сюди купують їжу. Багато їжі. Хліб — смачний, я два кіло набрала. Якусь гуманітарку теж возять. Якісь шмотки. Кажуть, ми тут надовго. Треба шмотки. Я ще не міряла. Не хочу гуманітарку. Хочу в зару. Купити щось нормальне. Але мене не пускаюсь. Кажуть вчити німецьку. Я сказала, що не буду.

Ти думаєш, це надовго?

Може, ти б сюди приїхала?

Було б веселіше.

Я написала: іди нахуй

—————————————

Саша написав: все. Вони тут

Майк написав: не може бути

Саша написав: по нашій вулиці їдуть танки

Майк написав: тато не відповідає

Саша написав: це окупація

Майк написав: ще повоюємо

Саша написав: це дуже дуже погано

Майк написав: хай тільки сунуться

Саша написав: чистіть телефони, вони дивляться переписку і фото

Майк написав: хуй їм в рота

Саша написав: чинити спротив — тупо

Майк написав: пригощу гостей коктейлем

Саша написав: як?

Майк написав: з балкону

Саша написав: не роби цього, Майк, тебе розстріляють

Майк написав: ух, ніфіга ж собі бахкає

Саша написав: спускайся в підвал. Це вже у нас

Майк написав: я хочу пригостити цих сук коктейлем

Саша написав: не роби цього, Майк

Майк поставив полум'яний смайл.

—————————————

У той вечір я спала вже в підвалі. Усю ніч гупало, але я не прокинулась. А коли прокинулась було темно хоч в око стрель, і я не знала який час доби, і не могла згадати, де я знаходжусь, і навіть забула, що війна.

Мама сказала: Вони вже в місті. Треба сидіти тихо. Ходять по квартирах.

І тоді я написала: як ти, Майк?

І ще написала: як там у тебе, Майк?

І ще написала: Майк, прийом!

Я написала: не роби цього, Майк. Не кидай коктейль. Дочекайся тата

І ще написала: не кидай, будь ласка. Сховай у комору. Сховай якнайдалі

Я написала: вони ходять по квартирах. Якщо знайдуть — тобі гаплик

І ще написала: бережи себе, Майк

А потім написала: напиши мені, Майк. Напиши мені, будь ласка

Я написала: мені було круто з тобою

І знов написала: напиши мені, Майк

Я сиділа і чекала, поки він прочитає. Ми ніколи не дзвонимо, тільки пишемо.

Я сиділа і думала: Може, телефон розрядився. Може, немає зв'язку. Може, тато забрав його з собою. Кудись в тероборону. Відступати до Києва. Може, він кинув коктейль і попав в те саме місце, де голова танка кріпиться до тіла. Може, йому за це дадуть медаль і пенсію. Як ветерану бойових дій. Уявляю, як він буде нею

хизуватися. Буде висіти на дошці пошани: Майк Путило — гордість школи. Знищив роту ворожих окупантів.

Потім у мене зник зв'язок. Потім розрядився телефон. І я більше не писала.

Тиждень ми жили у підвалі, їли сухарі і пили воду. Потім ми з мамою пішли пішки до Києва. Через зруйноване місто, зруйнований міст, розбомблену дорогу. Потім нас підвезли і посадили в потяг на Польшу.

Тато залишився у лікарні.

У хостелі, куди нас поселили волонтери, я зарядила телефон і увімкнула месенджер.

Від Лізи — нічого.

Від Майка — нічого.

Саша написав: на дванадцятий день ми виїхали по зеленому коридору. Я хотів тебе забрати, але не знав, де шукати. Я дуже хвилююсь. Напиши, як ти

Я написала: я — норм

3. НЕ ПИТАЙ, НЕ КАЖИ

блокпост у спальному районі Києва

Рома 30 роки

Слава 33 років

РОМА (несе маленький кекс зі свічкою): Happy birthday to you…

СЛАВА: Ромку?

РОМА: Happy birthday to you…

СЛАВА: Досить!

РОМА: Happy birthday dear Slava. Happy birthday to you…

СЛАВА: От нафіга?!

РОМА: Многая літа!

СЛАВА: Я просив без цього.

РОМА: Давай загадуй бажання!

СЛАВА: Ти що, збрив волосся?

РОМА: Ну, я ж типу воїн.

СЛАВА: У тебе вуха стирчать.

РОМА: Дуй давай.

СЛАВА (задуває свічку): Все. Баста! Я на чергуванні.

РОМА : До речі, я сам пік.

СЛАВА: Нас не мають бачити.

РОМА: Що ми такого робимо?

СЛАВА: Відволікаємось від чергування.

РОМА: Будеш пробувати?

СЛАВА: Я не їм на чергуванні.

РОМА: Тоді викинемо.

СЛАВА: Давай сюди, не ображайся.

РОМА: Ну, це блін не те, на що я очікував.

СЛАВА: Просто… я на чергуванні.

РОМА: Я це вже чув.

СЛАВА: Я хочу робити все правильно.

РОМА: А я, значить, заважаю?

СЛАВА: Ну, вибач. (Пробує кекс) Дуже смачно. Що це?

РОМА: Інжир.

СЛАВА: Мені подобається.

РОМА: Це було нелегко. У супермаркеті ніфіга немає.

СЛАВА: Хочеш розкажу, що я загадав?

РОМА: Тоді не збудеться.

СЛАВА: А воно й не збудеться.

РОМА: Я думав — щоб війна скінчилась.

СЛАВА: Щоб звільнили Крим.

РОМА: Ну… побачимо.

СЛАВА: Купатись у морі, їсти персики, слухати джаз в Коктебелі. І щоб жодного сраного зеленого чоловічка і червоного паспорта. Щоби ніколи в житті їх більше не бачити.

РОМА: Треба трохи почекати…

СЛАВА: Це єдине місце, де я хотів би вийти заміж.

РОМА: Сподіваюсь, за мене?

СЛАВА: За тебе. Офіційно. Запросити друзів, батьків, влаштувати велику гулянку, обмінятись обітницями, зробити гарні фотки для інсти.

РОМА: Кинути букет.

СЛАВА: Можна і без букету.

РОМА: Можна і з букетом.

СЛАВА: Можна без букету?

РОМА: А можна з букетом?

СЛАВА: Можна з тортом.

РОМА: І двома чорними лебедями з мастики.

СЛАВА: Чому не єдинорогами?

РОМА: Перший танець під «Океан Ельзи»… Обійми мене, обійми мене, обійми… так лагідно, і не пускай… (починають танцювати)

СЛАВА: А ще я б хотів…

РОМА: Обійми мене, обійми мене, обійми

СЛАВА: … розказати командиру, що я гей.

РОМА: Ти йобнувся?

СЛАВА: Ти чув, що він вчора сказав?

РОМА : Він багато чого вчора казав.

СЛАВА: Але ти чув, що він сказав.

РОМА: Що він сказав?

СЛАВА: Коли я привів того чоловіка…

РОМА: Диверсанта?

СЛАВА: Того, що ставив мітку на поліклініку. Коли я помітив його. Я…

РОМА: Відпиздив його.

СЛАВА: Я розгубився. Я ніколи раніше нікого не пиздив. Я кричав: Стій! Треба було зупинитись. Я думав, він зупиниться. Але він побіг. Я біг за ним. І коли наздогнав, я лупанув його прикладом. А він розвернувся і ледь не відібрав у мене автомат. Мій автомат. Що я за солдат, якщо втрачу автомат. І я його копнув. Копнув з усієї сили. І він впав. І я забрав автомат. І ще раз копнув. Я на нього кричав. Я кричав від переляку. Я ледь не втратив автомат.

РОМА: Але ти його зловив.

СЛАВА: На цей раз пощастило.

РОМА: Ти зробив те, що мусив.

СЛАВА: І тоді я привів його. А командир сказав: добряче ти відпиздив цього підараса.

РОМА: Він так сказав?

СЛАВА: Він так сказав.

РОМА: Він погано висловився.

СЛАВА: Він сказав: подивись на цього вонючого підараса у бабській спідниці. Він не мужик і не баба. Так сказав він.

РОМА: Він — москаль. Терорист. Ще й диверсант.

СЛАВА: А я стискав автомат. І дивився на цього хлопця. І дивився на командира. Чому підарас? Чому в спідниці? І здавалось мені, що він говорить про мене. Що він все знає.

РОМА: Він не знає.

СЛАВА: Командир каже, що підараси — це ті, кого не гріх мочити. Що чоловік у спідниці — вартий смерті.

РОМА: Я зроду не бачив, щоб ти носив спідницю.

СЛАВА: Я ледь не втратив автомат. Я так злякався. Я зовсім не мужик. Я не відчуваю себе мужиком. Я просто хочу, щоб він знав, що ми теж тут є.

РОМА: Не питай. Не кажи.

СЛАВА: Мрії мають здійснюватись.

РОМА: Ну досить вже.

СЛАВА: Я підійшов до нього і сказав: «Прошу не використовувати мову ненависті до гей-спільноти по відношенню до ворога, бо це ображає гей-спільноту, яка боронить нашу державу, і яка хоче жити у ній вільно і відкрито».

РОМА: А він?

СЛАВА: А він сказав: «Яку гей-спільноту?»

РОМА: А ти?

СЛАВА: А я сказав: «Мене і Рому».

РОМА: Що?

СЛАВА: Мене і …тебе.

РОМА: А я тут при чому?

СЛАВА: А ти, значить, ні при чому!

РОМА: Не питай. Не кажи. Ми ж домовлялися!

СЛАВА: Він перший почав. Про підарасів. Він перший сказав.

РОМА: Ти підставив мене.

СЛАВА: Ми вісім років разом!

РОМА: Я пішов в тероборону боротись за місто, у якому народився, а не за всі проблеми світу.

СЛАВА: Але проблеми від цього не зникають.

РОМА: Треба виграти цю війну.

СЛАВА: А іншу?

РОМА: Інша — буде потім.

СЛАВА: А якщо не буде «потім»? Не буде Криму, не буде джазу, не буде весілля і чорних лебедів, якщо я підірвусь на міні, спіймаю ворожу кулю, якщо наш блокпост завтра розхуярить? І мене вже не буде і ніхто йому не скаже, що той дурний хлопець, який помер у перший місяць, був геєм з Криму. Ніхто ніколи не згадає. І я сам починаю забувати. Я просто машина, гвинтик війни, який ходить в наряд, перевіряє автівки, риє окопи, прикриває тили…

РОМА: Ти ж нічого не сказав йому, правда?

СЛАВА: Не питай. Не кажи. Сука. Я не зміг.

РОМА: Він не хотів цього сказати.

СЛАВА: Але він сказав.

РОМА: Він просто так сказав.

СЛАВА: А я промовчав.

РОМА: Їж тортик, а то ображусь. Ти відчуваєш цедру? Це дуже важливо. Я завжди додаю цедру, цей запах, його не переплутаєш.

СЛАВА: Я відчуваю, що я зникаю, що мене меншає з кожним днем. Мене немає.

РОМА: Онде ти, тут, зі мною. Борошна немає, яєць немає. Молока немає. А ти є.

СЛАВА: Не стій поруч. Я не хочу, щоб нас бачили.

РОМА: Славку, я…

СЛАВА: Я на чергуванні.

4. ТОНЯ, АСЯ І ЛІТАК

станція Харківського метро

Тоня 18 років

Ася 22 роки

ТОНЯ: Ми всі помремо. Нас завалить.

АСЯ: Діти не плачуть, а ти плачеш.

ТОНЯ: Ти бачила! Бачила! Бачила! Бачила!

АСЯ: Треба перечекати, доки все скінчиться.

ТОНЯ: Цей літак. Ця тінь. Цей звук. Цей вибух.

АСЯ: Це було далеко.

ТОНЯ: Але тоді він розвернувся.

АСЯ: І тому ми сховались.

ТОНЯ: Але він ще там!

АСЯ: А ми тут.

ТОНЯ: Він летів прямо на нас…

АСЯ дістає снікерс, протягує ТОНІ.

АСЯ: Тримай. Має помогти. А тепер слухай: метро — це фортеця. Наша фортеця. Якщо ми вже тут — нам пощастило. Ми з тобою живі. Ми в надійному сховку. Тут можна пережити ядерну зиму. Ми тут в безпеці. Нас тут ніхто не зачепить. Ми побудемо тут, доки все скінчиться.

ТОНЯ: Ти обіцяєш?

АСЯ: Я обіцяю. (Пауза) А тепер я піду подзвоню Аліку.

ТОНЯ: І мамі.

АСЯ: І мамі.

——————————————

ТОНЯ (або тільки її голос):

Ця тиша. Так дивно. Коли ти нагорі, ти чуєш усе. Рев двигуна. Шарпання вітру. Крики людей. Скоріше сюди. Повітряна тривога. Де тьотя Люда? Вона вже внизу. Бамкання дверей. Свист снарядів. Вибух бомби. Тріск уламків. Теленовини повідомляють, що місто знову потрапило під обстріл. А тут тиша. Тільки люди сиплять. Ледь чутно булькочуть, так, що слів не чутно. Шовгають, кубляться, намагаючись зігрітися. Час вимірюють кроки чергової по станції.

Що нагорі? Чи залишись там люди? Чи стогнуть поранені? Чи риплять танки? Чи летить літак? Як величезний пугач, що вишукує здобич. А ми — як миші. Забились у нори і боїмося писнути. Щоб не видати себе…

——————————————

АСЯ: Мама плаче, хоче приїхати.

ТОНЯ: Я вибрала нам місце…

АСЯ: Я сказала, щоб лишалась в Італії…

ТОНЯ: …отут буде печиво і вся їжа...

АСЯ: …на дорогах небезпечно, а ми впораємось.

ТОНЯ: … а спати отут...

АСЯ: Алік пішов у тероборону.

ТОНЯ: … по черзі чи валетом?...

АСЯ: Алік каже, треба вибиратись.

ТОНЯ: … як у дитинстві...

АСЯ: Бо буде лише гірше.

ТОНЯ: … давай, залазь…

АСЯ: Завтра будемо думати.

ТОНЯ: …бо тут, блін, холодно.

АСЯ: Давай обійму. Так тепліше?

ТОНЯ: Ага, трохи.

АСЯ: Казала тобі, зимове пальто має прикривати дупу.

ТОНЯ: Я не думала, що доведеться жити в підземці.

—————————————————

АСЯ: Тоню, пішли. Треба почистити зуби.

ТОНЯ: Я не взяла…

АСЯ: Там люди все принесли.

ТОНЯ: Які люди?

АСЯ: Зомбі апокаліпсис відміняється. Назовні досі є люди.

ТОНЯ: І вони принесли нам зубні щітки?

АСЯ: Судячи з усього.

ТОНЯ: Здається, я захворіла. У мене все болить. Мені снилось, що я… забула ліхтарик. На районі «гради», ми біжимо в укриття, а я думаю: якщо переб‘ють електрику, потрібен ліхтарик, а в мене немає ліхтарика, він висів в Епіцентрі, чорно-жовтий ліхтарик на батарейках, 230 гривень і 20 — батарейки, ти мене сваритимеш, що я не купила. І я біжу в Епіцентр і бачу людей, які везуть повні таці, Епіцентр розносять, я мушу встигнути, але я біжу так повільно… І я помічаю цятку, чорну цятку у небі, мої ноги як вата, а цятка росте, це літак, він реве, він летить надто низько, метрів 10 над містом, і я падаю на землю і мене накриває. Я притискаюсь вухом до землі. І чую голоси, там, усередині. Вони сміються і слухають музику. А я — назовні, і не можу до них потрапити. І я чую, як бомба зривається з підвіски. І я прокидаюсь. Можна мені не чистити зуби?

—————————————————

АСЯ: Правда чи викуп?

ТОНЯ: Правда.

АСЯ: То ти купила ліхтарик, коли я просила?

ТОНЯ: Еее.

АСЯ: Якого біса, Тоню?

ТОНЯ: Я за ним поїхала. Поїхала в Епіцентр і шукала ліхтарик. Скотч. І дріт. А знайшла — журнальний столик. Такий офігенно стильний. Червоний, металевий. І я подумала... Я подумала...

АСЯ: Ти купила столик?

ТОНЯ: Доставка на завтра.

…

ТОНЯ: Правда чи викуп?

АСЯ: Правда.

ТОНЯ: Ти була з Аліком?

АСЯ: Ну… один раз.

ТОНЯ: У нашій квартирі!

АСЯ: Не втримались.

ТОНЯ: На нашому дивані! Я більше на нього не сяду.

АСЯ: Ми були на кухні.

ТОНЯ: Ну ти хвойда!

…

АСЯ: Правда чи викуп?

ТОНЯ: Правда.

АСЯ: Ти мені заздриш?

ТОНЯ: Ти гониш!

АСЯ: Він тобі подобався?

ТОНЯ: Та ну.

АСЯ: У тебе хтось взагалі був?

ТОНЯ: Я тобі не заздрю. От моя відповідь.

АСЯ: У тебе хтось взагалі був?

ТОНЯ: Моя черга.

АСЯ: Скажи чесно, ти незаймана?

…

ТОНЯ: Правда чи викуп?

АСЯ: Правда.

ТОНЯ: Коли це все закінчиться?

АСЯ: Викуп.

ТОНЯ: Ти думаєш, це надовго?

АСЯ: Викуп.

ТОНЯ: Мама приїде?

АСЯ: Я сказала, викуп.

ТОНЯ: Думаєш, наша квартира вціліла?

АСЯ: Я думаю, викуп.

ТОНЯ: Але там ще стріляють?

АСЯ: Звідки я знаю.

ТОНЯ: Що нам робити?

АСЯ: Тоню, викуп.

АСЯ дістає снікерс, протягує ТОНІ.

—————————

ТОНЯ: Де ти була?

АСЯ: Вибач, ти спала.

ТОНЯ: Де ти була?

АСЯ: Я виходила в місто.

ТОНЯ: Ми домовлялись триматися разом.

АСЯ: Ми і тримаємося.

ТОНЯ: Ходила до свого коханого?

АСЯ: Ти дістала.

ТОНЯ: То ходила?

АСЯ: Той літак збили.

ТОНЯ: Що?

АСЯ: Літак. Який ми бачили в перший день. Його збили. Він згорів. Його немає. Це усі бачили.

ТОНЯ: А є інші?

АСЯ: Інші теж зіб'ють. Один за одним. Я віддала Аліку речі і ковдри. Каже, у хлопців бойовий настрій. Рубаються як боги. А сьогодні цей літак. Просто свято якесь.

ТОНЯ: У тебе помада.

АСЯ: І що?

ТОНЯ: Я думала, ти не повернешся. Думала, ти вже померла. Уявляла, як збиратиму тебе докупи. Ти знаєш, мене нудить від вигляду крові. Я тебе не збиратиму. Твої кишки валятимуться по місту, доки їх не з’їдять собаки. Разом з помадою. Я попереджаю.

АСЯ: Красно дякую.

ТОНЯ: Я думала, ти померла.

АСЯ: Я не можу отак сидіти і нічого не робити.

ТОНЯ: Ти просто не можеш витримати без свого Аліка.

АСЯ: Коли ти востаннє дивилась в дзеркало?

ТОНЯ: А навіщо мені дивитись в дзеркало?

—————————

АСЯ: Лате!

ТОНЯ: Лате?

АСЯ: Прикинь, відкрились кав'ярні.

ТОНЯ: А снікерс принесла?

АСЯ: Надворі сонячно. Сніг зійшов. На площі хлопець грає на гітарі.

ТОНЯ: Ти мені снікерс принесла?

АСЯ дістає снікерс, протягує ТОНІ.

АСЯ: Ти чуєш, на гітарі! Пам'ятники обкладають мішками з піском.

ТОНЯ: Додому заходила?

АСЯ: Тримай.

АСЯ дістає одяг.

ТОНЯ: Нарешті (переодягається).

АСЯ: На тебе дивляться.

ТОНЯ: Та пофіг.

АСЯ прикриває її.

АСЯ: Алік каже, нам треба вибиратись...

ТОНЯ: Ну якщо Алік.

АСЯ: Не можна жити в метро.

ТОНЯ: Люди живуть.

АСЯ: Люди виїжджають з міста. Вокзал працює. Якщо боїшся в Україні — поїдемо в Італію…

ТОНЯ: …Надворі падають бомби...

АСЯ: …Скільки людей вже виїхало…

ТОНЯ: …Розлітаються шибки…

АСЯ: …Нам допоможуть…

ТОНЯ: …Люди гинуть під уламками…

АСЯ: …поїдемо до мами…

ТОНЯ: …Розстрілюють черги за хлібом…

АСЯ: …Евакуаційні потяги досі ходять…

ТОНЯ: …Без попередження, розстрілюють з повітря.

АСЯ: Той літак збили!

ТОНЯ: Прилетить інший.

АСЯ: Я так більше не можу. Я більше не можу сюди спускатися. Це напівжиття. І заради чого. Надворі сонце. Весна. Ми ще можемо поїхати. Без Аліка. Удвох.

ТОНЯ: Ми можемо жити і тут.

АСЯ: Ні, не можемо.

ТОНЯ: Ти казала, ми будемо тут, пока все не скінчиться.

АСЯ: А якщо не скінчиться?

ТОНЯ: Як не скінчиться?

—————————

ТОНЯ (або тільки її голос):

Час зупинився. І більше не рухається. Час розстріляли авіабомбами. Час зґвалтували. Колективно й зумисно. Час лежить у криниці і чекає доки весняні води винесуть його тіло на поверхню. Але весняні води не прибувають. Бо часу

більше немає. І немає весни. І немає води, щоб прибувати. І немає сонця, щоб вставати і сідати. Є нескінченний лютий. І ми всі у ньому. Діти втрачають здатність ходити. Забувають слова. Притискаються до матерів, ніби хочуть повернутись назад в утробу. Але назад шляху немає. І вперед немає. Є нескінченне зараз. І чортів літак нескінченно кружляє, і кружляє, і кружляє, хоч його давно збили. Але він усе ще там, у небі над нами. Нове сонце нового світу.

—————————

АСЯ: Я влаштувалась на кухню.

ТОНЯ: Ти — на кухню?

АСЯ: Що тут смішного?

ТОНЯ: Сподіваюсь, ти годуєш ворогів?

АСЯ: Як дотепно. Я ріжу овочі. Дуже терапевтично. Готують — інші.

ТОНЯ: А коли летить?

АСЯ: Ну, значить, летить. Хлопцям треба їсти.

ТОНЯ: Значить, хлопцям.

АСЯ: І дівчатам теж. Усім треба їсти.

ТОНЯ: Дівчата готують, хлопці воюють. Потім всі трахаються. АСЯ: Тобі до речі теж хтось носить їжу. Хоч ти — не безрука.

ТОНЯ: Я рада, що ви з Аліком знайшли одне одного.

АСЯ: Я його вже тиждень не бачила.

ТОНЯ: Але мрієш побачити. Навариш борщу і поїдеш. Велика волонтерка кухонного руху. Це все через нього, правда?

АСЯ: А ти вмієш усе спаскудити.

ТОНЯ: Раніше ми розповідали одна одній такі речі.

АСЯ: Раніше ти не поводила себе як стерво.

_____________

ТОНЯ: Чому ти тут?

АСЯ: Принесла тобі снікерс.

ТОНЯ: Нас тут годують.

АСЯ: Люди, які виходять назовні.

ТОНЯ: Чого ти хочеш?

АСЯ: Щоб ти поговорила з психологом.

ТОНЯ: Від’їбись.

АСЯ: У тебе проблема.

ТОНЯ: А у тебе — Алік.

АСЯ: Алік не відповідає.

ТОНЯ: Що з ним?

…

АСЯ: Тоню, так ти ніколи не вийдеш з цієї підземки…

ТОНЯ: Ти обіцяла, що будеш поруч.

АСЯ: Я поруч.

ТОНЯ: Ти обіцяла, що ми будемо тут, доки не стане безпечно.

АСЯ: Так, як було, вже не буде.

ТОНЯ: Треба ще почекати.

АСЯ: Журнальний столик не приїде. Ні сьогодні, ні завтра.

ТОНЯ: Мені потрібні гарантії.

АСЯ: Не буде гарантій. І ніколи не було. Просто ми цього не знали. А тепер знаємо.

У будь-який момент в будь-яку частину земної кулі може прилетіти ракета. І ми нічого не можемо з цим зробити.

Терористи викрадають літак, щоб врізатись у хмарочос.

Божевільні підлітки купують в Інтернеті зброю і розстрілюють однокласників. Зруйнована Сирія помирає від голоду, але стурбовані клерки вже відклали газету і доїдають свій сендвіч.

Це все відбувається насправді. Просто тепер це все відбувається також і з нами.

Треба пристосовуватись. Ти це розумієш?

ТОНЯ: Я не хочу до цього пристосовуватись.

…

АСЯ: Я йду.

ТОНЯ: Зайдеш у вівторок?

АСЯ: Не зайду.

ТОНЯ: У середу?

АСЯ: Це нестерпно.

ТОНЯ: Принесеш мені снікерс?

АСЯ: Бувай, Тоню.

ТОНЯ: Добре, в п’ятницю. Два снікерси і лате. Чуєш? Добре? У неділю. Понеділок. Я чекатиму… У вівторок. Середу. Я їх не рахую. Заходь, коли хочеш. Я тут ще трохи перечекаю. Тут моя фортеця. Я не можу її кинути. Мені дуже пощастило, що я тут, в безпеці. Що я живу. Це дуже важливо — жити. Я думаю, мама буде рада це чути. Чуєш, Асю. Подзвони мамі! Хай приїжджає сюди. І ти, і Алік. Будемо жити разом. Тобі не треба буде виходити. Мені не доведеться впізнавати тебе за помадою і збирати твої рештки. Мене нудить від крові. Ти чуєш, Асю?



↑ Зміст

3. Ден Гуменний «Повітряна тривога»

Ден Гуменний. Виконавчий директор «Центру перформативної освіти», куратор міждисциплінарної лабораторії PostPlayLab та міжнародної програми «Театр Громадян», драматург, перформер та педагог.

Більше десяти років Ден Гуменний займається політичним-критичним театром та соціальними партиципаторними практиками, сім років працює з вимушеними переселенцями та тими, хто залишився у прифронтових містах сходу України. Ключові вистави про досвід травми вимушеного переселення та війну на сході України: «Сіра Зона», «Ополченці» та «Девочки-Девочки». Ключові перформанси про депортацію кримських татар та тортури в окупованому Криму: «Трава пробивает землю», «DEVAM» та «Опыт свободы».

З 2019 року куратор україно-німецького проєкту Misto to Go. Це міжнародний театральний проєкт зі школярами у восьми містах Донбасу, який відбувається за підтримки програми «Східне партнерство» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Ден Гуменний є співавтором та куратором більш ніж 50 вистав та перформансів в Україні, Грузії, Чехії, Польщі, Австрії та Німеччині. Драматургічні тексти Дена перекладені англійською, грузинською, чеською, німецькою та польською мовами.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

На другий день повномасштабного вторгнення ми з дружиною, Яною Гуменною, були змушені евакуювати наших дітей з Києва на Захід країни. Спочатку — у Львів, а потім — в Чернівці. Там ми з Яною волонтерили у Прихистку для ВПО. За тиждень Яна та діти виїхали до Німеччини, а я лишився жити та волонтерити у цьому Прихистку. Зараз я «дитячий кризовий психолог», надаю першу психологічну допомогу як дітям, так і їх батькам. Паралельно — проходжу курси з психосоціальної підтримки від «Товариства Червоного Хреста України». Паралельно — намагаюся повернутись у професію, маю онлайн-резиденцію та спільні проєкти з мультикультурним центром соціального театру «Thespis Zentrum» (Баутцен, Німеччина). Разом з Георгом Жено та Яною Гуменною ми робимо великий проєкт «HeimaTraum — theatre for displaced people». Так і виходить, що життя моє йде у кількох паралельних реальностях, жодну з яких я не маю сил прийняти. І цей короткий текст у збірці — це, мабуть, перший маленький крок до прийняття.

ПОВІТРЯНА ТРИВОГА

текст для театру

Пів на другу ночі.

«Підйом, повітряна тривога! Встаємо, тривога! Швидко піднімаємось, тривога! Тривога, встаємо, встаємо, встаємо! Тривога!»

На шостій палаті табору для переселенців цей злагоджений алгоритм дає збій. «Я детей никуда не поведу! Мы остаёмся под мою ответственность!» Мама і двоє малих дітей. Я записую номери їх койок у блокнот. «Це для того, щоб потім було легше розпізнати трупи, — кажу я їм».

О шостій ранку, одразу після завершення комендантської години, ця жінка поїде на кордон з Румунією. Вона ще не знає, що її не випустять, бо тепер Україна не випускає жінок з дітьми без письмового дозволу батька. А батько — під Харковом в ЗСУ. Який (нахуй) письмовий дозвіл?

Але зараз пів на другу ночі, вона повертається на лівий бік і мирно спить під рев сирени.

Одразу після відбою тривоги я друкую цей текст, а у голові звучить фантомна сирена. Психологи радять зосереджуватись на реальності та на своєму тілі, щоб ця сирена зникла.

ПЕРШЕ — «заземліться». Поговоріть про стрес з близькими. Ополосніть обличчя та руки холодною водою. Сядьте і перерахуйте предмети, які ви бачите в кімнаті. Доторкніться до свого тіла — поверніть себе до реальності.

ДРУГЕ — закрийте базові потреби. Їжте тепле, пийте гаряче. Спробуйте нормально поспати (блять). Обійміть того, хто поруч з вами (блять, блять, блять, сука, блять).

Також психологи рекомендують залишати для себе час без новин та телефону, заздалегідь попросити близьких зателефонувати у випадку тривоги (сука-блять).

ТРЕТЄ — сповільніться. ЧЕТВЕРТЕ — візьміть контроль над ситуацією.

Це ЧЕТВЕРТЕ — ще більше «сука-блять», ніж всі попередні поради. Це такий же піздєц, як і «повернутися до реальності». У моїй реальності вже 66-й день іде війна. Вже 58 днів я волонтерю з ранку до ночі у таборі для переселенців. 55 днів я тут живу. Вже 55 днів моя дружина та двоє дітей у Німеччині. І вже 55 днів мене розриває на шмаття. У таборі для переселенців я працюю з дітьми. Моя посада називається «кризовий психолог». Ця робота трохи збирає мене до купи.

Кожного дня і кожної ночі по кілька разів я воджу 250 жінок, старих та дітей у холодні бомбосховища.

Дорогі мої колеги, можна я не буду до такої реальності повертатися? Хуй з тими фантомними сиренами. Нехай звучать.

пауза.

Я торкаюся мочки лівого вуха, перебираю холодними пальцями ніг, боляче щипаю себе за груди — і сирени зникають.

Сирени зникають, і на їх місце приходить страх, потім — відчай, потім — лють та злість. А потім я засинаю.

О п’ятій годині ранку я прокидаюся знову, бо по всій Україні знову повітряна тривога.

(весна, 2022)



↑ Зміст

4. Юля Нечай «Турі-рурі»

Юлія Нечай. Народилась 18 листопада 1986 року в місті Чернігів. У 2009 році закінчила Харківську державну академію культури (кафедра «Театрального та кіно-, телемистецтва», спеціальність «Режисер, викладач профільних дисциплін»). Працювала в Чернігівській міській школі мистецтв (викладач театрального відділу, 2008-2013), в Ніжинському коледжі культури та мистецтв ім. М. Заньковецької (викладач кафедри режисури, 2012-2013). Стажувалась в Польщі (Робота Недержавних організацій, бізнесу та культури, 2017-2018).

У 2012 відкрила власну театральну студію (театр-студія «Біла Валіза») в місті Чернігів, яка проіснувала 10 років, поки не була зруйнована ударною хвилею від бомби, яку скинула авіація Російської Федерації, під час наступу на Чернігів (війна, березень 2022 року). За роки існування студії: поставлено та показано сотні вистав, зроблено тисячі театральних тренінгів, майстер-класів, проведено навчання та мистецьку роботу з великою кількістю дітей і молоді, реалізовано десятки соціальних проєктів та громадських активностей, отримано безліч сертифікатів, дипломів і нагород на різних конкурсах та навчальних курсах.

В 2019 році стала фіналісткою Всеукраїнської програми від British Council Ukraine та Стипендіанткою Президента України як митець у сфері театрального мистецтва.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Я змушена була жити в бункері, я дізналась, що таке бомбардування, обстріли та блокада, я втратила роботу та свою театральну студію, в мене понівечена квартира. Але… я знаю, що таке відвага та відданість людей, я відчула, що таке справжня підтримка та допомога, я бачила героїв та героїнь, я знаю, що буде життя, а світло переможе темряву.

11.04.22

Турі-рурі

П’єса створена на основі реальних подій. Імена, місцезнаходження героїв змінені.
П’єса є художнім твором та особистими враженнями від пережитого під час блокади в місті Чернігів


Дійові особи:

Ніна – жінка з немовлям на руках, дружина Стаса.

Стас – чоловік Ніни.

Алла – жінка 40-45 років, мають великого чорного собаку на ім’я Блек.

Матвій – 17-річний син Алли.

Толя – чоловік Алли, батько Матвія.

Ліда – вагітна жінка з маленькою собакою Лакі.

Віка – студентка, астматик.

Гриша – дідусь років 80 з котом Мурзиком.

Надя – мама Влада та Олега.

Олег – хлопчик чотирьох років, син Наді (Турі-рурі).

Влад – син Наді, 18 років.

Баба Галя – жінка років 70 із села під Черніговом.

Український військовий.

Інші люди в укритті (говорять у темряві).



24 лютого 2022 рік. Північ України. Місто Чернігів. Квартира. Шоста ранку. Стасу приходить повідомлення від друга у ватсап:

- Ну шо ви, Чернігів? Київ на зв’язку.

- Ми нормально, чого так рано?

- Війна почалась.

- ?

- Ви не чули вибухи? Сьогодні близько 5 ранку почали бомбити Київ, кажуть, що Чернігів теж.

- Не знаю, ми спимо. Я нічого не чув, зараз гляну новини... Бляха...кажуть, що справді почалась. Вони вже тут! Господи, від нас до кордону з Росією близько 80 км, це ж година на машині! Ще й Білорусь поряд…

- Бережіть себе!

- Ви теж, дякую.

- Тримаймо зв’язок!

- Обов’язково.

24 лютого 2022 рік. Близько другої дня. Укриття в одному з будинків. Де-не-де на підлозі та стільцях сидять люди. Стас несе візок. У руках Ніни дитина.

Стас (вказуючи на місце на підлозі): Тут не зайнято?

Віка: Начебто ні.

Стас (до Ніни): Зараз принесу стілець та каремати, чекай тут.

(Заходять Толя, Алла, Матвій)

Толя (до Ніни, вказуючи на місце на підлозі): Не занято? 

Ніна (колисачи немовля): Ми самі щойно прийшли, здається, ні.

Толя, Алла, Матвій розкладають речі.

Надя (з блоками пінопласту для утеплення будівлі): Привіт, беріть, кому треба, бо холоднеча.

Люди беруть пінопласт. Входить Влад, несе інші блоки. 

Толя: А де ви взяли? Може, поміч треба?

Влад: Ні. Це все, що є (виходить).

Надя: Де б ми взяли? Магазини вже всі закриті. Це наш пінопласт, хотіли домівку утеплювати.

Ніна: А ви з якого будинку?

Надя: Ми із сусідного, що за магазином (розкладає речі).

Ніна: Зелений такий, де такий гарний металевий паркан?

Надя: Ага. Милості прошу. Тільки не зараз. Бо в нас ні підвалу, ні укриття. Краще заходьте, коли все закінчиться!

Влад: (заносить речі та веде свого молодшого брата Олега): А ви з якого дому?

Ніна: Із сусіднього, 27-го. Я – Ніна, до речі. 

Надя: Надя. А це сини мої – Влад та Олег. (Вказує на них. Влад виходить).

Олег (піходить до Ніни): Привіт, мене звати Олег. А тебе? 

Ніна: Ніна. 

Олег: Я люблю машини. Показати тобі мої машини? В мене є різні машини, зараз принесу.

Надя: Ніна, я б на твоєму місці не погоджувалась. Олег балакучий – страшне (сміється).

Ніна: Нічого, я переживу.

Олег несе машини та тихенько розповідає про них Ніні.

Стас йде з речима, веде Ліду.

Стас: Сирена виє на все місто, чутно вибухи, кажуть, що гатять передмістя. 

Надя (бачить Ліду, що веде собаку): Беріть пінопласт, холодно.

Ліда бере пінопласт та розкладає речі. Стас також розкладає речі. Виходить. Входить дід Гриша з котом на руках та стільцем.

Гриша: Молодьож, якщо тут стільця поставлю – не буде такий старий, як я, заважати?

Толя: Ні, звичайно, може, вам постелити? Ми посунемось.

Гриша: Та нє, я посиджу, поки стріляють, та додому. Другу Світову пережив і цю війну переживу. Не на тих напали (ставить стілець, кіт вистрибує з рук та гарчить на собак, які не реагують). Мурзику, не лізь до собак! Ти безсмертний чи шо? (забирає кота). 

Віка (трохи кашляє): Ви з якого дому?

Гриша: З цього.

Віка: А я з того, що навпроти, жовтий. Якщо щось треба, звертайтесь – Віка.

Гриша: Дякую, Григорій Іванович. Можна «дід Гриша».

Віка (всім): А що думаєте, довго це все буде?

Гриша: То ж тільки Господь Бог знає…

Надя: І Путін.

Ліда: Наші натовчуть їх, тоді і підуть.

Віка: А я думаю, що полякають день-два та й фініш. Хто зараз починає повномасштабні війни? Особливо в центрі Європи? Це дуже паливно та безглуздо. В епоху інтернету! Думаю, кинуть пару бомб, скажуть знову, що то ми самі на себе напали,чи що вони знищили Бандеру, повихваляються у своїх ЗМІ та й усе. Даю їм один день, а то мені до мами в суботу (сміється).

Ліда: А мама де живе?

Віка: Біля Новгород-Сіверського.

Ніна: У ту сторону вже не проїхати: там мости підірвали. Ще й замінували все. Єдиний виїзд з міста – міст до Києва. 

Віка: Та ви шо?? А хто сказав? В новинах не було…

Ніна: Ми хотіли з чоловіком поїхати його маму забрати, тут недалеко від міста її будинок, нас розвернули на блок-посту, сказали, що немає мостів. Руські ж з тієї сторони сунуть.

Віка: Там же мама! Сама, у селі. Як же бути?

Ніна: Молитися…

Заходить Стас з кувалдою.

Стас: Слухайте, другий вихід треба вибити, на всяк випадок. Хто допоможе?

Віка: Думаєте, що нас завалить? (кашляє)

Стас: Я думаю, що розумно зробити ще один вихід. 

Толя: Я піду, сину, вставай. Мене звуть Толя (вказує на сина), а це Матвій.

Стас: Стас.

Алла (до своєї собаки, що побігла до собаки Ліди): Він чемний, не вкусить. Блек, до мене! (забирає Блека).

Ліда: Хлопчик? А в мене дівчинка. Точно все буде добре. А у вас корм є, якщо що? Я пішла, а магазини закриті вже.

Алла: А мій каші з м’ясом їсть. Скільки не давали корм – не їсть. Ми взагалі його знайшли на вулиці ще малим.

Ліда: Та ви що? Такого здорованя? Як звуть?

Алла: Блек.

Ліда: А мою Лакі. Як вас звуть?

Алла: Алла.

Ліда: А мене Ліда.

Заходить Влад.

Влад: Там у кінці коридору є туалет, точніше... дірка в підлозі. Я подивився – там колись був туалет, внизу яма. Я поставив відро для паперу та зробив з покривала імпровізовані двері. Треба води зараз сюди нанести. Про всяк випадок.

Всі дякують. Входить Толя.

Толя: Запасний вихід по коридору наліво, там двері залізні, за ними. Ми вибили прохід. Йдіть подивіться, куди бігти якщо що. Але з речами не вийде, тільки паспорт і гроші при собі. Я пішов води натягаю. А! Може, хто знає електрика? Тоді світло буде й тут, а не тільки в коридорі. Чи, може, хто з сусідів є? Й розетку треба хоч одну зробити… 

Гриша: Мозок старий чи не старий, а руки пам’ятають! Спробую щось зробити. 45 років електриком працював.

 Дід йде. Толя виходить, з’являється Стас.

Стас (до Ніни): Поїду ще пошукаю бензин. 

Ніна: Слухай, зніми готівку, якщо буде можливість. Бережи себе (цілує).

Ліда: Якщо десь буде корм для собак, хоч який, візьміть (дає гроші).

Стас виходить.


Проходить декілька днів. Цілодобові обстріли тривають. Усі сидять в укритті та постійно в телефонах. 

Повідомлення Аллі:

Як ви?

Живі. Толя ходив до військових, щоб його забрали воювати, сказали, що всі укомплектовані, поки не треба. Я трохи видихнула, бо нервувала дуже.

Їжа, вода є?

Поки все є, в магазинах, правда, вже нічого не має.

Повідомлення Ліді:

Скажи всім в укритті: коли затихне, нехай знімуть назви вулиць, номери будинків. Усе, що може бути орієнтиром на місцевості. А також вимкнуть вивіски усіх магазинів. Бережи себе.

Ліда (всім): Наші хлопці просять зняти з будинків номери та назви вулиць. Вимкнути вивіски магазинів та сховати будь-які орієнтири.

Чоловіки піднімаються, щоб це зробити.

Влад: Стоп! Поки всі тут. Ми з Матвієм будемо чергувати на дверях, бо в новинах сказали, що можуть ходити руські. Двері будуть зачинені. Пароль «Смачна паляниця».

Чоловіки виходять знімати вивіски.

Надя (готує їжу, миє в тазиках посуд. Олег їсть хліб, дивиться мультик, в якому кажуть «Турі-рурі, машина поїхала за піском» ): Олеже, а ковбаса де? Чого ти їси один хліб?

Олег: Я Блеку віддав, Блек їсти хотів.

Алла: Блек, а ну не жебракуй. Ти їв сьогодні. (До Олега) Не віддавай йому більше нічого, добре?

Олег: Блек любить ковбасу, а ще з ним тепло спати.

Алла: Ковбасу собачата всі люблять, і тут з ним дійсно тепліше спати.

Олег: А навіщо йому хвіст?

Алла: Так він тримає рівновагу, розмовляє та проявляє свій настрій.

Олег: А чого в мене немає хвоста?

Алла: Бо ти по-іншому тримаєш рівновагу та проявляєш настрій.

Олег (починає гратися з Блеком): Я хочу хвоста, хочу хвоста. Тоді я зможу розмовляти з Блеком.

Надя (ставить на стілець кашу в тарілці): Олеже, давай ти поїси, а потім будеш гратись. (Олег прибігає їсти, Надя далі готує) Уявляєте, вони думають, що паляниця, це полуниця! (Всі сміються).

Алла: Я думала спочатку, що то прикол, що вони не можуть вимовити «паляниця».

Ніна: Ні, в мене троюрідний брат народився в Москві, реально не може.

Гриша: І які настрої в Москві?

Ніна: Не знаю, ми з ним не спілкуємось. Він мені доводить, що тут немає російської армії, а знищують вони тільки військові об’єкти.

Ліда: Боже, яке кончене… 

Ніна: Я питаю: «Дім моєї подруги є військовим об’єктом?». Висилаю фото зруйнованого дому та їхньої техніки, а він мені: «Сними мне, что стреляют русские». Я кажу: «Ти дебіл? Як ти собі це уявляєш? Летять літаки з бомбами, гатять з градів, а я біжу тобі знімати відео?». Він вірить не мені, а телевізору. З – значить зомбі. 

Всі: Русский военный корабль, иди нахуй!

Ніна: Ото і я так сказала, тому і не спілкуємось більше.

Алла: Коли ми переможемо, поставимо великий стіл у дворі, принесемо їжу та як відгуляємо!!!

Ліда: Тільки без салютів, ненавиджу тепер салюти. Взагалі лякає будь-який шерех тепер…

Надя: Всіх лякає, а салюти я не розуміла і до війни.

Олег (Повторює: «Турі-рурі, машина поїхала за піском»): Мамо, а ти купиш машину, щоб їздити за піском? 

Надя: А навіщо тобі пісок?

Олег (весело): Щоб засипати солдатів, що в нас стріляють, турі-рурі! (Дорослі переглянулись).

Віка (прокинулась від сну): А котра година? Сів телефон…

Алла: 5-та вечора, скоро комендантська година. Доброго ранку (сміється).

Віка (кашляє): Я, коли дуже нервую, завжди сплю.

Ліда: Слухай, насип трохи сну. Тобі норма буде – і ми виспимось. А то ніхто ж спати не може, крім тебе. Відсип, будь людиною! 

Всі сміються, Віка кашляє.

Віка: Перед війною спати боялась, снилось весь час, що бомблять.

Ліда: І мені війна снилась, десь за місяць.

Алла: А мені за тиждень.

Віка кашляє.

Надя: Віко, тобі треба послухати легені, ти кашляєш все більше…

Віка (кашляє): Я думаю, що почалась астма: колись у дитинстві була, проте минула. Дуже схоже. Тут надто волого, мало повітря, я вся мокра. 

Алла: А ліки є? 

Віка: Які там ліки, звичайно, немає.

Прибігають чоловіки. Чутно вибухи. Вимикається і вмикається світло. Минають дні.

Повідомлення Ліді:

Нікуди не виходьте: вони міняють локації, будуть бомбити.

Повідомлення Стасу:

Чого ви не їдете?

У мене немає бензину, тільки декілька літрів. У нас пального в місті взагалі немає.

Їдьте до моєї мами під Чернігів, там тихо. Я привезу вам з Києва решту. Вистачить доїхати?

Добре. Якщо не буде обстрілів. У нас залишився один міст, і цю дорогу обстрілюють. Ні, ми виїхати не можем, ні, до нас нічого не доїжджає. Ми в окупації.

Повідомлення Наді:

Ви як?

Живі, все добре.

Померла Валя. Вона була біля школи, яку розбомбили. Несла військовим їжу.

Минають дні.

Алла: Який сьогодні день?

Ніна: 12-тий.

Алла: Ні, число? (всім) Яке сьогодні число? 

Віка (кашляє дуже): Зараз телефон візьму… (Дивиться). 7-ме березня.

Алла: Вже не орієнтуюсь у днях. Зато вже знаю, яка зброя як стріляє.

Надя (заварює кашу Олегові): І не кажи, я також. А ще – це стріляють наші чи ні.

Заходить Влад.

Влад: Завезли хліб та макарони (всі схопилися)... там черга – мо, кілометр, на вулиці морозяка, візьміть до уваги!

Майже всі йдуть.

Ліда: Здається, почалося.

Надя: Ой-йо. А машини немає. Стас! У нього є трохи бензину (вибігає).

Ліда (пише повідомлення): «Я знаю, що в тебе відключений телефон. Коли він ввімкнеться, знай, що ти став батьком. У мене перейми. Прошу, бережи себе, мій захиснику. Кохаю» (прибігає Надя з Толею та Аллою).

Надя: Ми не знаємо, де Стас та Ніна, є їх номер телефону? (тре спину Ліді).

Ліда (стогне): Ні-і…

Алла: Я піду гріти воду та за простирадлами.

Толя: Тут за кілька кілометрів був наш блокпост, може, він ще стоїть… в них є машина. Я побіг до них (стикається з людьми, що біжать у сховище).

Віка: Толю, назад! (пхає) Там обстріл! Толю, кажу — там стріляють!

Толя: Ліда народжує!

Вибігає.

Віка: Хтось знає, як приймати пологи?

Гриша: Тільки у коня приймав.

Віка: Е... ну це вже щось...чи ні? 

Чутно обстріл, вимикається світло.

Віка: Який жах…

Надя: Несіть свічки, не садіть телефони. 

Вмикається світло.

Віка: Бляха, нашо так лякати? (підіймає стілець)

Забігає Толя з військовим.

Толя: Ось, жінка. Народжує. 

Військовий: Слава Україні!

Всі: Героям Слава!

Військовий (до Ліди): До машини зможете піднятись?

Ліда: Так. Погодуйте Лакі, я повернусь. Там на тиждень є їй їжі. (до собаки) Я повернусь.

Надя: Добре, Лідочко. (Ліда забирає сумку, йде.) Надя звертається до Толі: Де ти його знайшов? 

Толя: Я вибіг на дорогу, їхала машина. Я почав бігти прямо на неї та махати руками. Вони зупинились. Хлопці повернуться, просили, якщо є, теплі сухі шкарпетки, штани, їжу. В місто не може зайти гуманітарка. Орки всі дороги обстрілюють.

Надя: Знайдемо.

Віка: Є теплі шкарпетки, в квіточку, нічого?

Толя: Головне, щоб нога влізла, клади (вказує місце).

Люди складають те, чим можуть поділитись. Входить Стас.

Стас: (з хлібом) Я набрав хліба. Макаронів вже немає. Кому дати? Ріжте на сухарі, щоб не зацвіло.

Віка: А черга під магазином є?

Стас: Здоровенна.

Віка: Так був же обстріл!

Стас: Це ж не привід втратити місце в черзі. Якщо обстріл кожні 15 хвилин. Тут чи стоїш під обстрілом, чи не маєш їжі. Обирай. 


Минає декілька днів. Глушать інтернет та телефонний зв’язок.

Повідомлення:

Як ви?

Живі. Все добре.

Повідомлення:

Як ви?

Живі. Все добре. Летять літаки, чую, як скидають бомби, молюсь, щоб не було прямого попадання в наш дім. Газу, опалення немає вже давно. Готуємо на вогні у дворі. Чую, як здригаються стіни.

Повідомлення:

Як ви?

Живі, все добре (не доставлено).

Живі, все добре (не доставлено).

Живі, все добре (не доставлено).

Весь час чутно вибухи. Вимикається світло. Немає води. Телефонного зв’язку теж. Далі події відбуваються в темряві.

Олег: Турі-рурі!

Надя: Сину, я не можу ввімкнути мультика. Давай казочку розкажу!

Олег: Турі-рурі, мені треба машину.

Надя: Ти куди поліз, Турі-рурі?

Олег: Турі-рурі, машину.

Надя: Давай трохи поспимо? (ловить та вкладає)

Щось упало, всі кричать.

Віка: Що це було?

Гриша: То я шось зачепив, наче стілець впав чи що (всі видихнули).

Віка (кашляє, аж задихається): Як тут вогко, я вся мокра, здається, у мене температура. Холодно…

Олег: Турі-рурі!

Алла: Хлопці на вулиці зробили вогнище. Тобі треба чаю попити. Там наче зараз тихо, стріляє в іншому районі. Сказати, щоб кип’яток зробили?

Віка: Якщо можна, дякую. У мене є від температури порошок.

Алла виходить.

Заходить Влад з гірляндою, яка ледь жевріє.

Влад: Є новорічна гірлянда та батарейки. Деякий час протримаємось так.

Всі: О, клас!

Ніна: Владе, а чого мама не поїхала з Олегом з міста?

Влад: А чим? У нас немає чим. Усі знайомі теж не мають вільних місць. Усі ж рідних вивозять. Та й мама сказала, що нікуди б не поїхала: у нас є рідні на утриманні.

Ніна: Зрозуміло. А тато ваш де?

Влад: Помер.

Ніна: Вибач, співчуваю.

Вибух. Всі забігають в укриття.

Стас: Їбануло в сусідній будинок! Капець. Не було сирени. Капець. Капець...

Глухо чутно вибухи.

Ніна: В який дім?

Стас: Ну напроти, жовтий. Капець...

Віка: Через дорогу?

Алла: Через дорогу.

Віка: Це ж мій! Це мій...це мій (плаче).

Олег: Турі-рурі (У Ніни плаче немовля).

Алла: Головне, що ти жива, Віко!

Стас (до Ніни): Завтра, кажуть, буде проїзд. Військові наші хліб брали, я чув, що багато хто потрапив під обстріл, коли евакуювався, є й ті, що на мінах підірвалися. Але наші відбили рашистів далі від тієї дороги. Завтра поїдемо до мами мого товариша, поки є шанс. Вона під Черніговом живе. Там тихо. Звідти зателефонуємо другу, він привезе бензин. Вас відвезу на Західну чи до Польші, а сам повернусь людей вивозити, гуманітарку доставляти, поки не призвуть.

Ніна: Я не поїду під обстрілами.

Стас: Ніно, ти сповна розуму чи ні? Ми сидимо в вологому, холодному підвалі без води, електроенергії, тепла та їжі! На вулиці мінус 11 вже який день. Скільки ти тут хочеш бути ще? Ми не їхали, бо невідомо було, що з дорогою, зараз є можливість. Вам треба виїжджати!

Ніна: Мою однокласницю розстріляли на виїзді – ти цього хочеш для мене та сина? Я боюсь.

Стас: А залишатися тут ти не боїшся? Ми оточені. Усі околиці міста стерті в попіл. Слава Збройним Силам України, що вони їх стримують! Якщо орки зайдуть у місто, всім жопа. Ти чула про міста, в які вони зайшли?

Ніна: Чула…

Стас: Ти цього чекаєш? Чи ждеш, коли розбомблять останній міст і вже не буде шансу виїхати? Чи ждеш, коли саме в наше укриття прилетить, чи коли закінчаться наші запаси води та їжі? Так то не довго. Чого ти ждеш? Дід Гриша вже сніг топить, щоб вода була, ти будеш малого поїти талим снігом? Лікарів, якщо що, обмаль. Ліків немає, гуманітарка не могла зайти. Може, якась завтра зайде. Але чи дійде вона до нашого району? Подумай про найгірше. Ми чекаємо цього?

Ніна: Я сподіваюсь на краще…

Стас: Так всі сподіваються, але найгірший варіант нам треба також продумати. Це розумно та прагматично. Ніно, я тебе прошу!

Ніна: Дай мені час подумати…

Олег: Турі-рурі, ж-ж-ж, ж-ж-ж (грає з машиною)..

Забігають Матвій та Толя, дуже стривожені.

Матвій: Народе, ми спіймали наводчика!

Алла: Якого наводчика?

Толя: Та урод якийсь мітки малював.

Матвій: Ми з татом його скрутили та нашим здали. Швидко бігає, падлюка.

Толя: Та кажуть же, що Росія ще за рік своїх агентів до нас послала. Вони жили тут, серед нас, а ми ні сном ні духом…

Матвій: Віка знову спить?

Алла: А де ви його спіймали?

Толя: Там, де ми Блека лікували колись.

Алла: Дідько, а що ви там робили, у тому районі?

Толя: Волонтерили.

Алла: Толю, ти серйозно? Нашо ти Матвія взяв?

Матвій: Мамо, мені через рік 18! Я вже дорослий!

Алла: Ти – дитина.

Матвій: Тату, скажи їй. Я буду волонтерити!

Толя (до Матвія): Йди посиди, ми з мамою поговоримо. (До Алли): Я зустрів Петренків з роботи – завтра Коля буде вивозити сім’ю. Кажуть, ніби буде безпечніше на дорозі. Є одне місце. Вони їдуть до родичів у Карпати. Матвій поїде з ними. Завтра о сьомій хлопці з тероборони скажуть йому про ситуацію на дорозі. Якщо все добре, то о восьмій він у нас. Треба бути готовими. Блека також обіцяли взяти. Там буде колона машин їхати завтра.

Алла: Матвій в курсі?

Толя: Ні, ще ні.

Алла: Так це офіційна евакуація?

Толя: Офіційної не чекай поки. Вони не можуть домовитись з окупантами, а на свій страх і ризик ніхто офіційно робити не буде. Це так мер з губернатором сказали.

Алла: Зрозуміла. Не забирай Матвія з собою волонтерити!

Толя: А хто його брав? Я сказав йому йти в укриття, а він прибіг потім.

Алла: Ніяких нервів на вас не вистачить (до Матвія) Пішли, треба поговорити.

Виходять. В іншому кутку чутно розмову Стаса та Ніни.

Стас: Це розумне рішення, все буде добре, обіцяю.

Ніна: Я сподіваюсь. А жити де на Західній? Грошей немає. Зарплатню не дали, ще й ми гроші останні віддали за дитячі меблі.

Стас: Хто ж знав. Там повно прихістків для біженців. Це краще, ніж тут.

Ніна: У нас є три вільні місця – треба запропонувати Аллі, Матвію та Віці.

Стас: А чого не Наді?

Ніна: Ми якось говорили… вона нікуди не поїде.

Стас: Віка спить. От щаслива людина (чутно невдоволений голос Матвія ).

Матвій (голос у темряві): Ні! А якщо з татом щось трапиться, хто з тобою буде? Я проти.

Алла (голос у темряві): Я скоро приїду за тобою, обіцяю.

Матвій (голос у темряві): А хто буде допомагати Владу чергувати на дверях? 

Алла (голос у темряві): Ну, слухай, Влад тут не один. Допоможемо!

Голоси стають тихішими. Стас звертається тихо до Толі:

Стас: Толяне, чуєш?

Толя: Що?

Стас: Завтра, кажуть, буде виїзд, хочемо поїхати до товариша в село, під Чернігів. Дочекаємось, коли друг з Києва бензин привезе, звідти – на західну. Давай твоїх заберем? Поговори з Аллою!

Толя: А скільки місць?

Стас: Три, думали твоїх взяти та Віку.

Толя: Слухай, завтра о восьмій за Матвієм повинен колега приїхати. В нього одне місце. Так, може, мої з тобою поїдуть, щоб разом були, ну і Віка, якщо погодиться. А до колеги ще когось підсадити?

Стас: Я не проти, а колега не буде фиркати, що поїде незнайома людина, а не Матвій?

Толя: Ні, звичайно, він адекватний.

Стас (до Гриші): Діду Гришо, діду! Григорію Івановичу, спите чи шо?

Гриша: Шо? Ви мені?

Стас: Вам, вам. Завтра, кажуть, можна виїхати, ми плануємо. Поїдете з нами?

Гриша: Я? Так оно молодь беріть! Надю з Олегом, Аллу з Матвієм.

Стас: Там все вже вирішено: вони їдуть. А Надя наче відмовилась…

Гриша: Тю, Надю, а чого ти не хочеш їхати?

Надя: Та в мене мама в інвалідному візку, сестра з інсультом – куди мені їхати? Я не можу їх залишити.

Стас: От бачите, діду, їдьмо!

Гриша: Ну, якщо таки є місце, поїдемо.

Олег: Турі-рурі!

Віка: А котра година?

Толя: Добрий ранок, сонько. Завтра буде евакуація. Їдеш?

Віка: Серйозно? Офіційна?

Стас: Та їх хіба дочекаєшся? Я буду везти. Завтра о восьмій, їдеш?

Віка: Їду (кашляє).

Надя: Треба легені перевірити.

Віка: Де їх зараз перевірити? Нічого не працює, а лікарі з пораненими.

Влад: Працює інтернет!!!

Всі кидаються до телефонів. Лунає дзвінок на телефон Гриші.

Гриша: Це шо – мені? (довго шукає телефон) Ні, це шо, реально мені? (телефон дзвонить довго. Дід знаходить телефон та немов не вірить, що телефонують йому. (бере слухавку) Мені! Алло. Живий, привіт, привіт. Радий чути (виходить в коридор розмовляти).

Віка: Шопопало, а в мене немає зв’язку. Жодної рисочки…

Надя: То просто треба телефон, як у діда Гриші. На кнопках, з античної епохи. Ті ловлять, а сучасні – хрін там!

Заходить Ліда.

Олег (радісно): Турі-рурі!

Ліда: Доброго вечора, ми з України! 

До Ліди біжить Лакі. Всі підходять обійнятись.

Надя: Хто? (вказує на дитину).

Ліда: Хлопчик, Іван. Приймайте!

Ніна: З радістю приймемо! Як все пройшло?

Ліда: Народила сама, на щастя, без ускладнень. Малий козак ще той! А ви що тут?

Ніна: А ми от їхати збираємось завтра.

З коридору входить дід Гриша, його не помічають.

Ліда: З міста?

Толя: Так. Завтра, кажуть, можна спробувати. Лідо, а де чоловік твій?

Ліда: На передовій ще з 24-го лютого.

Стас: Ну слухайте, заліземо вчотирьох. Лідо, поїдеш? 

Ліда (вказує на малого): Впятьох…

Стас: Вибач. Звичайно. Завтра о восьмій!

Ліда: Як же ми помістимось? Мені ще малого речі треба взяти...й собаки…

Гриша: Молодьож, дзвонив брат. Не їду я завтра з вами, дякую за запрошення, їду о дев’ятій з ними.

Стас: Шикарно! Лідо, тоді точно всі поміщаються. Як же добре, що все так складно виходить…

Олег (радісно): Турі-рурі!

Всі: Турі-рурі!

Ранок. Сховище. Всі обіймаються. Стоять з речами біля виходу. Чоловіки виносять речі в машини.

Надя: Ой, дорогі мої, бережіть себе!

Ніна: Ви також, прошу, дзвоніть, пишіть мені, як буде зв’язок!

Надя: Щоб всі мені відзвонились, як доїдете!

Алла: Гаразд. Ще ми тобі склали нашу їжу в червону сумку. Все їжте, все беріть, не соромтесь. 

Надя: Так, а ви?

Ліда: Ну ми ж купимо. В інших містах їжа ж є.

Ніна: Чиста вода під стільцем у діда Гриші. 

Надя: А де він?

Віка: Напевно, речі складає. Побіг, мо, додому…

Толя: Все, Ніно, бережи себе та дітей (обіймає).

Стас: Обов’язково побачимось!

Олег: Турі-рурі!

Ліда: Турі-рурі, давай п’ять!

Олег дає п’ять, обіймаються.

Надя: Олеже, скажи «до побачення»! Ти ж умієш!

Олег: Турі-рурі!

Стас: Поїхали! У мою машину сідають Ніна, Ліда, Алла та Матвій. Віко, ти сядеш до друга Толі. Не ображайся, тут мами з дітьми. Ліді допомога потрібна. Зато ти одразу на Західну поїдеш, бо ми ще тут в області потиняємось.

Віка: Без питань, як скажете!

Алла: Ну шо, з Богом! Рушаймо!

Всі обіймаються, виходять. Чутно, як їдуть машини. Надя заходить в укриття з Олегом.

Надя (до Олега): Олеже, скажи «мама».

Олег: Турі-рурі.

Надя: Скажи «мама»!

Олег: Турі-рурі!

Надя: Я прошу, Олеже, скажи, щось інше…

Олег: Турі-рурі!

Надя обіймає Олега, плаче. Заходить Гриша.

Гриша: Знову нечисть обстрілює.

Надя: Так ви і зібратись не встигли?

Гриша: Куди?

Надя: Ну, як куди? Сьогодні ж брат за вами заїде о дев’ятій…

Гриша: Ніхто за мною не заїде. А брат з дочкою набрали речей та поїхали ще в перші дні війни порожньою машиною.

Надя: Без вас? Лишили самого? Як так?

Гриша: Отак, буває й таке.

Надя: А дзвонив вам хто?

Гриша: А, ото тоді? Жіночка одна, з танців. Злягла вона. Просила хліба купити, води принести, якщо можу. Зараз тихіше стане, піду в магазин та до неї.

Надя: А ви, діду, ще ого-го! На танці ходите?

Гриша: Аякже! Я, мо, ще одружусь! (Сміється). Ну, наче наші стріляють, я пішов. 

Надя: А я до мами та сестри, Олеже, вдягай іншу шапку (Заходить Толя).

Толя: Мене, нарешті, в тероборону забирають (збирає речі).

Гриша: Бережи себе, сину! (Виходить. Надя мовчки обіймає Толю, йде).

Проходить час. Вечір. Темно. Гірлянда не працює.

Надя: …(Задихається, дихає дуже глибоко).

Олег: Турі-рурі!

Інші люди в укритті: Надю, тобі зле?

Надя: Не можу дихати. Ця темінь... (Задихається, дихає дуже глибоко).

Інші люди в укритті: Візьми мій електронний годинник, він світиться.

Надя (бере годинник, який дає трохи світла): Дякую, так краще. Відчуття, що я в домовині.

Влад: Мамо, мені сказали, що тобі зле.

Надя: Все нормально. Вже краще. Друга ночі, виявляється…

Влад: То я пішов чергувати біля дверей?

Надя: Владе, а дід Гриша прийшов?

Влад: Не бачив.

Надя: Він пішов у магазин. Не знаю, в який район, хоч би його не було серед розстріляних, що сьогодні за хлібом стояли. Чого він не прийшов? Він завжди приходив…

Влад: Може, залишився у жіночки, до якої пішов?

Надя: Владе! 

Влад: Що?

Надя: А чого наші не пишуть, як доїхали?

Влад: Так, мабуть, зв’язку немає.

Надя: У мене був зв’язок хвилин 7 сьогодні. Жодного повідомлення, і вони вимкнені. Всі…

Грюкіт у двері, на дворі хтось кричить. В укритті паніка.

Інші люди в укритті: Господи, нехай це будуть наші, а не руські!

Влад: Всім тихо! (кричить через двері). Пароль?

Баба Галя: Свої, відчиніть!

Влад: Свої після комендантської години не ходять!

Баба Галя: Так у нас у селі все розбомбили. Ледь втекла. Як почали опівночі – все село з землею зрівняли. Все горить. Я пішки йшла до міста, люди, ну ви що, не дайте вмерти!

Влад: Паспорт є? З пропискою?

Баба Галя: Є, все є.

Інші люди в укритті: Не відчиняй. Може, з нею руські. Чи вона заслана…

Влад: А якщо вона наша? Ми лишимо вмирати її на вулиці?

Інші люди в укритті: Треба перевірити, чи вона місцева!

Влад: Скажіть «паляниця»!

Баба Галя: Паляниця.

Інші люди в укритті: Вони вже вміють вимовляти це слово, стільки днів пройшло. Треба щось інше…

Влад: Відповідайте швидко. Що таке «балсанка»?

Баба Галя: Пляшка пластикова.

Влад: Лайба?

Баба Галя: Може лисапета, я не знаю.

Влад: Люди, я відкриваю. Вона наша. Це суто місцева лексика (Відчиняє двері, світить ліхтариком) Паспорт!

Баба Галя: Ось (дає).

Влад: Наша. Все нормально!

Інші люди в укритті: Фух. Слава Господу Богу та силам ЗСУ!

Баба Галя: Дякую, людоньки, думала не дійду. Що там коїться, що коїться…

Надя: Де саме?

Баба Галя: Новоселівки немає, Бобровиці немає. Нічого немає. Наше село все горить…

Діти сатани! Вони розстріляли чоловіка сусідки, винесли пральну машину та забрали мою корову! (Бабу Галю трясе).

Надя: Корову? Владе, принеси води!

Баба Галя: Корову. Мою корову. Нашо їм корова? Куди вони її дінуть?

Надя: Як вас звати?

Баба Галя: Галя.

Надя: Головне, що живі, бабо Галю, головне, що живі!

Олег (сумно): Турі-рурі…

Минають дні. Надя шле повідомлення:

- Як ви, доїхали? (не доставлено)

- Як ви, доїхали? (не доставлено)

- Як ви, доїхали? (не доставлено)

- Як ви, доїхали? (не доставлено)

- Як ви, доїхали? (не доставлено)

- Як ви, доїхали? (не доставлено).

Надя: Владе, дід Гриша не приходив?

Влад: Ні, мамо.

Надя: А Мурзик прийшов. Він ніколи не ходив без нього.

Влад:...

Надя: І наші не пишуть. Скільки днів пройшло?

Влад: Може, тиждень, я не знаю. Сьогодні який день?

Надя: Не знаю. Треба знову шукати генератор. У мене розряджений телефон.

Влад: А я вимкнув. Там було ще процентів 10 заряду, думаю, раптом щось термінове буде..

Надя: Дізнатись, який сьогодні день, – це термінове?

Влад: Думаю, так.

Вмикає телефон. Приходить повідомлення від Ніни. Читає про себе.

Влад: Вони живі! (Читає вголос: «Владе, не можемо мамі додзвонитися. Дублюємо повідомлення тобі, бо розуміємо, що немає зв’язку. Сподіваюсь, у вас все добре (наскільки це можливо)? Дайте знати про себе. Отож. Ми живі. Попали під обстріл. Нам вибили лобове скло. Так і їхали. Але це не важливо. Приїхали в село. Подзвонили другу. Там було тихо, а потім почали обстрілювати. У нас бензину мало, ми їдемо, дзвонимо товаришу, що будемо в сусідньому селі. Забрали його матір з собою, бо в будинок влучило. Їдемо 7 людей та собаки. Наші солдати зупинили, кажуть, що далі все заміновано. І що там їде 30 танків на місто, а в них електрика лягла, павербанки закінчилися, тепловізори не працюють. Ми дали свої павербанки. Нас сховали. Почалась битва. Завдяки нашим павербанкам вони розбили ту колону танків, що йшла на Чернігів. Коли стало тихо, ми рушили до місця зустрічі. Зараз все добре. Ми в Карпатах, у будинку Лідиного знайомого. А от чи все добре з Вікою – я не знаю. Ми бачили, що їхня машина перевернулась ще під час виїзду. Зупинитись та допомогти було нереально, стріляли дуже. Хвилююся страшенно. Дай знати, якщо вона вийде на зв’язок. Стас таки поїхав вивозити людей. Поки на Східну, бо на Півночі зараз дуже машини розстрілюють. Обіймаю всіх міцно. Турі-рурі. Все буде Україна!»

Надя: Живі. Віка...Віка не виходила на зв’язок…

Влад (всім гучно заявляє): Шановні, у новинах написали, що моста більш немає.

Надя: Який жах. Ну все, ми в котлі. Коли це сталось?

Влад: Сьогодні вночі. Тепер точно: ні гуманітарки, ні ліків – нічого!

Баба Галя: Господи Всевишній! Прости нас, грішних, змилуйся над нами (хреститься)

Влад: Піду пошукаю акумулятор (виходить).

Надя: А я кашу варитиму. Ще є пів хліба та кіло пшона. Тиждень протримаємось.

Олег: Турі-рурі!

Минають дні.

Надя: Який сьогодні день тижня?

Баба Галя: 37-й.

Надя: А день який?

Баба Галя: 37-й.

Входить Влад з водою.

Влад: Набрав води, знайшов. Кажуть, що наші їх відбили. Вони відводять війська.

Баба Галя (підхопилась): Хто каже?

Влад: Люди в черзі кажуть. Поки я за водою стояв, всі новини почув.

Баба Галя: Ой, молімося, щоб це правда була!

Влад: Бачив Толю. Живий, все добре.

Надя: Слава Богу!

Влад: Піду хлопцям допоможу рити...

Надя: А що риють, ще один туалет?

Влад: Могили (виходить).

Баба Галя: Треба зробити кип’ятку. Холодно (виходить).

Заходить Віка. Вона обірвана, грязна, в землі.

Надя (бачить Віку): Віка... Жива. Моя дівчинка (Біжить обійняти)

Віка: Вода є?

Надя: Пити? Ось-ось, візьми (дає пляшку. Віка п’є. Надя її обтирає).

Віка: Я втекла. Городами, лісами. Йшла-йшла...

Надя: Звідки?

Віка: Від орків. Нас підбили. Всі померли. Я дивом залишилася живою, потрапила до них... Під Черніговом все знищене.

Надя: Їсти? Є пшоно.

Віка: Пшоно!

Надя: Як я рада тебе бачити! Я так рада, що ти жива (обіймає)

Віка: Пшоно!

Надя: Несу-несу. Десь наші на вогнищі варять (йде до виходу).

Віка: Надю! (Надя зупиняється) Як ти думаєш, в Чернігові ще ж є гінекологи?

Надя: Навіщо тобі гінеколог? Віко? (дивиться у вічі, все розуміє).

Віка: Я думаю, повинен бути…

Надя: Віко...

Віка: Я спала, тому нічого не пам’ятаю.

Надя: Віко... (катяться сльози)

Віка: Прошу, нікому не кажи (Надя стоїть на місці, як вкопана). 

Надя: Не скажу.

Віка: Неси пшоно (Надя виходить. Підходить Олег).

Олег: Турі-рурі!

Віка: Турі-рурі.

Олег: Турі-рурі?

Віка (розповідає історію полону, говорячи з різною інторацією): Турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі, турі-рурі.

Олег: (співчутливо, лагідно обіймає Віку) Турі-рурі…


За 40 днів блокади Чернігова, за словами адміністрації міста, було вбито близько 700 людей та знищено 70% міста.

Дані були озвучені на початку квітня 2022 року в ЗМІ.



↑ Зміст

5. Кіра Ситнікова «Чого боїться Руді»

Привіт! Мене звати Кіра, але ви мене знаєте під псевдонімом «Кіко». Мені 14 і я люблю прості речі. Навчаюсь у ШСТСН на театральному відділенні. Покинула Харків у перший день війни, але досі кохаю його.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Що ж змінилось? Гадаю, мої думки. Думки про світ, про людей, про саму себе. Почала поважати того, хто поруч, і сумувати за тим, хто не зі мною. Почала радіти військовим на блокпостах. Почала плакати через те, що не можу побачити рідних. Що не можу обійняти друзів. Що не можу відпустити минуле життя.

Хочу додому. Ходити до школи, де все розумію. Ходити до театрального відділення, а потім купляти улюблені чіпси і йти додому. Хочу це все назад.

Чого боїться Руді

Чи то життя було таке, чи вона себе накручувала, але Руді ніколи не щастило. Вона жила за принципом «немає щастя без гріха». І хто знав, яким буде наступний день — вдалим? А може черговим провальним? Загалом, вона розуміла, що, у будь-якому випадку, вона проживе цей день. 

Руді була оптимісткою, до того ж досить довірливою, це й рятувало її у сумні дні.

Останній місяць був на диво щасливим. Вона жодного разу не посварилася з мамою. Жодного разу не отримала зауваження у щоденник. Навіть уранці все встигала. Так, та сама Руді, котра зла, якщо не поїсть, стала радіти навіть сонцю. Здавалося, незабаром і весна прийде. Вона навіть з найкращою подругою домовилась у перший день весни піти до школи у спідницях. Так добре живеться. Так хочеться жити.

Руді розуміла, що їй доведеться відповісти за такий шикарний подарунок.

Ось-ось помста наздожене щасливу Руді. Нікуди подітися.

Всі питали у Руді яка її мета у житті... А вона легко та весело відповідала: прожити якнайдовше й отримати задоволення від емоцій.

Руді дуже емоційна. Настільки, що така емоція як страх могла її повністю спантеличити. Що й сталося цієї ночі.

Їй наснився сон. Руді часто сняться сни, але цей був відмінним від попередніх.

Вона стоїть у полі квітів. На її обличчя з-під хмар світить промінь сонечка. Попереду стоїть будинок. Цілком очікувано, цей будинок на колесах. Руді любить таке. Завжди мріяла, що ось підросте та вирушить у подорож разом з друзями. Вона любить все невідоме. Тож вона не могла не зайти до хати. Будинок був порожнім і старим. Все було в пилюці. Та й фарбі близко сотні років, не меньше. Не любить Руді таке. Опанувавши себе, вона швидко переглянула перший поверх. Серед павутиння та бруду лежав метелик. Він був замурований у скло.

«Хто міг таке створити? Бідного метелика запхали у скло», — Руді закинула скельце з метеликом у свої бездонні кишені та пішла нагору. 

Так, це був незвичайний будинок на колесах. Нагорі на Руді чекала веранда з гірляндою та пледами — це саме те, про що вона так давно мріяла. «От би тут із друзями посидіти», — промайнула в її голові думка. Але щось було негаразд. Їй ставало все страшніше залишатись у будинку. Вона, зовсім юний підліток, була абсолютно одна, посеред поля. Руді зрозуміла: треба йти. Залишилося лише забрати одну річ. Звідки така потреба у постій речі, Руді не розуміла. Вона зітхнула. Обернулась. Й ось уже перед нею вхід на горище. Часу було замало. Незабаром страх здолає її. Руді відчинила скрипучі двері й з-за них раптом вилетіли голуби.

«Звідки вони тут? Хто їх тут зачинив? Мене теж зачинять?».

Не можна сказати, що у Руді клаустрофобія. Тільки серце пурхає у грудях від побаченого. Перед нею стоять різні коробки, всілякий мотлох. Серед всього цього — картина. А у ній дідусь. Та тато. Та друзі. І вони всі віддаляються. Все далі. Й далі. Й далі… Їх ніби хтось тягне з того боку, злісно сміючись.

У Руді підкосились ноги. Невже вона почне плакати? Невже це кінець? Ні. Це точно не кінець. Вона сильна.

Тремтяча Руді встає, втираючи рукавом очі. Їй залишилось зовсім трохи, щоб попрощатись із тьмяним будинком. Бузкова скринька. Ось що так хотіла знайти Руді. Скринька, де зберігаються всі її спогади. Всі маленькі подарунки, що дарували їй друзі: листівки, фантики, браслетики. Все, що приносило їй радість. Все, що допомагало у сумні дні посміхатися. Все, чого так жадало її маленьке тендітне серце.

Ніде нема. Руді обшукала коже7н куточок на горищі. Не може бути. Вона не могла втратити її тепло. Руді абсолютно впевнена — вона тут.

Ліворуч від ноги Руді пробігла мишка. Ясна річ, у занедбаних будинках живуть миші. Руді не боялася мишей. Вона лише подивилася, звідки та вибігла.

Не може бути. Серед інших ящиків і старих шпалер лежала та сама бузкова скринька. Невже Руді знайшла? Вона розуміла, що як візьме скриньку — зможе вийти з будинку. Руді схопила її та побігла до виходу. Й тут почали відбуватись дива.

Будинок почав оновлюватись. Стіни ставали білими. Всі меблі перетворилися на нові. Все навколо ставало дуже гарним. У Руді почало рости волосся. Її старезна сукня перетворилась на пишну та білу. Метелик, що лежав у кишені Руді, випурхнув зі скла.

Чомусь Руді все це не подобалося. Вона не бажала залишатись у будинку. Руді з силою відчинила двері, тільки... ніяких квітів за ними вже не було. Сонце вже не світило. Зелена трава не лоскотала їй ноги.

Вітер із силою штовхав її назад до будинку. Руді боялася. Їй було страшно. Лише одне її рятувало: бузкова скринька, яку вона притискала до себе, так і зігрівала її серце. Руді ще ніколи так не хвилювалась за свої спогади.

Сили скінчилися. Вона не могла стримувати скриньку в руках. Вітер з кожною секундою все більше і більше посилювався. 

Руді відпустила. Відпустила все. Вона більше нічого не відчувала. Вона піддалася вітру, та він поніс її далеко-далеко звідси…

Руді прокинулася, її пройняв холодний піт. Вона розуміла, що відбувається, та від цього стало ще страшніше. Її тіло трусило від думки, що все може закінчитись цієї миті. Все, про що вона мріяла, ніколи не зможе статись.

Здавалося б, це звичайний сон. Але ні. Так би могло бути, якщо б не мама Руді, яка посеред ночі дзвонить доньці і каже, щоб вона не хвилювалася, щоб збирала речі та чекала на маму.

Й ось перший вибух недалеко від будинку Руді. За ним чути другий і третій. Руді знала, що не можна підходити до вікна. Але вона не могла повірити собі. 

Вона почала вдивлятися у те, що коїться за вікном. Від побаченого розум Руді відлетів настільки далеко, наскільки її тіло забрав вітер уві сні.

«Невже в останніх новинах була правда? Невже це все наяву? Я не вірю. Цього не може бути», — повторювались одні й ті ж думки по колу в голові. 

Хто б міг подумати, що побачене настільки вплине на Руді. Вона буквально змінилася повністю. Вдалі та темні дні змінилися на нейтральні. Потреби в новому одязі (або що там ще люблять підлітки) змінилися на потребу у житлі. Вона буквально подорослішала на очах у рідних.

Страх. Ось чого вона так боялася.

Незабаром Руді зможе перебороти себе та вилізти з холодної чорної діри. Так, вона змінилась, але все ж таки та маленька безневинна дівчина, що жила безтурботним життям і раділа маленьким подарункам, продовжить так само тішити вже велику та розумну Руді.



↑ Зміст

6. Анна Галас «Хроніки»

Анна Галас. Перекладачка, дослідниця, драматургиня. Народилася у Львові, навчалася на факультеті іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка за спеціальністю «переклад». Згодом продовжила навчання в Оксфордському університеті (Великобританія), де вивчала сучасну британську драматургію. Брала участь у Школі постмодерної драми (Единбург, Шотландія) завдяки стипендії імені Джона МакГрата в галузі театрознавства. Після повернення до Львова розпочала викладацьку та дослідницьку діяльність в ЛНУ ім. Івана Франка у сфері театрального перекладу.

Активно працює як театральний перекладач, керує проєктом «Лабораторія театрального перекладу». Як драматург дебютувала у ІІ Лабораторії драматургії, організованій Національною спілкою театральних діячів України. До фіналу лабораторії увійшла п’єса «Ловець снів», яка була представлена на Фестивалі сучасної драматургії. Інші п’єси увійшли до лонг- та шорт-листів драматургічних конкурсів «Тиждень актуальної п’єси. Дріб», «Липневий мед», «Корнійчуковські читання», «Batum International Festival of Monodrama».

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Про можливу війну всі говорили, але ніхто до кінця не вірив, що росія її розпочне. Бомбардування міст на світанку здавалося кадром із чорно-білого фільму про війну, від якого більше ніхто не в захваті, але час від часу переглядають, бо це класика жанру. Виявилося, однак, що любителів покопирсатися у відходах минулого і витягнути з нього найгірше, що там коли-небудь відбувалося, у сусідній небратській державі набагато більше ніж тих, хто дивиться вперед. Таврувавши себе літерою «зю», ці новоявлені варвари вирішили, що мають право змінювати «обставини життя» українського народу.

Комусь вони змінили ці обставини раз і назавжди, відібравши життя, комусь зруйнували дім, щоб не сміли добре жити, а когось, як мене, наприклад, змусили кардинально змінити життєву траєкторію. Раптом виявилося, що єдина справжня цінність у житті – це безпека моїх близьких; все, що у мене по-справжньому є, – це мої знання і вміння; мій дім там, де мої діти можуть спати спокійно і не боятися вибухів. Спочатку був тваринний страх за дітей, потім заціпеніння, потім почалися гойдалки – то радію, що жива, то відчуваю за це провину. Більше не заглядаю за горизонт перспектив, живу тут і зараз. Від постійного болю за розтрощені міста та закатованих людей тимчасово рятує занурення в роботу.

Знеболення діє недовго: як тільки виринаю з робочої рутини, на мене вже підступно чекає нова хвиля відчаю. Потім згадую Маріуполь, і стає соромно. Запропоновані обставини змінити не можу, але, мабуть, можу спробувати змінити щось в собі. От щойно Україна перемогла на Євробаченні! Нехай ця маленька перемога стане початком Перемоги великої!

ХРОНІКИ ЕВАКУЙОВАНОГО ТІЛА І ЗАГУБЛЕНОЇ ДУШІ

Дійові особи:

Я-ТІЛО: беземоційна, безчуттєва оболонка; говорить про себе в третій особі.

Я-ДУША: емоційна та емпатична субстанція; говорить про себе в першій особі.

Я-ТІЛО:

Шістдесят четвертого лютого тіло прокинулося пізніше, ніж у попередні ранки.

Тіло встало з ліжка, заварило собі каву, зробило ковток і, не відчувши смаку, поставило горнятко на стіл.

Потім тіло пішло до ванної кімнати, подивилося на себе в дзеркало, нічого там не побачило і відкрило кран.

Звук води не мав жодного ефекту, тому тіло навіть не спробувало прийняти душ.

Тіло вийшло на вулицю.

Тіло чуло, як співали пташки; бачило, як вишня – а може це черешня? – мала намір вкритися цвітінням; помітило, як над головою проскочила білка; звернуло увагу на те, як на озері поруч голосно сварилися качки.

Тіло ніяк не зреагувало і повернулося додому.

Я-ДУША: (перебиває)

Ні, НЕ ДОДОМУ! Просто у дім.

Я-ТІЛО: 

Тіло живе у цьому домі вже місяць. А можливо, рік? 

У тіла збилися всі налаштування і йому важко відстежувати дні.

Але основні програмні функції воно виконує.

Воно доглядає за трьома дітьми, яких виношувало дев’ять місяців під серцем, а потім випустило у цей світ.

Тіло годує дітей три рази на день. Інколи два або один.

Миє посуд. Пере, коли дитячий одяг вкривається шаром бруду.

От і все.

Ні, не все.

Тіло ще багато працює.

Тіло може працювати онлайн і його допомога зараз потрібна іншим тілам.

Допомога іншим допомагає тілу не заіржавіти.

Я-ДУША:

Колись давно, коли ми з тілом були ще одним цілим, я вирішила стати перекладачем.

Завдяки рокам практики зараз моє тіло може перекладати документи для інших тіл, тобто людей, які втікають від війни, без мого втручання.

Я-ТІЛО:

Тіло може працювати автономно.

Я-ДУША:

Намагаюся зафіксувати той момент, коли тіло від мене відмовилося.

Коли воно викинуло мене як оскаженілого чумного пса?

У перший день війни, коли бомби летіли по всій Україні?

Може саме в ту мить, коли мій розгублений син зайшов зранку до спальні і повідомив, що уроків в школі не буде, бо почалася війна?

Точно знаю, що коли моє тіло намагалося вивезти дітей з міста, мене вже в ньому не було.

В той момент я була поруч зі своєю покійною прабабусею, яка зморшкуватою рукою ритуально водила по червоному покривалу на нашому старому дивані та розповідала мені, як ховала своїх малих дітей від бомбардувань у свіжовиритих могилах на кладовищі у Жмеринці, накриваючи їх подушками і ковдрами, бо хто ж буде скидати бомби на кладовище?

Раніше її розповіді про війну я слухала мовчки, а зараз питала у неї поради: «Бабусю, що мені робити? Як вберегти дітей від війни?».

Вона була найдобрішою з тих, кого я знала в цьому житті.

Як їй це вдалося?

Як вдалося не зненавидіти людство після того, як зник її батько, а її малу викинули з їхнього дому десь у Білій Церкві розквартировані там солдати новоствореної радянської армії, після того, як світова війна проїхалася танками по її молодих роках, забрала в могилу всіх братів та чоловіка, після того як втратила малого сина, бо не було можливості його лікувати… Не злічити скільки разів вона втрачала свій дім, щоб творити його знову і знову на новому місці...

Бабусю, як тобі вдалося через це пройти і не втратити віру і людяність?

Я ВТРАЧАЮ… 

З кожною новою сторінкою цієї безглуздої війни висихають останні краплини моєї віри.

Харків, Чернігів, Київ… 

Чути звуки сирени: Київ! Тривога! 

Я-ДУША затуляє вуха руками та присідає. Я-ТІЛО стоїть незворушно. Сирена замовкає. Я-ДУША підводиться.

Я-ТІЛО:

У тіла зламалась сльозогінна функція.

За увесь час війни воно жодного разу не пустило сльозу.

Інколи очі вкривалися мокрою половою, але швидко висихали, напевно економлячи вологу, бо тіло забуває пити.

Тіло не розгубилося.

Воно почало позбавлятися болю через шкіру.

З прищавими обличчям та шиєю тіло стало більше схожим на підлітка, особливо в позиченому у старшого сина худі, бо тіло взяло речі тільки для дітей.

Я-ДУША:

Дім, у якому ми живемо, став пунктом прийому біженців.

Люди зупиняються у нас тимчасово, щоб зробити ковток повітря, і рухаються далі.

Подалі від смерті, голоду та страждання.

Більшість з них не знає куди їде, але добре розуміє від чого.

За спиною у них зруйновані будинки, закатовані родичі, страх смерті, а попереду – невідомість.

З більшістю з них ми б ніколи не перетнулися в мирному житті.

Ми жили в різних мильних бульбашках, які ніколи не зустрічалися в польоті життя.

Війна встромила розпечені голки в наші великі і малі бульбашки, і нас усіх з гуркотом повалила на землю.

Комусь пощастило впасти на сіновал і залишитись неушкодженим, комусь роздробило ребра, а когось розірвало на шматки.

І от ми усі, як сліпі кроти, повземо по землі в пошуках теплої людської душі, до якої можна пригорнутися і відчути себе живим.

Стало зовсім байдуже, хто був ким в минулому житті. Зараз ми всі свої.

Я-ТІЛО:

Старший син виголив собі півголови.

Підійшов до тіла і довго стояв біля нього, сподіваючись, що тіло помітить зміни і якось зреагує.

Тіло не помітило і не зреагувало.

Воно мило тарілку.

Я-ДУША:

Якби я була поруч, я б обов’язково звернула увагу.

Можливо, я б насварила, що стирчать неголені пасма.

Можливо, похвалила би за креативність.

Але я в цей час була далеко: в Бучі, в Ірпені, в Гостомелі.

Дивилася на усі звірства, які там відбулися, і кричала від болю та безпорадності.

Я-ТІЛО:

Тіло обійняло молодшу донечку, яка впала і сильно вдарилася.

Донечка міцно притиснулася до тіла і плакала.

Я-ДУША:

Я слухала її схлипування і думала про тих дітей, яких ніколи більше не притисне до себе таке заспокійливе тіло мами.

Чути звуки сирени: Львів! Тривога! 

Я-ДУША затуляє вуха руками та присідає. Я-ТІЛО стоїть незворушно.

Я-ДУША:

Сьогодні вперше за весь час війни моє тіло було змушене пройтися вулицями міста.

Мені довелося бути поруч з ним, тому що тіло в новому місці не може керуватися автоматичними налаштуваннями.

Без мене воно миттю опиниться під колесами якогось білого джипу, і який тоді був сенс рятувати його від війни?

Поки ми з тілом йшли по вулиці і озиралися довкола, я зловила себе на думці, що мене дратує білий колір.

Як зараз можна бути в білому?

Світ має бути щоденно у траурі, а не натягувати на себе білі пальта чи вигулювати білі чоботи по метених дорогах, коли у Маріуполі не залишилося живого місця на розтерзаному тілі міста.

Ще й дерева починають квітнути, і чомусь білим цвітом. Вони мають вкритися червоними зав’ялими квітами, а їх стовбури повинні замироточити багряною смолою.

Але ж ні! Білі пальта! Білий цвіт! 

Я-ТІЛО:

Мамусю, ти вмієш сміятися? – запитує молодша донечка.

Вмію, — відповідає тіло.

Покажи як, — наполягає малеча.

Тіло намагається відтворити радісний сміх, але не знаходить у своїй програмі необхідної функції. Тіло видає звук: ґе – ґе – ґе.

Ні, так кажуть гуси, а не мами.

Я-ДУША:

Нам пощастило, що ми народилася подалі від кордону з мордором.

Це просто збіг обставин, який дозволив вижити в м’ясорубці війни, за який я відчуваю провину. Кажуть, це нормально відчувати себе винним в тому, що вижив… Провина вцілілого… Нехай…

Переді мною сидить жінка, яка дивом вирвалися з сином із пекла у Чернігові.

Моє тіло годує її вечерею, а я міцно її обіймаю і уважно слухаю.

Я готова її слухати стільки, скільки вона хоче говорити.

Минає третя година. Вп’яте розігріта вечеря стоїть перед нею на столі.

Ми до останнього не вірили, що нас прийдуть вбивати.

Навіть коли канонади було чути на сусідній вулиці.

Думали, пройдуть біля нашого дому і поїдуть далі.

Три тижні сиділи в підвалі без світла при температурі -5.

Навчилися розрізняти звуки різних ракет.

Шансів, що нам вдасться втекти, майже не було.

Спочатку було дуже страшно, а потім стало байдуже.

Неможливо весь час боятися.

Бомбили з літаків кілька разів на день за розкладом.

Ракета потрапила до сусіда на кухню, але не розірвалася.

Так і стоїть там.

Ось бачите, це шматок ракети, яка впала неподалік.

Пролетів над вухом і встромився в стіну.

Взяла собі на пам’ять. Є, мабуть, у мене ангел-охоронець.

Сина шкода. Він перестав говорити.

Дивлюся на її хлопця і хочеться вити вовком. Він такого ж віку, як мій син. Як йому з цим жити тепер?

Чути звуки сирени: Чернігів! Тривога! 

Я-ДУША затуляє вуха руками та присідає. Я-ТІЛО стоїть незворушно.

Я-ТІЛО:

Середня дочка малює замок.

Мамо, тобі подобається мій малюнок?

Угу, — відповідає їй тіло.

А ти б хотіла жити в такому замку?

Угу.

А скільки б ти хотіла мати кімнат?

Угу.

А якщо наш дім розбомблять, де ми будемо жити?

Угу.

Ти мене чуєш?

Угу.

У мами знову програма зависла.

Тіло мовчки обіймає донечку. Це все, на що тіло здатне.

Я-ДУША:

Краматорськ! Вокзал! Дитячий коник, вкритий кров’ю!

Господи, як ти це допускаєш?

Я розлітаюсь на друзки.

Як пережити батькам, якщо вони живі?

У цю мить боюсь подивитись у бік своїх дітей.

Добре, що тіло живе своїм життям і у цей момент може обіймати донечок, які малюють казкові замки з жовто-блакитними прапорцями на баштах.

Я-ТІЛО:

Сьогодні у тіла багато клопотів.

Приїхала ще одна група людей. Вони голодні і втомлені.

Я-ДУША:

Переді мною сидить величезний чолов’яга і плаче як мала дитина.

Плакати його змусила не війна, а старенька бабуся, яка хотіла йому віддати останні харчі, бо їй і так вмирати скоро, а йому ще треба пожити, щоб внуків застати.

Колишній афганець, інвалід війни, майже сліпий на одне око, їхав до дочки.

Хотів йти на війну, але його не взяли.

Каже, що орки воювати не вміють, що командування в них тупе.

А я йому вірю. Я хочу йому вірити.

Я-ТІЛО:

Тіло слухає концерт у Стокгольмі.

Оркестр виконує «Плине кача», на екрані – кадри російських звірств в Україні.

Всі плачуть і стоячи аплодують.

Колективний катарсис.

Їм полегшало, вони пішли додому з відчуттям співпричетності до горя.

Тіло просто констатує факти.

Чути звуки сирени: Одеса! Тривога! 

Я-ДУША затуляє вуха руками та присідає. Я-ТІЛО стоїть незворушно.

Я-ДУША:

Світ під час війни стає чорно-білий.

Працює проста дихотомія: ти або живий, або мертвий; або свій, або чужий; або людина, або ні.

Мордорські орки відправляють трофейні дари своїм бабам і мамкам.

Умовна люська із мухосранська буде доношувати закривавлені труси зґвалтованої української жінки.

Що з цим робити?

Я б воліла нікого не ненавидіти.

Це почуття не моє, воно мені чуже.

В житті до війни я ніколи нікого не ненавиділа, знаходила виправдання навіть тим, хто кривдив навмисно.

Зараз ненависть висмоктує з мене всю кров, всю енергію та любов, яку б я мала віддавати своїм дітям, своєму чоловіку, батькам, друзям.

Вона заполонила кожен атом моєї душі і, як мордорські окупанти, вигнала з неї всіх, хто там жив раніше.

Невже так буде завжди?

Невже я ніколи не більше не зможу відновити цілісність своєї душі?

Невже ця окупація ненавистю триватиме до кінця моїх днів, коли б цей кінець не наступив?

Я-ТІЛО:

Сьогодні було тепло і тіло вийшло на вулицю.

До війни тіло любило такі дні.

Тіло завжди хотіло сидіти у лісі під сосною і писати.

Йому здавалося, що це дуже приємно.

Зараз тіло сидить під величезною сосною.

Пальці швидко бігають по клавіатурі.

Тіло нічого не відчуває, чомусь навіть промені сонця не гріють.

Кожного дня тіло слухає багато історій від людей, що втікають вій війни, але писати про них не може. Може тільки фіксувати те, що бачить навколо.

Я-ДУША:

З цим світом мене пов’язує одна ниточка.

Іноді вона стоншується і майже обривається, іноді навпаки стає такою грубою і міцною, що змушує вірити, що ця планета ще має шанс на порятунок.

Ця ниточка – це зовсім незнайомі люди, які простягають до тебе руки і витягують з безодні.

І не так важливо, чи вони пускають тебе в свій дім, чи приносять твоїм дітям домашніх пиріжків, чи просто стоять поруч, коли ти виєш від безпорадності і неможливості щось змінити.

Ця ниточка тягнеться до мене і від мене, зв’язує з тими, хто опиняється поруч випадково, але залишається в житті назавжди.

Колись я буду розповідати внукам про війну, як розповідала мені моя прабабуся. Я напишу про ті історії, які вечорами розповідали мені зовсім чужі, але такі рідні люди. Зараз я можу писати тільки про те, що відчуваю цієї миті. Все інше занадто болить і не дозволяє висловлювати себе словами.

А ще, я обов’язково розповім про Святого Петра, який пустив нас у свій дім, про Святих Анну і Василя, які оточили нас своєю турботою, і про багатьох інших Святих, які дарували нам світло і не давали провалитися у вічний морок.

І, можливо, колись, коли ми повернемося додому, моє тіло дозволить повернутися і моїй душі.

І тоді ми разом обіймемо дітей і спробуємо розшукати втрачений сміх.

Моя бабуся часто сміялася, то може і я зможу?



↑ Зміст

7. Юля Гудошник «Обережно, міна»

Юля Гудошник. Авторка роману «Боже[Я]вільна» та співавторка кількох збірок. Навчалася у Німеччині та Данії, працювала в Європі, США та Азії.

У 2016, після повернення в Україну, долучилася до гуманітарного проєкту на Донбасі як комунікаційна спеціалістка. Останні кілька років проводить тренінги зі сторітелінгу для громадських організацій.

Організаторка «Вільних Вечорів», де читає свою прозу та створює історії на ходу. Те саме робить також і в телеграм-каналі «Перед сном». Досліджує, пише і говорить на теми свободи, щастя, усвідомленості та людяності. Коли не пише, то уважно слухає світ і думає над тим, що створити з почутого.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Обставини мої змінилися ще у 2016, коли мене відправили до Сєвєродонецька займатися інформуванням про мінну небезпеку. За кілька років роботи на Донбасі в різних проєктах (на звільнених територіях та в сірій зоні) я отримувала шок за шоком і так і не змогла ніколи оговтатися. Щасливе комфортне життя у Києві чи Львові здавалося мені гріхом байдужості до того, як виживають українці на сході. Якоюсь паралельною реальністю у межах однієї країни. Я мала дві реальності і могла жити в обох, але мирна завжди здавалася мені ілюзією.

Тому, якщо говорити про мої зміни у 2022, то суттєвих не було. Війна мучить мене вже багато років, а зараз цей біль просто стало краще видно. Дуже болить за те, що все, що було зроблено нами на Донбасі, пішло нанівець. Дуже болить за те, що люди знову змушені тікати від війни, а вона знову наздоганяє. І що це якась безкінечна історія, з якою я давно пов’язана і яка не збирається відпускати.

ОБЕРЕЖНО, МІНА

Моноспектакль

Дійова особа:

Надя – жінка років 25-30. В берцях і комбінезоні.

Сцена позаду відгороджена червоно-білою смугастою стрічкою і знаками «СТОП МІНИ!». Попереду у вільному просторі з заплющеними очима танцює Надя, мугикаючи собі якусь мелодію. Жінка помічає глядачів і повільно припиняє пісню/танець. Ступає вперед.

Ця історія мала би розгортатися десь у Сомалі. В Сирії. В Афганістані. Ну там, коротше, де й належиться ставатися таким історіям – у гарячих точках. Тих місцях, де постійно горить вогонь війни. Місцях, на які світ уже давно махнув рукою. Хай собі самі там одне другого відправляють в могилу. Ми їхніх біженців приймемо – ноу проблем. Але не більше того. Хай воюють, ми тут до чого.

Я часом думаю, що якби народилася не в Україні, а в тих безнадійних краях, то з мене би вийшла кльова смертниця. Бо краще самій себе раніше підірвати – по своїй волі – ніж потім з року в рік дивитися, як помирають інші. Ті, хто зі смертю ні про що не домовлявся. Хто не хотів іти з життя, хто ще мав якісь справи на Землі…

Дідько, я народилася не в Афгані, а в Україні, а все одно смертниця. Все одно клята смертниця. Я знайшла спосіб, як ходити по вістрю життя, як кожен день мати справу зі смертю, як грати з нею в «хто кого перехитрить»... Я пішла в сапери.

Да-да, бачу ваше здивування. Що, жінка в сапери? Та хто тебе взяв, там же пацани одні. А ніт, рєбята, жінок теж беруть. Попереджають, що робота не для ванільок всяких, що ніхто за нас інструмент таскати не буде і потакати теж не буде. Все на рівних, ніяких поблажок. Коротше, робота для міцних і витривалих. А я така. Да, така. Може, з виду не скажеш. Але що взагалі можна про людину з виду сказати? Що? Тільки набір якихось дурниць-стереотипів. Типу «тобі би цими руками на фортепіано грати». Гм. Я цими руками воронки копаю. І хто би подумав? Кому би прийшло в голову сказати: «Тобі би цими руками воронки копати», га? Отож бо. А я копаю. Причому краще за всіх. Командир так і каже: «Таких чьотких, як Надя, у нас нема». Ясно? А ви думали. От-от, так шо давайте без всяких фортеп’ян.

По правді кажучи, я вірю, що колись знайду не міну, не детонатор і не осколки снаряда, а якийсь скарб. От правда, я хочу знайти справжнісінький скарб. Може, каблучку якусь ще зі скіфських часів. А чого ні? Тут, в Донецькій області, скіфи теж були. Або скриньку з листами сторічної давності. Коли люди ще одне одному писали довгими реченнями. Багато писали. В чомусь зізнавалися, за щось просили пробачення. Там стільки життя в тих листах було, мабуть... Ну, це вже мрія зовсім із області фантастики. Як би ті листи вціліли… Але от щось хочеться мені думати, що ця земля береже щось більше, ніж людські останки і нерозірвані боєприпаси.

Стає на коліна, притуляється вухом до землі

Земле моя... Земле моя, що ж це так? Земле моя, скажи мені, ти цього хотіла? Забирати життя? Ховати в собі смерть? Що ти казала тим покидькам, які закопували в тебе міни? Що ти їм кричала? Чи мовчала... Ти, напевно, мовчала. Бо якби кричала, то ті сволоти не наважилися би входити в тебе своїми брудними руками. В твої свята надра. В тіло твоє. Вони почули би твій голос і злякалися… стали би хреститися і падати перед тобою на коліна: «Свята земле, свята земле, прости нас грішних, що осмілилися загортати в твої священні тканини смерть. Прости земле, прости грішних!»

Але ти мовчала, Мати моя. Ти мовчала і приймала. Приймала в себе усю цю шваль. Приймала в себе зло, щоб потім ним убивати своїх. Тих, хто ще недавно кидав у тебе насіння Нового Життя. Хто тебе боготворив. Молився тобі. Уповав на тебе. Кого ти годувала своїми грудьми...

Встає, продовжує діалог із Землею

Матір убиває своїх дітей. Як страшно. Як збіса страшно... Мовчиш? Мовчиш, га? Ти і моєї смерті хочеш, правда? Хочеш, бо поставила мене тут із лопатою, аби я і собі копала яму. Хоча, чого тут церемонитися. Ти моя поплічниця, ти виконуєш мої бажання. Я собі смерті хотіла. Я хотіла собі смерті, коли почали вмирати мої. Коли в Лєрину машину влетів снаряд. Коли Пашка підірвався на розтяжці. Коли Макса розірвало на ПОМ-3 – на «Медальйоні»... Коли… дідько, скільки їх? Скільки їх ще? Цих Лєр, Паш, Максів? Скільки їх по всій моїй країні? Від Маріуполя до Чернігова, від Сум до Бучі? Скільки вас?

Так от, я питала в себе, а точніше — в Землі, чого мене не забрали разом із ними. Точніше, чого я всередині давно мертва, а мене не похоронили? Що це, дідько, за гра така? Розбомбити твій Дім, убити друзів, зґвалтувати твою Землю, а потім сказати «Живи»? Живи, мала. Живи…

Коли мені було років 12, тато забрав мене до себе в Крим на літо. Він жив у Гурзуфі – маленькому такому посьолку біля Ялти. Там було мало людей і було багато моря. Дуже багато моря. І повітря такого – солоного-солоного.

Кілька разів за літо ми їздили до Ялти. О, там мені, маленькій дівчинці, було куди розбігтися. Може, тому тато і не хотів туди занадто часто возитися, щоб не витрачати багато на всі мої забаганки. Ну бо самі подумайте – там і Макдональдс, який до того я тільки в кіно бачила, і величезне колесо огляду – таке, що залізеш і ууухх. Заплющуєш очі, чіпляєшся міцно за татову руку і аж пищиш від захвату, що ти на такій висоті.

А на набережній – о, та я очей не могла відірвати від усіх тих атракціонів і телеекранів, по яких показували океани і крутили тексти пісень караоке. Між іншим, на тій набережній намалювали мій перший і єдиний в житті портрет. Ну типу шарж: я там і з витягнутим носом і величезними вухами. Смішна така. На слоненя подібна. Вже років 20 минуло, а той малюнок я бережу, як найціннішу пам’ятку про той час. Здається, він досі пахне цукровою ватою, яку я потім їла і лишила відбитки своїх липких пальців на папері..

Не знаю до чого це мені згадалося. Може, хочу вернути все назад? На 20 років назад? Так, щоб цукрова вата, і я маленька, і ми за руку з татом на ялтинській набережній? Можна мене назад, будь ласка? Ей ви, там наверху, можна? І хай я буду там – вічно там. Біля моря, з солоним волоссям і солодкими пальцями.

«Ти виростеш, заробиш грошей і будеш сама сюди приїжджати. Хоч кожного літа. І будеш робити все, що тобі заманеться», – сказав мені тоді тато. То був єдиний раз, коли він мені збрехав.

Нам треба бути дуже чьоткими. Кожен міліметр має значення. Тому все обережно, ретельно, уважно, прораховано. Сапер не має права на помилку. Коли я бачу в неті всі ці мемчики про «будь в моменті», то думаю, що це 100% про нас придумали. Ну бо як тільки ти собі згадала якусь Ялту, захотіла на ручки, замріялася, дала збій, усьо – проблемка. В особистій справі можуть написати «смерть через халатність». Напевно, так і напишуть. Не знаю, яка в організації політика по фіксації каліцтва і смерті. Єдине, що точно знаю, – моє життя застраховане.

Якщо я підірвуся, батькам буде компенсація. Ага, прикиньте, їм заплатять кругленьку суму, якщо мене не стане. І я от думаю: а з яким супровідним листом прийде ця звістка? Типу «У нас для вас дві новини – хороша і погана. Почнемо з поганої: при виконанні службових обов’язків ваша донька загинула. Прийміть наші глибокі співчуття. Але не все так погано, є й хороша новина: її смерть зробила вас багатими».

Яка іронія, вам не здається? І вона мене чогось тішить, та іронія. Ну бо не лишу ж я батькам дулю з маком і фото в чорній рамці. Нє, є спадщина, так сказать. Татові перепаде менше, прости-пробач, як-не-як, а ти мене не виховував. За літо в Криму твій виграш від джекпоту становить 30%. Решта – для мами. Про відсотки я не жартую. Ми дійсно заповнюємо бланки, де вказуємо скільки відсотків і кому переказати у разі смерті. Бізнес є бізнес, все має бути прораховано. А ви думали? Всьо чьотко.

Для моїх батьків такий подарунок став би величезним сюрпризом. Вони взагалі не в курсі чим я займаюся. Да-да, я не сказала. Для тата Надя просто десь працює, якось живе. Та й говоримо ми раз в квартал, тому за нього особливо перейматися не треба. А мама... Мама в мене дуже нєрвна особа, їй будь-що – зразу заспокійливі треба. Ну, війна з 2014 – всяке було, всякого надивилася, два рази переселенкою була, самі розумієте... Зараз її треба поберегти від нових стресів. Тому для неї я – просто офісний планктон, який займається папірцями. Сидить собі в офісі, дудлить каву і заповнює тонни звітів. Безпечна нудота, одним словом. А тому переживати за мене нема причин.

Дзвонить телефон. Відповідає:

- Альо, та, мам, привіт. Ти як?

Пауза. Слухає.

-   Що прочитала в фейсбуці? Пауза. Жінка з дитиною підірвалися в Сонячному? Пауза. Дитина без ніг лишилася... А жінка що? Пауза.

Ясно, ясно, мам… Ну час такий, час такий, мам. Шо зробиш. Залишки війни повсюди.. Ти, головне, себе пильнуй, добре? Уважною будь, добре? Ну ти знаєш сама, що я тобі буду казати..

Пауза. Слухає.

- Я? Я тут тікток дивлюся. Із Криму. Таке смішне. Ага. Я тобі зараз відправлю. Та, в нас спокійно всьо. Сиджу тут, як пень, біля компа. То от, відосіками себе розважаю. Пауза.

Ага. Ага. Пауза. Ну ма, давай не починай. Приїду-приїду я додому. Да, не знаю ще коли. Тобі, може, шось треба? Гроші, ліки? Пауза.

Мені – нє. Мені нічого не треба, в мене все добре. Ладно, ма, давай, менше там новини читай. Тобі не можна переживати. Пауза. Ага, ну цілую, давай.

Кажуть, батькам не можна брехати. Та й узагалі: обманювати погано. Я не спорю, дійсно. Але жити так спокійніше, розумієте? Жити так мені легше, коли я знаю, що вона у своїй голові не хоронить мене кожен день.

Мами-мами, переживатєльні наші. Я часом думаю, що це вони не за нас, а за себе переживають. Бо коли щось піде не так, якщо втратити контроль над дітьми – хай навіть дорослими – то це буде те саме, що втратити якусь свою власність, хіба ні? А раз свою, то значить себе втратити… І як тоді жити далі – без себе самої?

Але якась інша частина мене – та частина, яка завжди нещадно ріже по живому – та частина каже, що мама давно мене втратила. По тій простій причині, що моє життя мало схоже на те, чого вона хотіла для мене. А точніше для себе. По її версії я мала би оформити собі статус біженки десь у Польщі-Німеччині, вийти заміж, бавити дітей і їсти ковбаски десь на галявинці європейського парку. Це план мінімум. План максимум – робити все те саме в Америці. Таке в її очах було би реально круто. Якесь ранчо, засмаглий білозубий зять у картатій сорочці. Оооо, кайф-кайф. Американська мрія збулася: дитина добре пристроїлася.

А дитина пристроїлась не так. Дитина таскає сумками з причандаллями вагою більшою за неї саму. Бродить із металошукачем з ранку до вечора, ловить сигнали під землею, копає, витягує, доповідає. І таки так, довкола купа засмаглих пацанів. Може, не таких білозубих, як американці. І то все не зяті, а колєги, але вони є. І майже ранчо теж є – база, на якій ми разом живемо, коли на виїзді. Таке собі фермерське господарство в Донецькій області (каже це з американським акцентом). Тільки замість садити в землю, ми з неї всяку дрянь витягуємо.

Коли я скажу мамі, хто я насправді? Та ніколи. Як раптом що, скаже звістка про спадок від мене. А доти – ніхто. Правда нікому не потрібна. З нею надто багато проблем. Незручна вона, зараза.

Хоча, знаєте, мені так кортить бути чесною. Не вигадувати ніяких історій, а казати як є. Бути як є. І коли мені зле, не брехати, що мені добре. І коли мене зсередини розриває в шмаття, не робити вигляд, що всьо пучком.

Витягує телефон. В трубку:

Я розпадаюсь, мам... Я розпадаюсь, чуєш? Розриваюсь, як ті боєприпаси, від яких тут досі вмирають люди.

І я бачила розірвані тіла, мам. І не раз.

І мені так боляче, мам.

І так важко з дня в день шукати ці кляті, досі нерозірвані скарби і знати, що може бути пізно. Що когось вони знайдуть швидше…

І я плачу, мам. Ночами я плачу, коли мені сняться всі ті, кого забрала ця війна. Коли я чую їхні голоси. А я часто чую, мам.

І, ти знаєш, мені здається, що мене теж нема. Що ця війна і мене забрала. Розумієш, мам? Я сама давно розірвалася, як той вибухонебезпечний залишок війни.

І мені страшно, мам. Страшно, що ця земля ніколи не очиститься.

Що ми не встигнемо зробити свою справу.

Що війна буде гнатися за нами, буде летіти снарядами нам услід.

І віриш, мам, я би хотіла сидіти на якомусь ґанку, бавитися з дітьми і їсти ковбаски. Як ти для мене хотіла. Хотіла би…

Але я не можу. Тут війна, мам, тут досі війна – усередині мене, довкола мене. Вона триває. Вона ще тут, я чую її дихання.

Чи мені здається? Скажи мені, що все це сон і я прокинуся. Давай так зробимо? Давай, скажи!

Довга пауза.

Ти не скажеш. А тому і я тобі не казатиму правду про себе. І про війну всередині мене.

Довга пауза.

Все в порядку, мам. Все супер. Сонце світить.

Мружить очі, усміхається, ховає телефон

Я не розказала їй і про Пола – білозубого американця, який приїздив сюди минулого літа. Без п’яти хвилин ковбой. Та що там: рейнджер, супергерой. Обкатав Афган, Ірак, Ємен, Сирію – усі злачні місця, де для таких супергероїв море роботи і щедро за неї платять. Україна теж тепер в цьому списку, так що Пол добрався і до нас. Точніше, його найняли наші донори – оцінити чи добре розміновуємо, чи місцеві нами задоволені, чи не розкрадаємо гроші великого американського народу і так далі.

І от, представник «великого народу» приїхав на нашу маленьку базу. Здоровило під два метри, на якого всі дивилися якщо не з підозрою, то з острахом. Ну нишпорка ж – чого від нього доброго чекати? Буде багато питати, всюди свого носа пхати, вивідувати. Від того, що він тут побачить і напише, залежить чи отримаємо ми гроші ще на три роки. Важлива, коротше, людина. Важлива людина... Нібито. А я, як тільки побачила цього рейнджера, як мені його чогось зразу шкода стало.

Ну серйозно, ви самі подумайте тільки: як жити, коли ти всюди гість, причому незваний? Сам він хтозна-коли і за що воював. Тепер заробляє на країнах, понівечених війнами, в яких нічого не розуміє і розуміти не хоче. В людини нема ні постійного місця проживання, ні сім’ї, ні дітей. Про останнє і гуглити не треба було – сам сказав. На третій день ревізії Пол підійшов до мене з якимось опитувальником. Говорили про навантаження, результати, технічні потреби, ризики для мене, як для жінки. Йому явно дуже хотілося, щоб я щось назвала – ну типу про домагання чи дискримінацію. Це з блоку гендерних питань – для звіту важливо. Але нічого такого не знайшлося. Його це, видно, злегка розчарувало. Бо американці дуже переживають за свободу і рівноправ’я українських жінок. А тому Пол вирішив добити останнім:

Пол – голос у записі/з-за сцени

- Я читав, що розмінування донедавна було забороненою для жінок професією в Україні. Як ваш чоловік ставиться до того, що ви працюєте саперкою?

- Ніяк, бо поки не знайшовся той чоловік, якому вдома потрібна жінка-міна. Пауза. А ваша дружина як ставиться до того, що ви такими речима займаєтесь?

Тут я трохи зловила себе за язик. Оце нахабство. Що ж я собі дозволила... Він тут питання ставить, а не я. Але вже нехай... Його питання теж було, м’яко кажучи, некоректним. Хто й писав йому той гендерний блок... Але він і бровою не повів, а спокійно сказав:

-  Давно розійшлися. Тепер моя дружина – моя робота.

Я уважно подивилася на нього якусь хвилю, а потім випалила, знову не подумавши.

-  Що вас радує, Пол? Крім роботи?

Він подивився кудись в себе. І от тоді, в той короткий момент, я зрозуміла чого мені його шкода. За супергероєм-ревізором відкрився хлопчик. Ну, ні, тут ви зрозумійте мене правильно: чоловік-чоловік він, звісно. Два метри росту, гори м’язів... Але якийсь такий цей чоловік по-дитячому нещасний. Одинокий. Дуже одинокий..

Він врешті таки оговтався і відповів. Політкоректно, як і належиться американцю:

-  Мене радує можливість подорожувати та знайомитися з різними людьми. Такими, як ви. Які добре роблять свою роботу.

Надя мружиться і хитро усміхається

Я могла би «взяти його в обороти». Скористатися його кричущою самотністю і потребою в ласці. Надіятися, що приручу, прив’яжу, і він стане моїм білетом зі сходу України на Захід світу. Все, як хотіла мама: Надя укоськала рейнджера в картатій сорочці. Може, так би й було, якби мені захотілося..

Але що таке любов до чоловіка? Якого чоловіка ти можеш любити? У кожної жінки є список вимог. Ну дівчата, коліться, є-є. Щоб і ЗСУ пройшов, і вогонь, і воду, і з палаючого будинку кота виніс. Є у нас образ в голові такого собі мачо-мучачо. Але мій список пішов прахом, коли я стала бачити в чоловіках просто людей. Розумієте про що я? Ну тих просто людей, які бояться, соромляться, тушуються, хочуть виглядати кращими, ніж є насправді. Яким одиноко, а вдають, що ні. Які погано сплять вночі, яким теж сняться кошмари, яких зсередини розриває від їхніх власних ураганів. Які губляться, які шукають – так відчайдушно шукають якесь пристанище, якусь опору, якусь певність, що з ними все окей. Що вони комусь потрібні. Що з них є якийсь толк.

Пол пробув у нас тиждень. Ми показували йому карти і фото, хвалилися нашими темпами, возили його по полях, водили говорити з фермерами. Ну, не ми – начальство, ми своє в полі робили. Я бачила його кілька разів за цей час. І щоразу той погляд – одинокого голодного вовка, який вдає, що ситий. Який, може, навіть трохи нам заздрить. Бо в нас є колектив, є команда. А він куди належить? Хто він? Індивідуальний консультант. Один. Однина.

На прощання Пол усім тис руки. Я якось теж попала під цю роздачу. І коли моя долоня торкнулася його руки, з мене вирвалося: «З вами все буде добре». Тьфу, трясця, до чого це? Не знаю. Але він, схоже, зрозумів. Стиснув мою руку міцніше. Так, ніби з вдячністю. Або, може, мені просто здалося.

Залишає витягнуту для потиску руку, починає повільно танцювати, ніби з невидимим партнером

Я танцюю із 5 років. Бальниця-призерка. Все дитинство пройшло в змаганнях і тренуваннях. Тому я звикла до дисципліни. З мене же робили бійця паркету. І вийшло. В 17 я сама отримала ліцензію тренера. Ще через пару років відкрила свою школу бальних танців. І тоді здавалося, що це хеппі енд – приїхали ми до успіху. Все тепер в житті буде йти по накатаній. І добре бути йти, гладко – як по начищеному паркету. Буду строїти танцюристів, як мене, малу, колись строїли. Відкрию філіали в Слов’янську, Маріуполі, Сєвєродонецьку. І танцюватиму-танцюватиму-танцюватиму..

Зупиняє рух, завмирає

А потім 14-тий рік – війна. І все – які танці? Я втратила свій бізнес і десь рік тоді сиділа в ступорі. Не могла зібрати себе докупи і зрозуміти, що ж робити далі. Все моє життя – те, яким я собі його уявляла, розвалилося. І треба було будувати якесь нове. На уламках старого. Чи зовсім з нуля.

Я вирішила з нуля і там, де буду корисною. Знайшла цю вакансію на сайті пошуку роботи – в рубриці «гуманітарна сфера». Серйозно. Раптом хтось думає, що в нас усе по блату і треба знати потрібних людей, аби тебе пустили на мінне поле. Нєа. Маєш бажання товктися в грязюці – подаєш заявку, проходиш навчання і, будь ласка, ласкаво просимо. Особливо жінок – нам потрібно більше для гендерного балансу. Для донора це важливо. Тому нові вакансії періодично з’являються, ми ж розширюємося. Тим більше, в нас мало хто надовго затримується. Важка робота, самі розумієте..

Голос з-за сцени оголошує піднесеним тоном: На мінне поле запрошуються Надія Коваленко та її Тіло

Надя починає танцювати. Без музики. Так, ніби перший раз знайомиться зі своїм тілом. Спочатку плавно, далі рухи стають грубими, різкими, агресивними

Я танцюю, коли ніхто не бачить. Без музики. Просто слухаю тіло. Тепер це мій партнер. Я йду за ним. І це найкращий партнер, із яким я коли-небудь мала справу. Уся моя вишколена пластичність, штучна граційність, постава – до біса. Він не любить цього. Він хоче від мене іншого – пробудження стихії. Чистої, правдивої стихії. Дикої, неприрученої стихії. Яка злиться, ненавидить, лютує, розриває і розбиває. За тих, хто втратив життя, хто близьких втратив, хто втратив минуле і майбутнє теж втратив.

Так, на такі танці краще не дивитися, бо мені припишуть розлад особистості та знімуть з усіх турнірів за життя. Ні, шановні, це ніякий не розлад... І якої такої особистості? Що для вас особистість? Робоча сила? Паспорт? Резюме? Автобіографія на листочку А4? Профіль в Інстаграмі? Невже стихія у мені може знищити мою тиху репутацію? Те, що ви там собі придумали про мою особистість, – про цей набір якостей, обов’язків і досягнень?

А я відмовляюся від усього цього! Від-мов-ля-юся. Я зриваю із себе всі ці обгортки з якостей, обов’язків і досягнень!

Всередині кожного є щось небезпечне. Ми ховаємо це і робимо вигляд, що наш розум і тіло – то спокійна безпечна територія. А там життя, дике життя, всередині нуртує. Там мінне поле.

Я – Земля. Я – Вогонь. Я – Повітря. Я – Вода. Я – Стихія! У мені стихія, чуєте? Вона рветься на волю, вона жива. І хоче говорити – текти, палати, кричати, гарчати, розквітати, танцювати.

І ваша теж хоче! Ви просто не слухаєте її. Ви просто робите вигляд, що ви добропорядні слухняні автомати. Знешкоджені боєприпаси. Не брешіть собі. Не брешіть собі..

Сповільнює і поступово зупиняє рух

Ви пам’ятаєте міф про Персефону? Ту, яка цариця підземного світу у древніх греків. А до пори, до часу це ж була така собі невинна, безтурботна, мила баришня, яка «в саду гуляла – квіти збирала». І так вона одного разу догулялася до того, що її вкрав Аїд. Потягнув за собою під землю і сказав: «Все, будеш тепер тут зі мною царювати». А що Персефона? Плакала-ридала, а потім погодилася. Більше того, закохалася в Аїда – в цю темну силу. І сама стала повелителькою тьми.

Так от, мені якось приснився сон, що земля на мінному полі розкривається, і мене теж щось тягне вниз – якась незнана непоборна сила. І знаєте, що найцікавіше? Я не хотіла їй пручатися. Я здалася. Якось так аж радісно здалася…. Упала туди – в ту темінь кромішню. І виявилося, що під землею не смерть. Ні-ні. Я там стала більш жива.

Ти ж нічого не бачиш, але все відчуваєш. Дуже гостро відчуваєш. А передусім відчуваєш присутність тієї сили – Того, хто тебе сюди забрав, у це царство чуттєвості. І я знала, ну прямо от всім своїм нутром знала – я в безпеці. Він не збирається мене убивати. Він любить мене… Дивина яка... Він любить мене..

Я прокинулася в такому спокої, давно такого не було. І цілий день думала про той сон. Ну як може тобі бути спокійно після такого? Ну як? Тебе ж стягнули в підземне царство. Там же волі нема, там же нема куди діватися... Але, вірите, мені так добре було в тому сні. Так легко. Там можна було розслабитися – вперше за довгий час можна було розслабитися. Був хтось, кого я не бачила, але знала – він береже мене.

І тут в мене питання: як можна кайфувати від того, що ти комусь належиш, хтось тебе обмежує? Я не знаю... Але то був не полон, то була якась нова свобода в тісних обіймах темряви. Це словами не поясниш. Мені просто добре було там, та й по всьому. Вдома я там почувалася, розумієте? В безпеці. І тоді згадала греків і їх міф про Персефону. А ще через день розійшлася з Антоном.

Антон – це мій екс, ми були разом півтора роки, і все було прекрасно. Крім одного: він давав мені повну свободу. І до пори, до часу це було добре, дуже добре, навіть ідеально для такої, як я. А потім на роботі оголосили, що є можливість поїхати на контракт в Афган.

Треба буде, ясна річ, пройти чергову сертифікацію, бо там планка вища. Якщо поїду, то вже не як просто саперка, а координаторка команди. Кар’єрне підвищення, так сказать. І я зрозуміла, що це воно – шанс вирости. І світу трохи побачити. І відчути, що я кудись рухаюся, а не товчуся тут на одному місці. Там же ще той хардкор – скільки всього можна навчитися!

Але після першої хвилі ейфорії залізла слизька така думка: а що зі мною буде після цього хардкора? Ким я стану після цього всього, якщо повернуся? Ще більш цинічною і злою? Ну і Антон – які це стосунки на відстані. За рік багато чого може статися. Ні, мабуть, краще поберегти себе і поберегти нас із ним. Точно, він скаже те саме.

Принаймні я так думала. І в той же вечір оголосила новину. Що от, є можливість в Афганістан чкурнути, контракт на рік, буду там координувати, є соцпакет і всякі бонуси. Говорила спокійно, без всяких особливих емоцій. І так хотіла, прям усім тілом хотіла, щоб він сказав: «Ти здуріла, Надя? Мало тобі тут ризику? Який Афган?! Ти мені потрібна жива-здорова!»

Але Антон сказав інше (голос з-за сцени/в записі): «О, там хоч грошей нормально заробиш, клас! Вітаю тебе!»

Пауза

Він давав мені повну свободу. Абсолютну підтримку усіх моїх божевільних ідей. Йому все було окей. Їдь під три чорти в Афган, згорай у всіх своїх броніках від спеки і спраги, підставляй себе, підривайся. Ти вільна. Мала, ти вільна! Губи себе скільки влізе.

Я завжди так хотіла, щоб ніхто мені не вказував як жити і якою бути. І мої бажання почули десь там – вище чи нижче, я не знаю. А коли отримала собі те, що хотіла, і нарешті побачила це, то так боляче стало... «Візьми мене міцно за руку. Скажи: «Не відпущу!» Прив’яжи мене до себе чимось, не дай мені нищити себе! Вбережи мене від самої себе!» Так мені хотілося тоді крикнути Антону. Але я не крикнула. Просто в один момент відчула, що в нас ніяка не любов, а бізнес-партнерство. Я тобі секс і гроші, ти мені секс і підтримку моєї кар’єри. До біса. До біса такий бартер. Не хочу я більше обмінюватися пакетами. Я жінка. Дідько, я жінка. Я не робот, не машина з розмінування і заробляння. Я жінка..

Так дивно це озвучувати вголос. Навіть не знаю, як із цим реченням бути. Що воно взагалі означає? Я жінка… Це що означає? Щось страшне, до чого навіть торкатися не хочеться, бо ще, не дай Боже, вибухне..

Починає відступати назад

Там надто багато запалу всередині, там якась незнана страшна сила. Під м’якістю – твердь, і там є дихання вогню, і я його відчуваю. Там всі стихії, там всі чотири сторони світу. Там янголи і демони, там вітри і хвилі, там безжалісні бурі і затишшя… Все в одному. Хто витримає стільки всього? Який чоловік здатен прийняти в жінці все – всю її силу, всю її свободу? Всі її стихії? Хто по своїй волі захоче мати справу з Персефоною? Мабуть, тільки бог темряви… Так, мабуть тільки він…

Гуркіт, як під час землетрусу. Гасне світло



↑ Зміст

8. Андрій Бондаренко «Синдром уцілілого»

Андрій Бондаренко— доктор філософії, драматург, культуролог.

Працює керівником літературно-драматичної частини у Львівському театрі ляльок. Співзасновник Театру Драматургів у Києві. З початку війни — учасник проєкту Worldwide Ukrainian Play Reading. Учасник двох Лабораторій драматургії від НСТДУ. У 2009 р. захистив докторську дисертацію в Університеті Марії Кюрі-Склодовської (Люблін, Польща). Працював дослідником у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, також журналістом на телеканалі «24» та у виданні «Варіанти».

Написав кільканадцять п'єс, які входили до шорт-листів головних українських драматургічних фестивалів.

Постановки за його текстами ставилися у театрі «Золоті ворота» у Києві — «Мудак» (2020); Театрі Лесі Українки у Львові — «Інтерв’ю з другом» (2019), «Макбет» (2020); театрі «Запорізька нова драма» у Запоріжжі — «Інтерв’ю з другом» (2017). Брав участь у документальних театральних проєктах — «Місто з собою» (Миколаївка — Київ — Львів — Харків — Берлін, 2020); «Клас акт: Схід-Захід», (Київ, 2017); «Де Схід? Де Захід?» у рамках Форуму «ПогранКульт: ГаліціяКульт» у Харкові (2016).

У творчому доробку також короткометражна стрічка «Ніч з Наталею» (за п’єсою «Інтерв’ю з другом»), над якою працював як режисер та сценарист. Фільм демонструвався в рамках Національного конкурсу Міжнародного київського кінофестивалю «Молодість» (2018), а також на фестивалі «Тиждень українського кіно — 2018» у Празі (Чехія).

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Після початку війни я залишився у моєму рідному місті Львові. Далі працюю завлітом у Львівському театрі ляльок, в якому ми зараз готуємо «чорну трагікомедію» про життя у воєнний час. Якщо говорити про зміни, то вони більше стосуються психологічних та екзистенційних моментів — відчуттів людини, що живе у країні, в якій точиться жорстока війна. Це максимальна непевність щодо близького майбутнього — свого та своїх рідних і друзів, постійний психічний тиск та тривога, зміни у світогляді та у сприйнятті себе.

Синдром уцілілого

A play commissioned with a grant from Philip Arnoult's Center for International Theater Development (U.S.)

Кінець

Кожного з нас вже вбили
в той ранок.
Нас, таких, якими ми
були, більше немає.
Померли.
24 лютого дві тисячі
двадцять другого року
сусідня країна усіх нас
вбила.
Старий світ згорів,
здимів, розвалився,
розвіявся.
Сотні, тисячі, мільйони
наших світів зникли,
зруйновані назавжди,
безповоротно.
Того тижня я вирішив
сходити на побачення.
Зима закінчувалася, але
все ще було сірим і
холодним. Хотілося
щось нарешті змінити.
Ми домовилися на
післязавтра, на 24
лютого дві тисячі
двадцять другого року.
Мали зустрітися в
центрі, посидіти в кафе,
пройтися вуличками.
Той день, післязавтра,
так і не настав.
Прийшло щось зовсім
інше і зруйнувало той
день. Які тут прогулянки.
Не стало міста, в якому
можна було зустрітися і
піти на каву, не стало
тих вуличок. Настало
щось інше. Інше життя
інших людей.
Треба буде заново
знайомитися, заново
домовлятися, заново
зустрічатися. Все треба
буде збирати заново, по
частинках. І частинки
будуть цілком нові. Але
коли це буде?
Ким я буду?
Ким ми будемо? Де ми
будемо? Для чого
будемо?
Апокаліпсис стався.
Усе, що було,
скінчилося.
Залишилися сліди,
залишки, тіні.
Колись ми дивилися
серіали, пили пиво і
коньяк, сиділи допізна
на столиках кав'ярень,
ходили в гості, купували
паперові книжки,
обіймалися, говорили
про мистецтво, грали в
карти, сміялися,
танцювали під музику з
телефонів. Ходили в
кіно з пивом і
горішками.
Все це зникло одного
сірого холодного ранку,
зметене в темну
безодню звуком
протиповітряної сирени.
Так зникають світи. Як
день, що закінчився і
більше ніколи не настав.
Як квітка, що закрилася
під поривом вітру і вже
ніколи не розкрилась. Як
ноутбук, раптово
від'єднаний від струму.
Як сонце, що зайшло на
заході і не зійшло на
сході. Як людина,
вдарена ножем у серце
ззаду. Так зникають
світи — просто як гасне
лампочка, як витікає вся
вода з ванни, як
заплющуються очі
померлої людини. Наш
світ був нічим не кращий
за лампочку. Такий же ж
крихкий і кінечний.
Виявилось. Наш світ був
недосконалим. Він був
живим. Він був убитий.
Апокаліпсис вже стався.
Страху немає.
Того, хто боявся, вже
немає.
Сліди, залишки, тіні — ми
відійшли по той бік,
чергова Атлантида під
поверхнею води — ми все
ще бачимо її, але дедалі
слабше.
Наше життя зараз — це
кладовище усіх планів,
бажань і прагнень, які
були в нас до 24 лютого
дві тисячі двадцять
другого року.
Тепер ми живемо у
такому світі, в якому
наш світ більше не
існує. Як це? А от так.
Буває і таке.
Ліси, якими ми раніше
мандрували, заміновані і
понівечені танками.
Мости, якими ми їздили
до родичів, зруйновані,
родичі мертві або
збожеволілі. Друзі
сидять в полоні в
захоплених містах або
виїхали туди, куди
ніколи і не збиралися.
Театри розбомблені.
Актори театрів
стережуть блок-пости з
автоматами в руках.
Що це за світ? Це світ
війни. А що таке війна?
Це те, чого не може
бути. Ніколи. Але вона є.
Як це може бути? Цього
не може бути. Ми
живемо у світі, якого не
може бути. Сталося те,
що не могло статися.
Коїться невимовне,
діється нереальне.

Ми взагалі живі, ті, хто
лишилися живими?

Хто я зараз?
Як я пережив перші дні?
Я вже і не дуже
пам'ятаю, ці дні вже
закриті якоюсь великою
непробивною подушкою.
Все, що ми тобі робили —
це махали руками, ніби
крилами, щоб не впасти
у безодню, в яку
провалилося наше
життя.
Виявилося,що у нас є
крила.
В тих, ким ми стали
тепер.

Я ще досі не розумію —
де ми? Ми перебуваємо
в різних місцях
одночасно, як привиди,
як туманні хмарки ми
летимо туди, куди
ведуть нас думки — туди,
де зараз наші друзі,
рідні і всі близькі сидять
у підвалах, здригаються
від нальотів ракет, чи
просто застигли від
страху за когось. Як
привиди витаємо ми
зараз над всією
Україною. Наші тіла
слухняно сидять, там,
де ми їх залишили. Ми є
своїми тілами лише
наполовину, чи на
третину. Нас носить
туди сюди невидимими
вітрами війни

Наші тіла як діти. Ми
наказуємо їм бути
чемними і слухатися
старших. Сидіти на
місці, тримаючи рюкзак
з документами, поки нас
несе думками і душею,
до тих, хто вмирає під
бомбами.

Де ми? Наші місця і
простори змінилися,
розтеклися,
переплуталися. Вокзали
працюють, але це вже
не вокзали. Кафе
працюють, але це не
кафе. Люди сидять і
випивають, але це вже
не випивання.
Нещодавно мені
подзвонив п'яний друг.
Він сидів зі своїм ще
одним другом, у друга
знайшлася пляшка,
вони напилися. Мій друг
добряче напився, сидів
п'яний і веселий, слухав
музику з телефона,
згадував смішні історії,
потім пішов додому і
раптом він отямився і
все пригадав. Довкола
були темні і порожні
вулиці, вікна заклеєні
скотчем. Під мостом
стояв патруль
територіальної оборони.
Мій друг подзвонив мені.
Що мені робити, запитав
він — я був п'яний, мені
було весело і раптом я
отямився. У нас війна.
Це так страшно. Під
мостом стоїть патруль.
Навіщо я пив? Навіщо
були ці посиденьки з
музикою і веселими
історіями, якщо ж у нас
війна. Перестань
триндіти, сказав я.
просто поклади трубку і
швидко йди додому. За
п'ять хвилин почнеться
комендантська година. І
тебе зупинить патруль.
А ти бухий. Чорт, сказав
він. Комендантська
година! А мені було так
добре ще півгодини тому,
коли я йшов п'яний і
веселий. Швидко йди
додому, сказав я. І
більше не пий. Не буду,
бля буду, не буду, сказав
він і поклав трубку.
Не можна пити горілку
тим, в кого немає
завтра. Це просто без
сенсу, адже похмілля
прийде вже сьогодні,
воно не відкладається
на ранок. У нас зараз
немає завтра. Довкола
лише одне розбухле
сьогодні. Важкими
сірими, розбухлими
хмарами воно
заповнило весь
горизонт, всі напрямки,
всі щілини. Скільки б ти
не пив, ти повернешся в
це сьогодні. За сірими
хмарами немає нічого.
Дорога у майбутнє
зникла. Її треба
відшукати заново, як
шукають… Як що? Як
ніщо. Віднайти своє
майбутнє — це просто
віднайти своє майбутнє.
Хтозна, як його
шукають. Цьому треба
навчитися з нічого, з
нуля, з порожнечі
вічного похмурого
сьогодні. Так, як ми
навчилися літати над
безоднею, силою крил,
яких не мали раніше.
Перебування над
безоднею тебе
роздвоює чи навіть
роз-троює.
Ось я вийшов
прогулятися. Довкола
середина березня,
яскраве високе
блакитне сліпуче небо,
тепло сонця спадає на
зіщулені обличчя,
гладить їх як мамина
рука. Легкий вітерець,
звідкись чується
дитячий сміх. І твоє тіло
реагує, відповідає цій
весні довкола. Твоя
хода розслабляється, на
твоєму обличчі
з'являється ледь
помітна посмішка. Але
тільки тіло, ти сам не
можеш. З одного боку
твого рота посмішка, а з
іншого — далі
залишається сум. Як на
старій античній масці.

З одного боку ти
всотуєш в себе весну, а
з іншого — це не весна,
це поле бою, вогняна
смерть. Під високим
сліпучим блакитним
небом зараз біжать бійці
з автоматами, тепле
сонце висвітлює
ворожий танк, що
причаївся біля
розваленого коттеджу.
Під цим сонцем зараз
розстрілюють машину з
біженцями, в тіні цього
сонця зараз вмирають
люди, засипані
бетонними стінами. Під
цим сонцем прозорим
вогнем горять танки,
вертольоти, машини,
люди, земля.
Тому, ти бачиш довкола
два сонця, два неба, дві
весни, ти зараз тут і там,
ти роздвоєний, а
насправді роз-троєний,
бо якась частина тебе ні
тут, і ні там, а зависає в
цей момент над темною
безоднею, над проваллям
Апокаліпсису вже.
В тебе зараз три голови,
бо ти мусиш одночасно
слідкувати за двома
сонцями і однією
безоднею.
Але руки в тебе тільки
дві. І вони мусять нести
тебе, як крила.
Твій світ знищений, ти
мертвий, ти летиш
кудись, чужий в усіх
світах, в яких зараз
світить сонце.
Ти ще дихаєш, але тобі
невідомо, що це
значить. Я дихаю — і що?
Я все ще дихаю? Я поки
дихаю? Я вже дихаю? Я
вдихнув? Чи я
видихнув? Це пауза, чи
кінець, чи початок? Хто
може сказати?


В цей самий момент в
російській тюрмі в
москві сидить
український математик
Костянтин Ольмезов, він
спеціалізувався на
аддитивній
комбінаториці, це
область матматики, яка
вивчає кінечні множини і
їх взаємозв'язки. Коли
24 лютого дві тисячі
двадцять другого року
одна кінечна множина, в
якій він перебував в
даний момент, напала
на іншу кінечну множину,
до якої він належав,
Костянтин Ольмезов не
повірив у такий їхній
новий взаємний зв'язок,
не сприйняв ні як факт
математики, ні як факт
життя, лише через 2 дні
він повірив і хотів втекти
з тієї кінечної множини,
в якій перебував в
даний момент, але вже
було пізно, дорогою в
автобусі його
затримали, зрозуміли,
хто він, якийсь елемент
кінечної множини видав
його поліції, поліція його
заарештувала, лише за
те, що він хотів втекти із
кінечної множини, хоча
це ж не злочин, але
все одно він потрапив у
тюрму, бо голосно
говорив, що одна
кінечна множина
неправа в тому, що
напала на іншу кінечну
множину.
Зараз Ольмезов сидить
у в'язничній камері,
зависнувши над темною
безоднею, він сидить,
сидить, сидить. Все ще
сидить, далі сидить,
сидить, сидить, сидить,
сидить, сидить, сидить...
Стоп! Вже ні! Вже не
сидить.
Руки не витримали.
Костянтин Ольмезов,
український математик,
затриманий і ув'язнений
у москві за те, що хотів
виїхати додому, покінчив
життя самогубством,
перебуваючи у тюремній
камері. Принаймні так
написали в новинах.
Крила не витримали.
Точніше, їх обрубали.
Тисячі падають в
безодню в цю секунду,
коли я пишу ці слова.
Чому я написав саме
про математика
Костянина Ольмезова?
Мабуть тому, що він був
там, в чужій кінечній
множині, це набагато
страшніше ніж тут. Хоча,
я не знаю. Страшно
всюди. В цей самий
момент, коли я пишу ці
слова, в Маріуполі люди
моляться, щоб померти
не такою страшною
смертю, як вже померли
їх сусіди. Хочуть
померти миттєво. В
тому, що всі вони так чи
інакше впадуть в ту
чорну темну яму, над
якою зараз намагаються
втриматися, вони вже
не сумніваються. Їхня
весна — це ночі життя під
землею, без тепла, без
їжі, без води, їхня весна
— це дні смерті під
бомбами, це дні
закопування трупів під
під'їздом
багатоповерхового
будинку.
Апокаліпсис триває.
Апокаліпсис постійно.
Апокаліпсис зараз.
Сьогодні. Вже.
Завтра немає.
Мого світу немає, в
мене немає відчуття, що
я живу, мене несе
кудись невидимий вітер,
моє тіло слухняно, наче
дитина сидить в
безпечному місці в
підвалі, або між двома
несучими стінами,
тримаючи на собі
рюкзак з документами і
грошима. Моє тіло
слухняно і налякано
чекає мене, поки я
повернуся з вогняних
просторів весни, на яких
гинуть люди, дорогі мені
люди, хоч і не всіх я
знаю, люди, яким вже не
сила летіти над чорною
безоднею, яким
обрубали їхні руки, що
до останнього тріпотіли
наче крила в порожнечі
Апокаліпсису.

Але ж руки — це не
крила.

Чому я повертаюсь
назад, чому я ще бачу
небо і весну, чому я чую
відбій повітряної
тривоги і виходжу на
вулицю, купувати хліб,
капусту, томатну пасту,
чому сонце все ще
гладить мене теплою
маминою рукою по
обличчі, чому правий
кутик мого рота
підіймається у дивному
напів усміху? Я не
розумію. Це якась дивна
річ, одна з тих, що
відбуваються у
Апокаліпсисі вже.
Як наприклад, та, що
між Львовом і
Маріуполем більше
немає 1250 кілометрів,
це вже не кілометри, це
трупи, між Львовом та
Маріуполем відстань у
1250 трупів мирних
мешканців і це лише за
офіційною статистикою
на сьогоднішній день,
яка завжди все
применшує, аби не
дражнити Апокаліпсис,
не дивитися йому в очі.
Насправді трупів
набагато більше, ми ж
це прекрасно розуміємо,
але я не розповідаю про
це своєму тілу, яке
слухняно сидить там, де
я йому кажу сидіти. Тілу
не варто знати всього.
Нехай думає, що воно
живе. Але я то знаю, цю
страшну таємницю — ми
не живемо, ми летимо
над безоднею, бо наш
світ убили і нас носить
туди-сюди невидимими
вітрами між життям і
смертю.
Я можу перевезти своє
тіло туди, де відстані
все ще рахуються
кілометрами, туди, де
просто весна, а не
вогняне поле бою. Але
гарячі вітри дістануть
мене й там. Я буду
бачити темну безодню,
щоразу, коли
заплющуватиму очі, хай
лише просто кліпну на
мить.
Мого світу більше
немає.
Спи, тіло, спи, тобі теж
нелегко, ти насправді
щось підозрюєш. Адже,
ти посміхаєшся лише
одним кутиком рота, ти
просинаєшся щодня
удосвіта, бо чуєш
примарний звук сирени,
ти не відчуваєш смаку
їжі, ти боїшся кліпати
очима, щоб не побачити
ту темряву, про яку я
тобі не розповідаю, щоб
ти, дороге тіло, не
забуло, що треба
дихати. Бо я сам вже
давно забув. Бо 24
лютого дві тисячі
двадцять другого року я
опинився там, де немає
повітря, де немає
атмосфери — все це
зникло як і не було, небо
стало чорним
проваллям, навіть
вдень, а що вже казати
про вечір і ніч.

Моя перша і остання в
житті панічна атака
прийшла, коли на
четвертий день війни я
повертався ввечері
додому і подивився
догори на темне небо — і
не побачив там неба.
Взагалі. Як там може
бути небо? Як би там
було небо, через нього
не могли б летіти
російські бомби і ракети,
воно би їх затримало. А
вони летять, неба
немає, воно зникло.
Немає світу — немає
неба. На чому йому
триматися? Немає
залізних стовпів, немає
зеленого явора, немає
вишневого садка. Я
спинився
спантеличений, дихання
припинилося, мене
пригнуло донизу, як
траву, лише ноги далі
рухалися і тому я не
впав, а котився далі.
Коли підкотився під стіну
будинку, тіло знову
почало дихати. А я вже
ні.

Це слово — «немає», воно
якесь чарівне для мене,
я повторюю його вже
стільки разів, щоб було
хоча б щось. Якщо
тисячу разів повторити
«немає», то ніби щось
таки й є, хоч якась
дрібка пилу, за яку
можна триматися.

Я полюбив вуличних
горобців і навіть голубів.
Відчуваю якусь
солідарність з ними.
Якщо вони живуть, то і я
можу. Якщо для них
світить сонце, то може і
для мене? Може і мені
перепаде їхнє сонце,
якщо в мене вже немає
свого. Може їхнє небо
трохи, хоча би ледь ледь,
прикриє і мене?

Горобине небо! Прикрий
хоч трохи мене і всіх,
кого я люблю, про кого
думаю і згадую, хто
летить зараз зі мною у
чорну безодню. Ми ж
теж як ті горобці —
летимо, хоч і не вміємо.
Ми ж як ті горобці —
вмираємо тисячами, в
пилюці і попелі,
бездомні, неприкаяні.
Горобине небо!
Цвірінь-цвірінь!

Спогади про того, хто
був і вмер, ще
кружляють довкола
мене, як пилинки. Але їх
дедалі менше. Я вже не
пам'ятаю, як я прожив
перші три дні війни.
Непробивна подушка.
Тобто, я знаю як — я
сидів перед екраном
ноутбука, не в змозі
відірватися від новин, я
постив якісь істеричні
заклики у фейсбуку, я
дзвонив комусь, я
перепитував і
передавав кудись далі
якусь важливу
інформацію, змушував
себе заснути, слухав
сирену удосвіта,
починав читати і відразу
ж кидав якусь книжку,
переживав відчай і
любов, я це все знаю —
але не пам'ятаю.
А про того, хто був мною
до початку війни? Я його
знаю — але вже не
пам'ятаю. Тільки знаю
— що це був хтось інший.
Він по-іншому заходив у
ванну, в моєму домі жив
по-іншому, по-іншому
говорив, по-іншому
дивився з вікна.
Був і пропав.
Бог з ним. Не до нього
зараз.

Маріуполь.
Буча.
Гостомель.
Ірпінь.
Васильків.
Суми.
Охтирка.
Чернігів.
Ізюм.
Попасна.
Волноваха.
Харків.
Херсон.
Миколаїв.
Баштанка.
Вознесенськ.
Макаров.
Чорнобиль.
Енергодар.
Донець.
Луганськ.
Крим.
Бахчисарай.
Джанкой.
Симферополь.
Севастополь.
Мелітополь.
Бердянськ.
Краматорськ.
Слов'янськ.

Це слова, які я пам'ятаю
зараз. Які я не забуду.
Я не забуду нічого і
нікого. Все і всіх. Все,
що діялося в темряві і у
вогні. Це мій єдиний
місток через безодню
зараз і безоню вже.

Тому, так. Я шепочу ці
слова перед сном.

Маріуполь.
Буча.
Гостомель.
Ірпінь.
Васильків.
Суми.
Охтирка.
Чернігів.
Ізюм.
Попасна.
Волноваха.
Харків.
Херсон.
Миколаїв.
…

Це слова-міста, в них
живуть всі люди, які
загинули, які пропали,
які залишилися без
дому. Це моя географія
зараз. Не знаю, що буде
далі. Я нічого не знаю,
як не знають і мої
друзі-вуличні-горобці.
Але в одному я
впевнений — ми нічого не
забудемо. Все, що
діялося. Ніколи. Ми
пам'ятатимемо до кісток
і до крові. До мозолів і
дірок. До горобиного
неба.
Так, як пам'ятають ті, у
кого більше нічого
немає, крім цієї пам'яті.
У кого все інше забрали.

І так ми перейдемо
через апокаліпсис вже.

Це пам'ять не про нас
попередніх, тих, хто жив,
був і згинув разом зі
старим світом. Бог з
ними.
Це пам'ять про крила,
любов, відсутність
страху і пекучий біль.
Пам'ять про те, що було
тоді, коли нічого більше
не було.
Коли ми були
привидами.
Коли мертві були
живими, а живі
мертвими.

Ця пам'ять — це тепер і є
ми.

Щоб її втримати, нам
доведеться збудувати
новий світ.
І ми його збудуємо.
І на ним буде нове небо.

Ми будемо пам'ятати
кожного вбитого, кожен
зруйнований дім, кожну
знищену вулицю, кожне
застигле обличчя.
Ми будемо дивитися
серіали, пити пиво і
коньяк, сидіти допізна
на столиках кав'ярень,
ходити в гості, купувати
паперові книжки,
обійматися, говорити
про мистецтво, грати в
карти, сміятися,
танцювати під музику з
телефонів. Ходити в
кіно, з пивом і
горішками.

А перед цим я піду на
побачення.

***

 


І це вже буду не я.
Не той, хто вціліє.

А той, хто буде.

 


Початок



↑ Зміст

9. Лєна Лягушонкова «Шансон»

Лєна Лягушонкова – українська драматургиня і сценаристка. Авторка трилогії «ПГТ», «Мать Горького», «Моє знамя обіцяла киця», п’єс Ернан Кортес та інші», «Чапаєв і Василіса», «Чума» та ін. Лауреатка ніхуя

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Як змінилось моє життя?
Змінилось і не змінилось. У мене більше немає дому. Але це вже вдруге. Моя мама хоче мене отруїти за те, що забрала її в евакуацію і не дала виїхати в окуповане село. Але вона і раніше влаштовувала істерики. Зі мною із трьох котів залишився один. У мене більше немає рідних. Вони всі живі, але мертві. Я живу в чужій квартирі. Але і в моїй живуть чужі люди. Вони носять мої речі. Беруть мою косметику. Читають мої книжки. Я клянусь більше не мати стільки речей, щоб їх не можна було зібрати за п’ять хвилин. Я знаю, що в сусіднє бомбосховище не пускали жінку з двома котами і вона стояла під під’їздом з двома переносками в руках, коли небо було вночі червоне. Я б не хотіла цього знати. Але зовнішньо я все также пишу і ходжу на роботу.

ШАНСОН


квест

/для його проходження вам треба завантажити гугл-мапи і плей-лист/

Ви Альона.

Ви знаходитесь тут https://www.google.com/maps/place/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA/@48.565266,39.308471,15z/data=!4m5!3m4!1s0x0:0xf2ecaee63b1a4792!8m2!3d48.5652814!4d39.3086514

Це – Центральний ринок. Зараз літо 2014 року.

Вам 24 роки. Ви кульгаєте, бо одна ніжка у вас травмована.

Ви йдете ринком, алеєю, де раніше продавали кошенят в манежах, — тепер тут лежить сміття, перекинутий манеж, коробки з-під бананів, порожні пляшки. Йдете вулицею Радянською повз «Луганськ-сіті-центр», ТЦ «Центральний». Повертаєте у сквер Молодої гвардії. Спускаєтесь вниз.

У вухах у вас навушники. Ви слухаєте музику https://www.youtube.com/watch?v=V1BIBXZcino&list=RD6HUW2Zcpdlk&index=2

Дві хвилини шістнадцять секунд ви йдете до адреси Червона площа, 1. Під руку ви тримаєте хлопця. За його спиною – автомат.

Ви на місці призначення. Тут казино «Красная площадь». Працівники називають його «Красная лошадь». Навіть зараз біля нього стоїть декілька джипів. В залі йде гра. Але ви повертаєте у двір.

Це ваш дім.

Біля під’їзду вас зустрічає консьєржка. Вираз обличчя в неї завжди такий, наче під ніс сунули шматок гівна. Вона годує псів і косо дивиться у ваш бік. Слухаєте, що вона говорить.

КОНСЬЄРЖКА:: Стулка трємпєль табурєтка оладушко-оладушок куди смотрить бабушка

вода-вода-водичка прилетіло в криничку. нюхай, дружок, хлібний душок нюхай все, ще є

голова не жопа — зав’яжи і лежи. жар кісток не ломить, а воша тепло любить. ніколи добре не жили і починать нема чого. срать звикли чисто, а говна понюхай. яблоко від яблоні, ні кожи ні рожи йде по місту — ногу тягне

рупь двадцать рупь двадцать — перед людями не соромно?

мамка в москві шлюхой працює а такої баби дочка!

Раніше консьєржка називала вас «простітуткой». Зараз вона бачить автомат і рішає промовчати. Ви заходите в під’їзд і тичете їй фак.

Темрява накриває ненависне прокуратору місто.

Ви прокидаєтесь. По книжкам «Капітанська дочка» і «Біла гвардія» на стелажі розумієте, що ви – вдома. Обстрілів нема, а звичка рано прокидатися є. Чуєте голоси. Це у дворі збираються в чергу за хлібом. Ви не їсте хліб – ви на дієті. Ви не ходите в підвал, щоб не вітатися з сусідами.

Не одразу, але ви помічаєте поруч з собою на ліжку голого чоловіка. На підлозі – ваша рожева білизна, його камуфляж. По його трусам – «Армия России» — розумієте, що він росіянин. По його документам – що з Курська. Встигаєте прочитати, що він – капітан. Має прізвище Єрмаков. Помічаєте порожню пляшку бренді-кави, яка перекочується по паркету.

Поки ви намагаєтесь пригадати, як познайомились, капітан Єрмаков їбе вас.

ФЛЕШБЕК

Ето не шуткі, ви встрєтілісь в маршруткє. Що їхала зі Станиці. Де живе ваша бабка.

Над блокпостом — спека. Над блокпостом — прапор. «Православноє казачєство».

Над блокпостом – пісня 

/пісня заборонена в РФ/

https://www.youtube.com/watch?v=chWm4uz1PLQ

О, Аллах, мир окутан страшной мглой!

И война вновь сменяется войной.

Страшный век, век неверия и зла!

О, Аллах! Лишь в джихаде жизнь ясна.

У вас питають документи два казака в арафатках. Це донські казаки, не плутайте, будь ласка, з запорізькими. Ваші документи повертають, ви з іншими жінками вертаєтесь до салону. Хлопця з Ровеньок залишають на блокпосту. Маршрутка від'їжджає без нього.

Ви проїжджаєте пам’ятник князю Ігорю, тому, про кого Слово. Давайте насолодимось декілька хвилин краєвидами, бо невідомо, коли ще це буде можливо

https://www.google.com/maps/place/Monument+to+Prince+Igor/@48.6218941,39.4974372,17z/data=!3m1!4b1!4m5!3m4!1s0x411fc8f150604cf5:0xe2560ed7011cff5d!8m2!3d48.6218941!4d39.4996259

Хто не бажає – може дивитись на георгіївську стрічку на дзеркалі у водія і те, як плюшевий песик біля лобового скла киває головою.

На кварталі Солнєчний маршрутку трясе.

Ви ще не встигаєте зрозуміти, що трапилось, як хтось вас тягне до виходу і лягає на вас. Щось упирається в ногу. Думаєте, що це – член. Але це – автомат. Ви бачите солярій. Розбите вікно над солярієм. Чуєте пісню

https://www.youtube.com/watch?v=11TWL3Rugoc 

Люди несуть ковдри. Накривають людей, які лежать на землі. Бачите ногу. На нозі – туфлі з «П’ятого сезону». Вам не вистачило на такі гроші, бо ви працюєте офіціанткою. І то – вас взяли з жалості. Бо у вас одна нога травмована.

Це був вибух. Маршрутка догорає.

Капітан Єрмаков вас врятував.

КІНЕЦБ ФЛЕШБЕКУ

Ви чуєте, як з крана падають краплі води. Сідаєте на край ліжка, щоб піти набрати баклажки, капітан Єрмаков неправильно розуміє ваші дії. Каже «Та чё ты». Притягує до себе і знов їбе.

На цей раз недовго. Він йде голий до ванни. По звуках ви розумієте, що він сцить в раковину. Вертається. Підіймає з полу камуфляж. Одягається. Виходить.

Ви йдете гола зачиняти за ним двері і думаєте, що він зникнув назавжди з вашого життя, як і десятки інших.

Але капітан Єрмаков вертається. Забирає автомат. Цілує. Каже, що він чесна людина і ви одружитесь.

Ви відчиняєте вікно. Гола. Бачите дим над Камбродом, людей, які вантажать гроби і везуть в бік дома Васньова. Прапор «ЛНР». Ви думаєте про любов. Але не до капітана Єрмакова.

Всередині вас грає музика https://www.youtube.com/watch?v=XvvGLg93DxY

Ви думаєте про любов, але й про власну кульгавість теж.

Що ви не можете відділити одне від іншого.

Що ви дочка матері, що шле з москви з заробітків гроші і смски: Слава Україні.

Що ви онучка бабушки, яку не беруть в казачєскій хор через склочний характер.

Що із жалощів взяли в казино. В днєвну смєну. Бо живете поруч.

Що ваші кульгаві ноги облизував начальник охорони тц «центральний»в коморі за аудіо/відео. Коли там працювали. Поки його дружина купувала штори в дєтскую.

Що ваші ноги розкладав по дивану «ракушка»продавєц аудіо/відео. Бо почув від начальника охорони на кухні про джерело безкоштовного сексу в магазині «Нєфріт». «Нєфрітова печера», — казав він. «Не для тебе я пластикові вікна вставляла», казала його мама. Коли виганяла вас у під’їзд. А для дєвочкі з нормальними ногами. Мій син одружиться на День міста з нею, і мер їм чайник подарить. Вони сфоткаються біля готелю «Дружба», а ти пиздуй. Шлюха.

Що цими ногами, коли ще вони не кульгали, ви плясали гопак у вишиванках в піонертаборі «Ворошиловєц». Потім в кулісах вас лапав фізрук. Всі дівчата вашого отряду з дитбудинку знімали труси і присідали в цього фізрука в кабінеті. Одна поскаржилась. А директор дитбудинку — голова штабу януковича. Через місяць побєлку зі стін їла. В псіхушкє на острой могілє. Інші присідали мовчки.

Нікого з тих чоловіків ви не любили. 

Є підозра, що вони вас теж.

Ви думаєте про Женю.

Але ці думки настільки дорогі для вас, що ви боїтесь, що якщо їх всі подумати зараз — вони закінчаться. Ви лягаєте на підлогу. Щоб бути ближче до Жені, який може зараз на першому поверсі в казино роздавати карти чи стояти на рулетці. І телефонуєте бабці.

Бо більше нема кому.

Зв’язок є. Гудки йдуть. Але в цих гудках – образа. На вас. Останній раз баба сказала: Всё на мне! Це вона про полуницю. А ви повернулись в місто.

Через Женю.

А вийдете ви заміж за капітана Єрмакова.

А ще, вам обідно за полуницю. Що вона мусить рости в такий час і в такому місці. Баба сама не любить сапать город. Але страждати повинні всі. Це садомазоховодство.

Що потрібно знати про вашу бабу?

Ваша бабка не викидає пластикові пляшки, старі газети, майонезні банки, тару з-під йогуртів, старі календарі і шкарлупки від яєць. Ними вона травить мєдвєдку. Запихує з благородною люттю в їх дупла під землею. Якщо на якусь річ буде знижка, баба зменшується чи збільшується до необхідності цього розміру. Вона носить футболку партії регіонів на городі, а нові труси – тільки до лікаря.

Ії життя – марафон від одного собезу до іншого.

У 2007 році бабка дізналася про пам’ятник естонському солдату.

Світовий імперіалізм підіймав знов голову.

«Как же так?! Мы их освободили – а они?»

Баба вперше виявила свою громадянську позицію – пішла під облгосадміністрацію:

Стоит над горою Алёша – Болгарии русский солдат!

https://www.youtube.com/watch?v=3cIJ4R_cb4Q 

Співала баба, махала радянським прапором і тримала плакат «ЗА ЭСТОНСКОГО МАЛЬЧИКА».

Але всі останки все одно перепоховали на пагорбі Тинісмягі. 

І тоді баба стала чекати порятунку.

Коли прийде Путін і поцілує її у пупок.

О сьомій ранку вони вмикала тєлєк і раділа. Раділа Криму, арештам та побиттям, страстям по Бандері, хресним ходам під СБУ і мощам святой Матронушкі, в її реальності президент сусідньої держави скакав по веселці на поні з голим торсом. Угольная Швейцарія. Баба підспівувала всім пиздунам по тєлєку,

А

Зламалась на борщі.

Баба сповзла по дверному отвору, коли почула:

- Алёна, внуча. А борщ не русский. Шо они мелют? Когда мать после войны забила Борьку и сказала: борща сварю. Бо голод был. Хоть нажрётесь перед смертью. То мамка моя была – хохлушка. А Борька – собака наш.

І світ надколовся.

Якщо збрехали про борщ, то, може, про Крим – не наш? Тобто не їх? Що нема гейропи? І геї не хочуть всіх захопить і отдать до зооборделів? І нема Матронушки? І енцефалітних кліщів, що передають СНІД і гомосексуалізм? І не всі спасуться, загинуть неціловані.

Вона поїхала до Станиці, за місто.

Де нема тєлєка.

І бойових дій.

Але бабка встигла посратись з сусідкою. Сусідка підібрала хворого лелеку. Лікувала йому ніжку. Баба кричала, що він пиздить в неї з огороду. Сусідка назвала лелеку Вася. Казала: «Лелека – птиця миру». В Станиці почалася війна.

Ви лишились. Бо чекали, що прийде ЖЕНЯ.

Бо

Трудно мне тебя не ждать, весь день не отходя от двери.

Ви прокидаєтесь від дзвінка. Ви щойно заснули на підлозі. Вам снилось, що вас голять наголо в павільйоні «Дому колгоспника», де високі стелі, робочий і селянка, свинячі рила на м’ясних рядах дивляться осудливо у ваш бік очима консьєржки.

І ви розумієте, що вийдете заміж за капітана Єрмакова.

Телефон мовчить. Баба не відповідає.

Звонять в двері.

Ви натягуєте шорти, футболку.

На порозі – мужик в камуфляжі. В його руках – пакети з АТБ.

РОЗПАКОВКА

Пєчєньє «Офіцерскоє», продукт сирний, продукт молочний, спред ідентичний натуральному, продукт соковий, мило «Дегтярное», шоколад «Гвардєйскійй», вафлі «Прівєт», ковбаса Краківська, ковбаса Московская, шпроти «Ріжзкоє золото»-

не пакєт, а дружба народов.

На дні — конверт з грошима. «Малыш, купи себе что-то».

Зараз вам треба спуститись донизу — повз консьєржку, повз людей, які досі стоять в черзі, повз голодних псів консьєржки, повз людей, які варять їжу на цеглі у дворах і кип’ятять воду — і йти до магазину «Париж».

І купити собі сукню.

Продавчиня збирається: їх вивозять до Києва. Вона радить вам їхати теж. Ви зводите плечима і обираєте найкращу сукню. Продавчиня розповідає, що її хазяїн хотів працювати до останнього, але потім прийшли люди з автоматами, поклали їх на вітрини і хазяїн її оштрафував. Він любить порядок. Потім вирішив виїжджати.

Ви намагаєтесь запалити останню сигарету із запахом м’яти біля оголошень «Куплю волосы»та «Быстрый кредит». До вас підходить жінка з брудним обличчям і склоченним рудим волоссям і хоче продати крем. «Оріфлейм».

Ви пригадуєте, що «Оріфлеймом»користується Н., але відчуваєте провину перед жінкою. Суєте їй купюру.

Гривні у вас в руках обертаються на рублі.

Жінка плюється і кидає купюру на асфальт. Ви залишаєтесь з кремом в руці.

Ви покупаєте нуль сім горілки «Луга нова». Це — луганська горілка. Насолоджуєтеся її смаком. Продавчиня з вугільними бровами висовується з грудями з кіоску, озирається.

Щось літає.

Продавчиня зачиняє кіоск.

Ви повертаєтесь додому. Біля службового входу в казино нікого немає. Тобто немає Жені. А якісь люди стоять. Консьєржки теж немає, і нема кому назвати вас шлюхою. Лише бігають собаки.

Вдома ви теж чуєте, як щось літає, і ви зараз впевнені, що літає саме за вами.

Ви йдете в ванну. Сідаєте до неї і п’єте «Луга-нову».

Пригадуєте, як останній раз були тут з Женею.

Тоді теж щось літало і навіть прилетіло по центру. Та він не хотів йти. Ви змогли його затягнут лише пообіцявши, що дозволите кончити собі на обличчя. Він був п’яний, довго не кончав і заснув в ванній.

Тоді і зникли гроші.

Виходите з ванної буха і в сукні. Перед цим ви натерлись кремом і сукня погано налізає. Намагаєтесь одночасно хлібати з горла і застібнути на боці блискавку. Дзвонить телефон. Ви біжите до нього і падаєте на підлогу. За вами падає стеллаж із книгами, де «Белая гвардия»і «Капітанская дочка».

Але це — не ЖЕНЯ.

Це — капітан Єрмаков.

Він каже, щоб ви збирались, що за вами заїде людина і ви відсвяткуєте весілля.

Ви ходите із одного кута в інший по квартирі. Заходите в ванну. Виходите. Йдете в коридор. Вивертаєте з шаф бабин одяг. Білину зі штампом «Железнодорожная больница»і «Донецкая железная дорога». Рушники. Свій дитячий одяг. Сімейні фото.

Ви телефонуєте всім підряд — бабі, матері, дівчатам з роботи, з казино, з ТЦ, з університету — всі повинні знати, що ви одружитеся, поїдете до Курська або до Москви, у вас буде родина, чоловік-захисник, і ніхто більше не дозволить вас викинути з квартири як сміття. У вас будуть діти і вони стануть кадєтами. Ви будете робити шеллак.

В останню чергу ви телефонуєте Жені.

Він не бере телефон. Ніхто не бере.

Але ЖЕНЯ ніколи і не брав. Приходив тоді, коли хотів.

ФЛЕШБЕК

Ранком після нічної зміни в казино ви йдете під пам’ятник Ворошилову. Де сидите і киряєте слабоалкоголку. А над вами нависає командарм на коні, якому на Пасху фарбують яйця. Коню. 

ЖЕНЯ бухий, і каже, що йому здається, що кінь — живий.

Вам його стає шкода. Він це відчуває. І дозволяє віднести себе до вашого дому.

Дома ви вкладаєте його на бабине ліжко. Але прокидаєтесь від того, що він лягає на вас. 

Ви розумієте, що це — любов.

На роботі, коли ви заходите до зали, де ЖЕНЯ працює, він не вітається з вами.

Ви розумієте, що це дуже сильна любов. Бо він боїться її злякати.

Через шість днів приходить до вас під двері п’яний. Ви не розмовляєте.

Він любить вас мовчки.

Так повторюється декілька разів.

Ви щасливі.

Потім з’являється Н.

Н. — красива. Вона фарбує волосся в натуральний колір і одягається з інтернету. Напевне, і під штани цілі колготи одягає.

Ви розумієте все про Н. з Женею, коли бачите, як Н. розбиває тацю з горілкою і босими ногами возить тряпку по підлозі. Ви бачите, що ЖЕНЯ готовий злизувати рідину з її вишневих, як вишні, нігтів.

ЖЕНЯ приходить до вас так само. І так само мовчить. Але ви відчуваєте, що любить він Н.

Від любові до нього ви задихаєтесь і бажаєте Н. вмерти під танками. 

Ви не їдете з міста, коли з’являється можливість. 

Він приходить до вас лише один раз. І зникають гроші, залишені мамою на життя.

(поставте на цей флешбек музику, яка асоціюється у вас з сильним коханням, ЖЕНЯ дуже любить Висоцького, то я раджу вам оцю https://www.youtube.com/watch?v=Ht308RzUYkA )

КІНЕЦЬ ФЛЕШБЕКУ

Ви висовуєтесь у вікно. Ще більше. Ще. Майже по пояс. Але ще раз набираєте Женю. Він — що вас дуже дивує — відповідає. Каже, що на зміні і не може говорити.

Ви знаєте, що він на зміні не в «Красной лошади». Ви телефонуєте капітану Єрмакову.

Ви кажете, що дуже любите його, будете стояти позаду нього, якщо весь світ буде проти, ви будете подавати патрони; що будете ноги мить і воду пить, що ви — шия і з’їсте все печиво «Прівєт», будетеу допомагати його мамі, робити закрутки і трусити килим, буду мить підлогу раком, бо якщо шваброй — то не жінка, і унітаз буде моє обличчя, а свого у мене не буде. 

Капітан Єрмаков згоден на все.

За вами приїжджає машина.

Ви спускаєтесь вниз. Йдете повз консьєржку, людей, як гріють воду на цеглинах, собак, працівників казино, які палять біля службового входу. 

Ви йдете як по червоній доріжці.

Ви виграли. Вас не назвуть шлюхою.

Ви сідаєте ззаду. Водій схожий на грача. Ви обертаєтесь. Позаду вас лежить зброя. Коли проїжджаєте через Городок, то на площі Горького лежить тіло.

Грач вмикає приймач https://www.youtube.com/watch?v=Njywne4GbPU

Ви виходите з машини ось тут https://www.google.com/maps/place/%D0%9A%D0%B0%D0%B2%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9+%D0%B4%D0%B2%D1%96%D1%80/@48.5593285,39.3634574,15z/data=!4m12!1m6!3m5!1s0x0:0x6defcc105fc24d5e!2z0JrQsNCy0LrQsNC30YzQutC40Lkg0LTQstGW0YA!8m2!3d48.5593285!4d39.3634574!3m4!1s0x0:0x6defcc105fc24d5e!8m2!3d48.5593285!4d39.3634574

Вас зустрічають два чоловіки в камуфляжі. Одного звати Фрол — в нього звірячий вищир через косий зуб. Ви пригадуєте, що бачили його в Зеленій рощі, коли відпочивали у піонертаборі «Ворошиловєц». Він місцевий.

Другого всі називають Бєлий. Він дійсно — білий. Тобто без обличчя.

Ви бачите ще Кока Колу — їх командира. Він називає себе хохлом, але приїхав із Пскова. Ви бачите Ріната — хазяїна закладу, якого знаєте, бо приїжджали сюди теж роздавати карти. Ще навесні. Рінат ще не знав — може, він хоче суші-бар, — але купив мангал у формі паровоза і караоке.

Ви бачите нарешті свого нареченого, капітана Єрмакова. Але дивитесь на Женю.

ЖЕНЯ благородно ображений.

Приємним бонусом для вас є те, що шашлики із двору приносить Н.

Це — ніби взяти Крим.

Інші люди залишаються для вас безіменними.

Учасники періодично випивають і гучно співають пісні, можете скористатися цим плейлистом

https://www.youtube.com/results?search_query=%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3+%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BE%D0%BA%D0%B5

або цим

https://www.youtube.com/results?search_query=%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B3+%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BE%D0%BA%D0%B5

Ніхто не помічає, що ви кульгаєте, і капітан Єрмаков підіймає вас на руки.

Н. наливає вам горілку. Ви дивитесь і помічаєте, що в неї червоні туфлі з «П’ятого сезону». Вперше відзначаєте це без заздрощів.

Потім всі грають в карти і Кока Кола постійно промовляє: «Валеты, что менты — всё время парами ходят, наш пароль — туз-король, два валета и вот это, чтоб у тебя хуй на лбу вырос», — це до Жені, коли йому погана карта приходить.

За погляд Жені ви готові терпіти слизькі капітанські губи Єрмакова.

Але раптом до залу входить людина з обличчям, як у Бєлого, але трохи білішим, всі піднімаються і виходять.

Коли в залі нікого нема, крім вас, Жені і Бєлого — його залишили з вами — развлєкать, Н. підходить на бар і ставить свій плей-лист

 https://www.youtube.com/results?search_query=%D0%B2%D0%B8%D0%B0+%D0%B3%D1%80%D0%B0

Бєлий розповідає, що працював в охороні на «Луганськцентрокуз», взяв кредит, а потім ще, щоб виплатити перший. А потім ще один, щоб платити другий. А потім взяв автомат під СБУ по паспорту. А кредит платить не треба.

Що в нього хворий шлунок, треба добре харчуватись і не пити. А Кока Кола — отєц солдатам. І співав у народному хорі.

Ви помічаєте тряпчані тапки Бєлого. І стає вперше трохи незручно. ЖЕНЯ робить вам очами знаки, що треба вийти поговорити.

Але Бєлий вам вже розповідає, як знайшов кота в замінованій шафі.

Вам стає цікаво, що з котом, але вертаються всі.

Вони мовчки сідають за карти. І чуєте тільки «четвертая больница», «ТЕЦ», «без головы» і «чтоб у тебя хуй на лбу вырос».

Кока Кола кидає картами в дилера, тобто в Женю і кричить до Ріната, щоб приніс нормального бухла.

Вам стає незручно. Капітан Єрмаков розмовляє зі своїми людьми.

Ви виходите надвір, щоб набрати бабусю.

Капітан Єрмаков каже, щоб верталась скоріше, бо зараз Кока Кола буде дарувати весільний подарунок і можна попросити що завгодно — хоч квартиру.

Ви кажете, що покурити.

Він сміється і каже, що мать його дітей не повинна курити. 

Запалюєте. Це остання м’ятна тонка цигарка.

Це звичайна українська ніч. Чуєте кроки позаду себе. Не обертаючись ви розумієте, що це — ЖЕНЯ.

Він каже, що все життя любив вас і Н. була йому потрібна, щоб це зрозуміти. Що любить він вас, як Висоцький любив Владі.

Он купил ей шкурки, песцовые. И те шкурки съели черви.

И что?

А тебе — ничего?

Не понял.

Животные погибли, чтоб даже не сложиться в шубу

… ви слухаєте довгі пространні розповіді Жені, що мало залишилось людей в наш час, здатних покохати по-справжньому. Хочете спитати, де гроші, але чуєте шум в залі.

Чуєте музику https://www.youtube.com/watch?v=F0k-OWxInG, ворох всяких звуків, удари, дзвякання і крик. І слова, яких не розібрати.

З залу виходить Н. Бере камінь, що лежить біля фонтану з садовими гномами. Кидає в скляні двері. Фрол щось кричить. В Н. летять червоні туфлі. 

Вона мовчки стає на підбори. Питає у двох ополченців у дворі підкурити. Вони мовчки дають. Їх не дивує, що Н. — гола і побита. Виходить через хвіртку «Кавказького дворику». 

Н. йде вздовж траси імені Семена Михайловича Будьоного. 

ЖЕНЯ теж мовчки палить і дивиться, як ви сідаєте на мотоцикл. Саме на такий, з якого упали і почали кульгати.

Ты куда?

Ви на хвилинку замислюєтесь.

В Париж.

Думаешь, там будет лучше?

А лучше мне уже не будет.

І їдете в бік зворотній від Парижу. 

Де туман і дим накриє Н., завод Пархоменко, мертву консьєржку, над якою бродять у дворі собаки, Центральний ринок, ТЦ «Кристалл», Камброд і мужика з факелом.

ЗМІНА POV

Ви — Лєна Лягушонкова.

Ви стоїте ось тут — https://www.google.com/maps/@48.5686616,39.3075593,18z

Назустріч вам у напрямку пам’ятника Шевченка йде жінка. Вона мокра і одягнена у вбрання для східних танців. Вона танцює і сміється.

Ви проходите нижче до залізничного вокзалу майже порожнім містом. Бачите лише собак і поодиноких казаков.

Показуєте провідниці квиток. Сідаєте у вагон. Збираєтесь на другу полицю. Відвертаєтесь до стіни.

Їдете так до кінцевої. За вікном проносяться Київ, Варшава, Берлін, 2020, 2021, 2022 роки.



↑ Зміст

10. Сергій Шинкарчук «Любов, війна»

Сергій Шинкарчук – український поет, прозаїк, есеїст. Народився (09.05.1991 р.), мешкає в м. Івано-Франківськ. Автор поетичної збірки «Буревій» (2016 р., видавництво «Дискурсус»). У 2020 р. вийшло друком зібрання творів «Ява» у видавництві «Крок», куди увійшли твори автора, написані впродовж 2014-2020 рр.: поезія, проза, філософські есеї, літературознавчі розвідки та нариси творчостей.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Війна, окрім впливу на матеріальне та фізичне, в першу чергу впливає на свідомість. Тому, мабуть, першочергово для мене почало змінюватися сприйняття світу, реальності, внутрішнього буття. Війна, як би це не парадоксально звучало, відкриває двері для вічних людських цінностей, що роблять людину людиною: співчуття, взаємодопомога, гідність, любов, взаємна відповідальність. Вочевидь, для мого внутрішнього прочуття це вилилось у каскад суперечливих емоцій, де власне життя – знову цікава заувага – стає менш важливим, аніж життя країни, життя отого великого та загадкового загальнолюдського «чогось», що завжди говорить тобі: є щось більше, аніж людське життя, але, водночас, немає нічого важливішого, аніж саме життя. Тому початок війни в моєму житті – це суміш дорослішання, передусім на ментальному рівні, дорослішання мене як окремої особи, а також спільного відчуття (можливо, передчуття) дорослішання всього українського народу; відшуковування себе справжнього через болючий та лякаючий досвід, це пам'ять, що робить тебе щораз цільнішим, і заразом причетним до чогось дуже важливого, навіть грандіозного, до світла, яке вже є за межею цієї війни.

Любов, війна

(п’єса)

присвячено усім загиблим

Дійові особи:

Денис (український солдат).

Дарина.

Жінка.

Чоловік.

Інтерв’юер.

Росіянин.

Російський солдат.

Сцена I

За столом два чоловіки, сидять один навпроти одного. Дві склянки. Стукає стрілка годинника.

Інтерв’юер: Розкажіть що-небудь про війну?

Росіянин: Війна – це зло.

Інтерв’юер: Чому?

Росіянин: Ну як… помирають люди, багато загиблих… Війна – це зло…

Інтерв’юер: Що для вас означає війна? З чим вона асоціюється?

Росіянин: У першу чергу Велика Вітчизняна Війна… Нацистів прогнали…

Інтерв’юер: Як ви розумієте слово «нацизм» в контексті ідеологічної концепції?

Росіянин: Я не експерт, та нацизм – це ненависть до інших народів, насамперед російського. Це войовничий націоналізм, направлений проти росіян та держави в цілому.

Інтерв’юер: Тобто нацизм завжди націлений проти Росії?

Росіянин: Так!

Сцена II

На сцені чутно свист куль, вибухи та йде дим. Чути звук сирени. Чоловіки з автоматами на імпровізованому блокпості, відстрілюються.

Солдат: Вони вже на підступах, артилерія відпрацювала. Зараз можливий штурм піхоти! Оресте, квартал справа… візьми ще кількох з собою до сусіднього будинку. Не можна, щоб вони зайшли звідтіля! Мерщій!

Другий солдат: Хай лізуть – дамо їм жару!

Солдат: Мусимо. Якщо ні – відійдемо вглиб, в міських умовах їм буде куди складніше просуватися. Головне – зберегти боєздатність, а не територію. В голому полі вони як мухи на морозі…

Вибух. Багато диму.

Сцена III

Інтерв’юер: Хто ви?

Росіянин: Я руський.

Інтерв’юер: … маю на увазі…

Росіянин: … людина…

Інтерв’юер: Хто така людина? Як ви гадаєте? 

Росіянин: Людина – це, напевно, індивід, який не створює проблем в суспільстві, той хто несе добро і безпечність.

Інтерв’юер: Отже, важлива насамперед її безпроблемність, певна…

Росіянин: Послухайте, ця якість важлива… Зрештою, не її це справа – лізти у державні і внутрішньополітичні питання, тим паче у доцільність воєнних операцій.

Інтерв’юер: Хто ж тоді займається цими державними, політичними та воєнними питаннями?

Росіянин: Посадові особи.

Сцена IV

Підвальне приміщення, горять свічки. Відносний шум, віддалік чутно приглушений стогін.

Денис: Де я?

Дарина: В підвалі.

Денис (тримається за голову): Справді? 

Дарина: Так.

Денис: Як я сюди потрапив? 

Дарина: Вас занесли сюди ваші побратими з полку, сказали поки попіклуватися про вас, оскільки вони не мають засобів для доставлення до лікарні. Рубіж бойових дій неподалік.

Денис: Пам’ятаю тільки сильний свист і вибух, а потім голоси…

Дарина: Не переймайтесь, голову ми вам сяк-так зашили, осколкове поранення, можливо — струс мозку, хоча навряд.

Денис (пробує піднятися): Хто зашив?

Дарина: Лежіть, не варто зараз вставати… Я. Чим було під рукою. Але шви ненадійні, тому і кажу «сяк-так», тому і кажу «не вставати» – можуть розійтися, рана ще свіжа, а нитка не зовсім для латання голів.

Денис: Хто ви?

Дарина: Медсестра.

Денис: Вас як звати?

Дарина: Дарина.

Денис: Дарина, дякую.

Дарина: … А вас?

Денис: Денис.

Дарина: …

Денис: Дарина, мені треба в стрій. Коли я зможу йти?

Дарина: Ви не можете йти.

Денис: Так, я розумію: шви, нитка, поранення, я стікатиму кров’ю, втрата свідомості…

Дарина: Ні, не тому.

Денис: Чому ж?

Дарина: Бо ми заблоковані.

На сцені вимальовуються інші люди, світло стає дещо яскравішим. Стоять кілька стільців, також ящики, сумки, шини і труби. Лунає сирена.

Денис (пробує встати): Ким заблоковані? 

Дарина: Назовні – руські. За цей квартал тривають бої, наскільки ми можемо розуміти, але не тільки це – підвал закидало, якась бетонна плита завалила вихід, ми не можемо її зрушити. Тому вирішили перечекати.

Жінка (підходить): Та й загалом, не підемо ж ми під кулі – нас одразу розстріляють. Вони нікого не щадять.

Денис: Скільки тут усіх?

Жінка: Вже четверо.

Денис: Чому так мало? 

Дарина: Інші встигли вибігти перед тим як нас завалило.

Денис (після паузи): Зрозуміло.

Дарина: Отже, ми тут… 

Сцена V

Росіянин: Посадова особа – вища, аніж звичайний громадянин.

Інтерв’юер: Вища, аніж цінність людини?

Росіянин: Ви розумієте, є речі, які вам буде складно зрозуміти чи, якщо бажаєте, пояснити. Заради існування людства іноді мають загинути тисячі інших, щоби довершити борг через помилки проти совісті, благими намірами великої держави. Заради майбутніх поколінь, заради майбутнього! Це борг, покликання – виправити помилки минулих поколінь, реалізувати добрі спонукання.

Інтерв’юер: Які? 

Росіянин: Ви тільки уявіть, коли нацизм зникне, ця злість, лють, направлена на великий руський народ; уявіть мир, який покриє землю, відійде цей запаморочливий бунтарський дух, що заважає нам дружити. Адже справа не в людині, а в принципі. В цій купі зла, що ворогує і задумує розділення.

Сцена VI

Денис лежить на старих підвальних коробках, біля нього медсестра. На стільці – чоловік, жінка стоїть і нав’язливо ходить по підвалі.

Чоловік: Принаймні ми разом, і з нами солдат і медсестра.

Жінка: Еге ж.

Денис: Де моя зброя? 

Дарина: Тут. Вам залишили пістолет і набої.

Денис: Не автомат…

Дарина: Могли нічого не залишити. Вони вагалися. Не певні були, що він вам ще знадобиться, але я їх переконала, що рана не смертельна, і ви швидко очуняєте.

Денис: Я очуняв.

Дарина: Так…

Жінка: Через півтори доби.

Дарина: Це нормально.

Жінка: Це пречудово.

Дарина: Це не питання вибору.

Жінка: Вибачайте за мій тон, я надто нервуюся. Власне, я рада, що ви з нами, навіть поранений.

Чоловік: І зі зброєю.

Жінка: Зі зброєю ще краще.

Дарина: Йому покращає і…

Жінка (дещо метушливо): І ми виберемося – так ви хочете сказати? Так, ми виберемося, ми повинні звідси вибратися, допоки нас не поховало під цими гнилими щурячими руїнами. І зрушити цю плиту, цю проклятущу плиту, і потім, потім ви візьмете свій пістолет з отими набоями, постріляєте навкруги, наведете «шороху», покладете декількох загарбників і виведете нас нарешті. Виведете нарешті! Нарешті! 

Денис: Заспокойтеся.

Жінка: Я цілком спокійна.

Чоловік: Так, ви спокійна.

Жінка: Еге ж, яка ж іще я можу бути. Я спокійнюща.

Денис: Ви – молодець.

Жінка: Хах! 

Денис: Не кожен витримає півтори доби у підвалі.

Жінка: Витримає.

Чоловік: От бачите.

Жінка: Що?

Чоловік: Це він і мав на увазі.

Жінка: Не лестіть. Краще готуйтесь відсувати плиту. Йдіть повідтискайтесь чи що. А то в мене почнеться клаустрофобія.

Денис: Зараз ніч? 

Дарина: Так.

Денис: Тоді краще поспіть усі. Я достатньо виспався за цей час. І погасіть свічки. Нам вони ще можуть знадобитись.

Сцена VII

Темрява, чути тільки стишені голоси.

Денис: Вам не страшно?

Дарина: Ні, скоріше боляче, і серце сповнюється тривожними переживаннями.

Денис: Це нормально.

Дарина: То через звуки сирен і вибухи. Таке враження, що вони лунають в моїй голові, постійно, навіть коли змовкають, навіть коли я сплю. Тоді я прокидаюся і думаю, що це просто сон. Але це не сон. Хоча загалом це пробуджує свідомість, відповідальність за чиєсь життя. Добре хоч тепер тихо.

Денис: Моє життя ви вже врятували.

Дарина: Це єдине, що я могла зробити.

Денис: Це найбільше, що ви могли зробити.

Дарина: Можливо.

Денис: Інколи найменше – це і є найбільше.

Дарина: Життя – прекрасне, і часом ти розумієш це, коли ти в найважчій ситуації, як от зараз. Коли вже немає звичного життя…

Денис: Ви медсестра, тож ви вже не вперше стикаєтесь з таким.

Дарина: Мабуть таки вперше.

Денис: Вам таки страшно.

Дарина: Трішки.

Денис: …

Дарина: А вам ні?

Денис: Я солдат. Нам не можна боятись.

Дарина: …

Денис: Спочатку був певний острах, але опісля першого зіткнення він зник, з'явилося відчуття обов’язку, мужність, яку ти і сам не сподівався виявити, справедливості, честі, любові, що надає сили. За звичайних умов я б ніколи не знав, на що я здатний. Але, мабуть, для цього і придумали війну – щоб віднайти в собі те, що пригасло – любов. Принаймні хочеться вірити, що в такі часи добро все ж таки існує.

Дарина: Я думала, що з’являються почуття люті та помсти.

Денис: В декого – так. Люті та помсти.

Дарина (хвилювання в голосі): Те, що вони роблять…

Денис: Я знаю.

Дарина: Вони гірші за звірів. Вони – звірі!

Денис: Мабуть, таки не всі.

Дарина: Ні, всі!

Денис: В кожного є вибір.

Дарина: Краще померти!

Денис: Так, краще померти. Це більш гідно для людини у цьому світі.

Дарина (плаче): Ні, я кажу про… краще померти… краще померти…

Денис (заспокоює): Все добре.

Дарина: … аніж те, що вони коять з…

Денис: З вами все буде добре.

Дарина: Добре, що у вас є пістолет.

Денис: Так, ми зможемо захиститися.

Дарина: Я не про це.

Денис: Не варто про таке… Вранці ми відвалимо вихід і виберемся на нашу територію. Насамперед ви.

Дарина: А ви?

Денис: А я продовжу боротьбу.

Дарина (благально): Я не хочу, щоб вони добралися до мене. Це занадто… У вас є пістолет… (розпачливо) Ви допоможете мені, якщо вони сюди заявляться? Я… я не хочу помирати, але…

Денис: Послухайте, ви житимете, ви виберетесь з цього пекла і будете жити – заради себе, заради рідних, ваших майбутніх дітей, заради України. Бо це ваше життя – ви повинні за нього боротися! – всіма силами, зробити все можливе і неможливе, щоб пройти це, і потім гідно сказати, що майбутнє буде кращим завдяки вашим зусиллям. Що ви зробили все від залежне.

Сцена VIII

Стрілка годинника стукає швидше.

Інтерв’юер: Ви про релігію?

Росіянин: Адже Бог також викриває зло, згадайте Содом і Гоморру, Потоп, Єгипет і фараона. Зрозумійте, без викорінення людей, які сіють ненависть поміж народів, не обходиться жоден конфлікт. А іноді щоби відновити порядок потрібна сакральна жертва.

Інтерв’юер: Наприклад?

Росіянин: Це може бути людина, той хто сіє навкруги себе оскаженілі бажання, наприклад, войовничий націоналізм, в крайніх випадках – та що там – практично завжди він кидає тінь на все суспільство, оточення, країну.

Інтерв’юер: Чи не хочете ви сказати, що виконуєте волю Божу?

Сцена IX

Підвал. Далеко чутно церковний дзвін.

Денис: Що це за дзвін?

Жінка: Церковний. Вони б’ють у дзвони, коли включаються сирени. Їх не всі чують у тутешньому районі, тому задіюють дзвони. Хоча церква в іншому кварталі.

Денис: Отже, наші війська і досі неподалік.

Чоловік: Дзвін свободи.

Жінка: Може, війни, чоловіче? 

Чоловік: Ні, так народжується свобода. Коли мати родить дитя, під час перейм вона проходить через біль та муки, крик і кров супроводжують появу на світ нового життя. Потрібні страждання, щоб постало щось прекрасне!

Жінка: Я хочу вийти звідси.

Дарина: Ми маємо шанс. Хоча я боюсь марних сподівань… Ми маємо шанс?

Денис: Звичайно.

Жінка: Але?

Денис: Чому але?

Жінка: Я бачу у вашому погляді, що не все так райдужно. Чи ви хочете приховати від мене, тієї, що знається трохи на людях, власні переживання? 

Денис: Мої переживання – це тільки переживання.

Жінка: Ви – тепер тут головний.

Денис: Я просто не хочу забирати надію, як і обнадіювати занадто. В такі моменти найкраще щось середнє між відчаєм та радістю.

Жінка: Не розчаровуйте мене.

Дарина: Він хоче нас підготувати до найгіршого сценарію…

Жінка (емоційно говорить): Я за нього, цілком, проте хотіла сказати, що мене потрібно обнадіяти. Мене потрібно обнадіювати, тому я не хочу слухати про загибель, відчай, зґвалтування, тортури чи смерть… Не треба ховати цього від мене, я і сама все знаю, я це знаю, знаю; дайте мені надію, солдате, дайте мені напитися цієї води, з цього цілющого благословенного джерела, бо моє вже висохло, бо я вже не витримую в цьому гидкому смердючому підвалі! Виведіть мене звідси, негайно, я прошу, я вас прошу… Ми не можемо вічно тут сидіти і балакати про те «щось», те що там, а не тут. Ви розумієте? Розумієте? Тому я кажу про надію, про вихід, ви з’явилися тут – і я зраділа, бо це опора…

Денис: Ми вийдемо звідси.

Жінка: Не так!

Денис: Я виведу вас звідси.

Жінка: Те…

Денис: Я виведу вас з цього гидкого місця! Я виведу вас до цілющого благословенного джерела!

Жінка: Так! 

Денис: І ми ще споглядатимемо сонце, тішитимемось його грайливим теплим променям, лежатимемо під квітучими зеленими осокорами у зеніті сяйва його! А ви вбиратимете те величне тепло і щасливо усміхатиметесь до всіх навколо, бо ви вже пізнали ціну життя, ви засвідчили на собі його силу, і більше нічого не потребуватимете – тільки жити! 

Жінка: О життя!..

Дарина: Життя! 

Чоловік: Давайте вже здобудемо свободу!

Дарина: Хіба не в цьому справжня свобода?

Сцена X

Денис піднімається, тримається за обтягнуту тканиною голову.

Дарина: Дайте допоможу вам.

Денис: Все нормально, я ж не при смерті… Ох, тільки голова дещо крутиться, та байка…

Чоловік: Він – солдат, годі його обгортати.

Дарина: Я тільки…

Денис (серйозно): Облиште її.

Чоловік: Гаразд.

Чоловік (згодом): Ми всі на нервах і не можемо врешті дочекатися виходу з цієї печери, тим паче харчів надовго не вистачить. Я б скуштував…

Жінка: Ні, ні, не говоріть про їжу. Невже не знаєте, що це все одно що катування, ще й про смачні… ні! досить про їжу! ні слова про їжу, жодної їжі, якої я не зможу скуштувати упродовж декількох годин, та що там – днів. Навіщо тоді заводити про це мову?

Дарина: Ви готові?

Денис: Так.

Всі йдуть до бетонної плити.

Жінка: Це гора!

Чоловік: Нехай.

Денис: Це всього лиш гора.

Чоловік: Не більша за ту, яку ми тягнемо вже сотні років.

Денис: Що ж, візьмемося… Ми двоє з цього боку напиратимемо туди (показує вправо), схоже там вона осіла і може податися, а ви двоє помагатимете скільки є змоги. Гадаю, разом ми впораємося.

Починають напирати, кричать. В цей момент гримить вибух, сцену заповнює дим.

Сцена XI

Росіянин: Воля Божа – встановити мир і порядок в ім’я справедливості, викорінивши наперед хибні вчення, серед них і так звані придумані народності.

Інтерв’юер: Будь-якою ціною?

Росіянин (вибухово): Ця ціна допустима!... Добро має бути діяльним. Ми повинні дивитися у майбутнє, зосередившись на захисті наших цінностей. Хто захистить нас, руський народ, коли нам нав’язують свою політику, свої начебто демократичні ідеали?

Інтерв’юер: Чому ви проти цих ідеалів?

Росіянин: Головне питання: що вони нам несуть? Всі вони в корені – антируські, вони чужі нам, ми ніколи їх не приймемо, у нас є власні ідеали: власна велика культура, мова, духовність, історія, держава. Навіщо тоді до нас лізуть, спитайте? 

Інтерв’юер: Чому?

Росіянин: Чому…

Сцена XII

Дарина (плачучи): Чому?

Чоловік: Ах! Вочевидь ногу поранило.

Денис: Дарино, все добре?

Дарина (киває позитивно): … тільки подряпина… 

Жінка: Що ж це таке?

Денис: Сирена не звучала.

Жінка: Таке буває.

Денис (до чоловіка): Що з ногою?

Чоловік (засапано): Болить. Впала частина плити. Схоже, вона розкололася, вгорі видно просвіт.

Жінка: Але відпала тільки невелика частина. Ми туди не проліземо, туди навіть собака не пройде.

Чоловік: Думаю, варто лише навалитися і вона впаде.

Денис: Дайте погляну.

Чоловік піднімає штанину.

Чоловік: Ай! Опухла.

Денис: Дарино?

Дарина: Я знаю… вибачте… це все… щось на мене найшло…

Денис: Нічого. Ми просто зробили ще один крок до виходу.

Жінка: Гарно сказано.

Денис:Тобто?

Жінка: Ех, я надто емоційна! Я – жінка! Я просто хочу жити! Я – жінка, ви не розумієте?

Денис: Розумію.

Жінка: Так, ви чоловік, тому ви маєте збалансувати мою непостійність, я повинна десь її виплеснути, я задихаюся в цьому болоті, в гидкому запертому підвалі, від цих вибухів, бомб, розірваних снарядів, понівечених тіл і будинків! Це не для нас жінок. Подивіться на неї. (вказує на заплакану Дарину) 

Денис: Це не є «для когось». Війна – це справа диявола, а не чоловіків чи жінок, але вона є, і з цим потрібно рахуватися. Чоловіки повинні захищати жінок і дітей, а ті, натомість, мають допомагати чоловікам, щоб всім заодно подолати це зло.

Дарина обстежує чоловіка.

Дарина: Я не знаюсь на переломах, але думаю, це не він. Сильне забиття.

Чоловік: Я не можу стати на неї.

Дарина: Треба, щоб зійшов набряк. Вам полегшає.

Сідають втомлено. Згодом, коли всі затихли.

Жінка: Ми виживемо?

Денис: Головне – не сумніватися.

Жінка: Я втрачаю відвагу.

Денис: …

Жінка: Вочевидь, тяжко бути солдатом…

Денис: Не тяжче, ніж знаходити відвагу.

Жінка: Але ж ви знаходите, солдате.

Денис: Я знаю, чому я тут. А вони – ні. В цьому вся різниця.

Жінка: Ви готові померти за когось?

Денис: Якщо б не був готовий, то був би в іншому місці.

Жінка: А за нас?

Денис: І за вас.

Чоловік: І за майбутнє.

Жінка: Чоловіче, честь помирати за батьківщину.

Чоловік: Честь – помирати за Україну, та ще більша – жити для неї! 

Денис: Так, жити… 

Жінка: Прекрасне слово.

Денис: Найкраще слово! 

Сцена XIII

На сцені Денис і Дарина. Інші сплять. Говорять пошепки. Горить тільки свічка.

Дарина: Ти маєш дівчину?

Денис: Мав, але ми розійшлись за місяць до війни. Та й враження, що було це хтозна коли. На війні часу немає. Він немовби зникає.

Дарина: Але не в підвалі.

Денис: В підвалі він повертається. Хоча плине зовсім по-іншому. Проте там, назовні, він знову розчиняється. Ніби його засмоктує увесь цей дим, залпи, напруження…

Дарина: Мабуть, на війні не можна мати дівчини, оскільки тоді можна все втратити.

Денис: Завжди можна когось втратити. Але, думаю, якщо маєш когось, то почуваєшся не настільки самотнім.

Дарина: Ти б хотів почуватися не настільки самотнім?

Денис: Зараз я не самотній… (пильно дивиться і бере її за руку)

Дарина: Я теж. Я відчуваю…

Денис: Що?

Дарина: Як моє серце б’ється, як воно оживає і наповнюється чимось навдивовижу чудовим, і це відчуття проганяє будь-який смуток чи розчарування. Мабуть, так народжується кохання.

Денис: Ти чудова.

Дарина: Ти мене не знаєш.

Денис: Я знаю, що ти чуйна і щира, і що ти говориш прекрасні речі. І ти не хочеш самотності, а бути щасливою. Ти мені подобаєшся.

Дарина: А як же війна?

Денис: Війна не здатна стримати любові.

Дарина: Але вона може її зруйнувати. Вона вже стільки зруйнувала, сплюндрувала мій дім, мою сім’ю, моє місто і спогади. Тепер це згарище, руїна. Як на цьому попелищі зберегти себе? Коли все, що ти мала чи здавалось що мала, в одну мить знищується, кане в безодню? Я боюся знову все втратити, особливо, якщо цим «всім» станеш ти.

Денис: Тоді хай цим «всім» буду не я, хай цим «всім» буде любов.

Цілуються.

Дарина: Я люблю тебе!

Денис: І я люблю тебе.

Сцена XIV

Жінка: Як вас звати?

Денис: Денис.

Жінка (згадала): А й справді!... Ви дуже молодий.

Денис: А, здається, за останній місяць я постарівся на десяток років.

Жінка: Повернення до нормального ритму вас оздоровить.

Чоловік: Насамперед важливо, щоб війна відпустила вас опісля. Війна не розуміє мирного та розміреного плину життя, щасливих та усміхнених людей, спокійного ставлення. Війна постійно шукає справедливості, переважно фальшивої, навіть якби й закінчилася, бо вона не на полі бою, а в серцях людей, які її роздмухують, яким не дає спокою звичний порядок.

Жінка: Як на цивільного ви забагато торочите про війну.

Чоловік: Я психолог.

Жінка: Тоді говоріть. Мені не завадить психолог, послухати…

Чоловік: Психолог здебільшого ставить питання та вислуховує.

Жінка: Я вичерпала сили теревенити, тим паче сповідатися цілому гурту людей. Хоча ви і так вже знаєте: що на думці – те й на язиці.

Сцена XV

На сцені Денис та Дарина.

Дарина: Ти мене любиш?

Денис: Я люблю тебе.

Дарина: Справді?

Денис (переконливо): Так, я люблю тебе!

Дарина: Я така рада! Така рада любити і бути любленою!

Денис: Ти чудо!

Дарина (після паузи): То це любов?

Денис: Так.

Дарина: Я ніколи не думала, що вона така… О, це відчуття!... Ніби ти летиш і ніщо тебе більше не тримає на цій землі! Окрім тебе, любий. Любов варта того!

Денис (міцно обіймає): Ти чудо, сонце!

Дарина: Ні, це ти сонце. А я гріюся у твоїх променях як зачарована. Я хочу пригортатися і грітися в тобі, мій коханий, хочу завжди бути з тобою. Чуєш? Хочу бути завжди з тобою, що б не сталося. Я забуваю про війну поряд з тобою, забуваю геть про все…

Денис: Я теж, але я маю обов’язок. Я військовий і маю обороняти Україну та українців.

Дарина: Обороняй мене.

Денис: Так, обов’язково. Першочергово.

Дарина (сміється): Тільки мене. Оберігай тільки мене.

Денис: Зараз так – тільки тебе. Я оберігатиму тільки тебе. І любитиму тільки тебе. У цілому світі!

Дарина: О, це багато – у цілому світі.

Денис: Що таке світ поряд з тобою?

Дарина: Світ дуже великий.

Денис: Ти – мій світ. Ти більша за цілий світ.

Дарина: Ти так кажеш, бо на цей момент наш світ – це огидний темний підвал.

Денис: Ні, я б казав так, навіть якщо б об’їздив його весь! Він все одно був би мені чужим, а ти найріднішою.

Дарина: Тепер я вірю.

Денис: Віриш?

Дарина: Я вірю, що ти любиш мене.

Денис: Справді?

Дарина: О так! Я вірю тобі! Ти мій герой! Моє сонце!

Денис (цілує): Чудо…

Згодом

Дарина: А знаєш, побачити світ — непогана ідея. Я завжди мріяла подорожувати. Спочатку Європою, а потім, можливо, і Америкою, ні — обома Америками та рештою континентів. А також побачити Північне море, воно таке епічне, темно-синє, наче грозові хмари, і, певно, там постійні вітри, що розвівають волосся. Ти б хотів побачити, як розвівається моє волосся?

Денис: Дуже. Але я і Україною до пуття не поїздив.

Дарина: Ми це втілимо, обов’язково. Інакше для чого це все, ці смерті… Це не кінець, а початок чогось нового.

Денис: Так, та чи застанемо це нове життя? Чи, може, зараз, при мерехтінні свічки, у напівтемряві ми просто намріяли собі все, піддались примарній ілюзії?

Дарина: Ми – не ілюзія, коханий. Ми – ні! Любов – не ілюзія, вона дійсно реальна. Коли мені раніше розповідали про любов, я і гадки не мала, яка вона прекрасна! А тепер, поряд з тобою, я знаю, я знаю, вона – реальна, і вона краща за всі речі світу, краща за те, що про неї розповідають інші. Про неї можуть говорити, змальовувати, описувати, але її можна тільки відчути! Ось чому я знаю, що це не ілюзія. Що все, про що ми мріємо, – реальне, воно має право таким бути.

Денис: Твоя правда, все погане рано чи пізно закінчується, а добро залишається.

Дарина: І любов, любов залишається. Наша любов – вона неодмінно залишиться, яка б доля нас не спіткала. Бо вона долає будь-які перешкоди, навіть смерть.

Денис (сміється): Навіть смерть не розлучить нас.

Дарина: Цікава пропозиція. От тільки там інші слова.

Денис: Які?

Дарина: «Поки смерть не розлучить вас.»

Денис: Мій варіант більш оптимістичний.

Дарина: Він прозирає вглиб.

Денис: Що робить?

Дарина: Прозирає.

Денис: Де ти набралася таких слів?

Дарина: Мене живить твоє кохання, любий.

Сцена XVI

Всі четверо сидять, принишкли. Знадвору лунають далекі постріли, автоматні черги. Лунають сирени.

В просторі чутно тихий дитячий голос.

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.¹

______________
¹з вірша В. Сосюри

Денис (до чоловіка): Ви зможете встати?

Чоловік: Для чого?

Денис: Спробувати знову.

Чоловік: Якщо на одній нозі, то зможу, штовхатиму руками. Та чи далеко ви зайдете зі мною кульгавим? Наразі я тягар, і я не хочу бути покинутим при першій же стрілянині.

Денис: Ніхто вас не збирається кидати. Ба, навіть, якщо зрушимо цю гору, одразу не підемо. Спершу вийду я і розвідаю, чи можна виходити і куди виходити, або ж приведу підмогу, якщо вона неподалік.

Дарина: Я піду з тобою.

Жінка: Ви не повернетесь.

Денис: Повернусь.

Дарина: Вона має на увазі, що, навіть при великому бажанні повернутись, ти вже не зможеш цього зробити.

Чоловік: Такий ризик є.

Денис: Ризик завжди є. Але зволікати більше немає необхідності. Чим довше ми чекаємо, тим далі можуть віддалятися позиції наших військ. Треба діяти.

Дарина: Діяти…

Жінка: Це воно!

Денис: Ви зі мною погоджуєтесь?

Жінка: Ну я… сказати б, за визволення…

Чоловік: Воля або смерть.

Дарина (обгортає його): Я не хочу тебе пускати. Я не можу тебе відпустити! Я тільки знайшла тебе! Тільки не зараз! Прошу, коханий, давай поміркуймо!

Денис: Дарино, люба, я нікуди без тебе… Однак треба діяти, в нас нема вибору, це чи не єдиний вибір, шанс, про який ми говорили.

Дарина (схвильовано): Так, але я боюся… там війна… ти підеш воювати… о Боже!.. я знаю, ти повинен йти воювати, це твій обов’язок, більше за обов’язок, це також любов, любов до України… але це так складно… це занадто…

Денис: Ти молодець! Ти в мене така молодець…

Дарина: … але за тією стіною тебе може вже не бути, тебе може не стати…

Денис: Ти сама казала: любов більша за смерть.

Раптом стає чути голоси з-за завалів.

Російський солдат: Ей, Вован, тут хтось є.

Голос: Та немає на це часу.

Російський солдат (зазирає крізь отвір): Ха-ха-ха! Так це ж щурі, цивільні, по ходу живі. Що, ховаєтесь тут? Виходьте, хохли, не бійтесь, ми вас не чіпатимемо. Напевно.

Регоче. Мовчать.

Російський солдат: Що, не балакаєте? Язик собі в штани засунули? Ха-ха-ха… (побачив Дарину) О, та тут «тьолка» є! Мілашка, не хочеш зі мною, а? Вован, тут дівка сидить з іншими. Я вже й забув, коли бачив таке симпатичне «м’ясо», своя не рахується. (роздратовано) Ну ж бо, пішли! Кому кажу! Тобі пощастило, крихітко, я не такий, як дехто, я добрий, будеш жити, інші також, напевно, якщо не з воєнних хохлів. (засовує в отвір автомат) Швидше, підходь, цю стіну зараз розіб’ємо! Кому сказав! 

Силкується відвалити частину стіни. Вона оглушливо падає.

Дарина (до Дениса): Вбий мене. Краще вбий мене! Я хочу бути тільки твоєю. Тільки твоєю! 

Денис: Не хвилюйся.

Денис береться за пістолет на задньому поясі.

Російський солдат: Ото буде розвага! 

Денис швидким рухом виймає пістолет, лунають постріли. Сцену заповнює дим.

Сцена XIV

Стрілка годинника рухається дуже швидко.

Росіянин: Ми готові прикласти максимальні зусилля заради благих намірів.

Інтерв’юер: Чи можете ви уявити, принаймні позірно, що в цьому радикалізмі вся суть зводиться до любові до України?

Росіянин: Не потрібно… не треба мені про цю брехню!... Вся суть подібної, як ви виражаєтесь, любові – в деструктивній ворожнечі до всього російського, цей викривлений українізм придуманий та лукаво націлений проти єдності руського народу.

Інтерв’юер: Ви заявляєте, що України не існує?...

Росіянин: Так, її не існує! Її видумали! Україна – це брехня і помилка! Україна – це маніпуляція ворожих сторін, диявола! Це все видумка хворого розуму!

Сцена XVI

Дитячий голос.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту,

За неї Господа моліть.¹

______________
¹з вірша Т. Шевченка

На сцені Дарина, жінка та чоловік. Денис лежить. Стіна повалена. Російський солдат теж мертвий.

Дарина (схиляється над Денис): Денис? Скажи, що ти живий?!

Скажи що-небудь! Ну ж бо! Що-небудь! Хоча б слово…

Жінка: Дарино…

Дарина мацає пульс.

Дарина (розпачливо): Вихід вільний! Вставай! Ми ж цього так хотіли! Так мріяли! Видно сонце, і промені, і небо, і десь там осокори, лагідна тінь, і щасливе майбутнє… це ж твої слова… Господи! Хіба не так? Хіба це не так близько? О, Боже!... Там – Україна, і подорожі… ми поїдемо подорожувати… (трясе) Ну ж бо! 

Чоловік: Герої не вмирають.

Жінка: Він і не помер. Він не помер. Він житиме, житиме в наших серцях. Він житиме, допоки ми пам’ятатимемо, що він для нас зробив. Він житиме, допоки ми житимемо справжнім життям, де є любов і злагода між людьми, де пануватиме цінність людської свободи та гідності. Він житиме у наших спогадах, думках та вчинках, як вдячність за нове майбутнє. Він житиме, бо герої справді не вмирають. Той, хто віддав життя за свободу, не може померти. Любов не може померти. Любов – це він. І ми житимемо заради цієї любові.

Дарина цілує в чоло і накриває.

Виходять.

Завіса.



↑ Зміст

11. Ренат Сєттаров «Музика війни»

Ренат Сєттаров. Народився у 1985 році в місті Запоріжжя, в сім‘ї кримського татарина Сєттарова Салавата Різайовича та українки Сєттарової (Заболотньої) Любові Миколаївни. Після закінчення ліцею Водного транспорту (тоді — ПТУ №5) у 18 років потрапив на корабель, де пропрацював два роки. У 20 років переїхав до Києва і вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на акторський факультет до майстерні Богдана Ступки. Після закінчення університету отримав запрошення від майстра до трупи театру ім. Івана Франка, де працюю і досі.

Автор книги «Таракан за долар», у вільний час пишу вірші (ще не опубліковані). «Музика війни» була створена дуже дивним відчуттям. Коли життя і смерть неймовірно поруч. Коли в тебе немає сил повірити в реальність. Коли за один день змінилося твоє життя і взагалі навколишнє життя! Це спостереження того, як народжувалась любов. Як за цю любов стоять люди зі зброєю в руках і тризубом у серці. Усі ці відчуття і примусили мене написати «Музику війни»…

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Ніхто не був готовий до цього. Я і мої рідні — не виключення.
Змінилися цінності. Як, напевно, у всіх. Живі — і Слава Богу!
Змінилися плани. Я маю на увазі не плани на майбутнє, це само собою. Перші плани і другі плани... На першому плані — зберегти життя. Життя рідних і близьких. Допомагати тим, хто потребує допомоги. Як би це зараз пафосно не звучало, але любов до України стала ще міцнішою. Як і захопленість героями, що боронять нашу землю від російської нечисті. Низький уклін і безкінечна подяка батькам всіх воїнів! Я не уявляю, як вони проживають ці дні…

Звичайно, обставини змусили всіх людей шукати паралелі. Якщо ти не на службі, а твоя професія зараз на паузі — ти опановуєш щось нове для себе. Бо, не дивлячись ні на що, рухатись треба! Кожному своє. І сили звідкілясь беруться, і бажання вистояти — теж. Всім зараз важко. Але за нами правда і свобода! Тому ми переможемо, тому ми вже перемогли…

1

Розумний полководець не любить воювати.
Вмілий воїн не любить вбивати.
Той, що вміє перемагати, першим не нападає.
Той, що вміє правити, не принижує людей.

Тойотомі Хідейсі


День. По вулиці села біжить хлопець років 25. Військовий. Навколо нього чути кулеметні черги, крики, вибухи.

Хлопця звати Ян. Він наполовину поляк (по дідовій лінії) і наполовину українець.

Його наздоганяють хвилі вибухів, які допомагають йому бігти, штовхаючи його стрімко вперед.

Перед очима Яна пробігають прозорі спогади, заповнюючи весь навколишній простір. Ці спогади його плутають.Чому саме в цей час, коли треба бути максимально зосередженим і обережним, він згадує, як в школі вони з пацанами оточили одного хлопця і знущалися над ним? Володя був дуже кумедним, гріх було не знущатися. Він володів Божим даром: на ходу міг вигадувати вірші на будь-яку тему, про будь-яку людину :

— Ану про мене скажи!! — крикнув йому Паша.

— Пашок,ось тобі стішок: 

«Ти сильний без прекрас 

Бо ходиш в джинсах і спортивній куртці 

Але чомусь в мене на думці,

Що любиш хлопців ти,

тому ти пєдорас!

Не ображайся друг, тут всі свої!

Тебе зараз покриють сміхом

Ну, а мені — дадуть пизди,

 і так по колу буде хлопцям втіха!»


2

Навколо Володі сміялися пацани, давали підсрачники і знову сміялся. Просили, щоб він знову про когось розказував вірш, він розказував, всі сміялися і знову давали йому підсрачники. І так по колу.

Цікаво, ким він став? Такі люди, зазвичай, кимось стають…

Ось Ян пробігає провулок, повз таких же пацанів, які оточили хлопця… Невже вони не бачать, що відбувається? Крізь вибухи чутно їх сміх. Ян, перехопивши подих, задихаючись, крикнув:

— Хлопці,тікайте!!!! Тікайте звідси!!! Тут небезпе…….

Але хлопці перебили його гучним сміхом і хтось з них відповів :

— Сам біжи!

Біжи, біжи,не оглядайся!

Бо вдарить в дупу куля-дура!

Тебе вже вдома зачекалась курва!

Біжи до неї, не вагайся!

Біжу. Але не додому. Дім. Що таке дім? 

Це, звісно, не стіни. Це, звісно, не дах. Це місце, де немає меж, немає правил, немає метушні. Це спокій. Біжу, пробігаю кінець вулиці, яка переходить в ґрунтову дорогу, що впирається в ліс. Я не відчуваю втоми, мене підхоплюють хвилі вибухів, мені байдуже! Я хочу вижити!!!

Головне — не зупинятися. Ліс нагадував казку. І все тут було .І велетні, і відьми, і чаклуни, і гноми, і кікімори. І всі вони були на моєму боці. Вони підказували мені куди бігти. Гілки дерев дряпали обличчя, малюючи свою таємничу карту. Ян біг що є сили, поки недалеко від нього не прилетів снаряд.

«Господи! Не забирай мене. Я ще не все! Мені тут треба ще багато чого зробити». Перед очима Яна були сосни і небо. 

«Янголи.Мабуть, зараз прилетять янголи»


3

Але ніхто не прилетів. Тільки неподалік прилетів ще один снаряд, який змусив Яна піднятися і уважно роздивитися себе: чи нема ушкоджень? 

— Цілий.Тільки в вухах дзвенить. — сказав вголос і швидко побіг далі.

Яна турбував тільки один момент: він не пам'ятав, коли він почав бігти і звідки. «Так що було вранці?» — думав він. 

Командир взводу дав команду розвідати ситуацію на ділянці. Ми пішли. Вийшли ще вночі. До вказаної ділянки було 5 кілометрів. Страшенно хотілося спати і було холодно. Ми проривалися через поле і лісопосадку, якесь кладовище і закинуту ферму, аж поки не вийшли на потрібну точку. Нашою задачею було розвідати ситуацію. На яких позиціях ворог, яка в нього техніка і, взагалі, скільки приблизно ворогів.

Ми розділилися по двоє. Нам з Андрюхою (позивний «Моряк») було сказано дійти до школи, через паралельну вулицю, і розвідати, чи не стоїть в цьому квадраті ворожа техніка.

Андрій любив курити. Коли ми залишилися вдвох, першим, що він сказав, було :

— Ех,зараз би курнути!

Звісно, він закурив. Запалив цигарку, дуже героїчно, голосно черканув запальничкою, зробив затяжку і так само голосно сказав:

— Ех,зараз би кави!

— А може тобі ще круасанів з мигдалем? – прошепотів я таким тоном, щоб було зрозуміло,що мені не дуже прикольно зараз голосно розмовляти і вдавати з себе супермена ,який нічого не боїться і зараз всіх переможе. Мені хотілося тільки одного:

щоб ми якнайскоріше прийшли на точку, передали по рації інформацію і повернулися на базу. Так, я боявся. Чомусь більш за все я боявся не того, що мене можуть вбити, а полону. Усі біди через приниження. Це така травма, після якої залишається шрам, що не змити і не загоїти нічим. Краще вмерти. Але кожному своє.


4

Ми підходили до школи і «Моряк», уважно дивлячись у бінокль, сказав :

— Сплять, суки.

— Що там, є техніка?

— Є. Один БТР і град. 

—  Добре. Пішли тоді відійдемо на 500 метрів і передамо по рації, все по інструкції.

— Не сци,Янчику! Давай, поки всі дрихнуть, замінуємо всю цю хуйню!

— Ти здурів?! Був чіткий наказ! Побачити і доповісти! У нас є чітка інструкція!

— Це 10 хвилин! Героями будемо! Така халява,а ти гундосиш! Будь тут, я зараз.

«Моряк» пішов на напівзігнутих у бік БТР-а, а Ян, дивлячись то на рацію,то на «Моряка», подумав, що ніякий він не герой і хєр би отак зміг, як його товариш. 

Пролунала автомата черга. «Моряка» не було видно,було тільки чутно:

— Тікай! Нога! Сука! Мене поранило! Тікай!!

Ян побіг. Побіг тією дорогою, якою вони з Моряком йшли сюди.

Раптом усвідомив, що попав він у дуже, м'яко кажучи, складну історію. Він боявся і для нього завжди в пріоритеті було вижити! Але зараз він не міг бігти в протилежний бік від «Моряка». 

Ян зупинився. Він чув крики і постріли. Йому раптом захотілося сміятися. Він присів, щоби насміятися. Болів живіт, хотілося блювати і сміятися. Не розуміючи, що робити, Ян побіг.

Він біг у бік товариша. Тільки крики «Моряка» давали приблизний орієнтир де він.

— Назад, Янчику! Я сказав назад!

Ян досі не помічав, звідки саме кричав «Моряк», тільки чув його. Його і постріли.


5

Раптом він побачив «Моряка» біля паркану метрів за 20 від нього. Він лежав відстрілюючись, і щось нерозбірливо кричав йому. Його було поранено в живіт і в ногу.

— Назад, я сказав! Мене не витягти! Біжи!

Ян побіг....


Ліс. 

— Боже, мені не можна назад, я залишив побратима, втік. Що робити? Бігти! Пофіг! Бігти і все! «Моряк» сам винен! Треба було чітко дотримуватися інструкції! А тепер все… Ось яка халява, «Морячок»! Герой, блять!

Раптом почулася музика. Грала скрипка. Ян біг ,але скрипка все гучніше і гучніше грала. Він не міг зрозуміти, звідки лунає звук, але чітко усвідомлював, що це було десь поруч.

Вибігши на Галявину, Ян побачив хлопчика, який сидів на стільці і грав на скрипці. Хлопчик грав, а коли побачив Яна, посміхнувся йому і сказав:

— Ви не переживайте, все буде добре! — і продовжив грати.

«Невже цьому хлопчику зовсім не страшно?» — подумав Ян. — «І чому він тут, у лісі, сам?». Головний біль в купі з думками давав дивне відчуття захисту. Його щось захищало. Це «щось»– це була інтуїція або музика. Він вже далеко втік, і нема чого боятися, але музика або щось зашифроване в нотах підказувало йому бігти. І він біг.

«Боятися треба не мертвих, а живих!» — завжди в дитинстві казав йому дід, коли вони відвідували його товаришів на польському кладовищі. Я дуже боявся кладовищ. В цьому місці, місці спокою і туги, мені завжди ввижалися привиди. І всі фотокартки і зображення на пам’ятниках оживали і розмовляли зі мною.

Вони розказували як сумують за рідними, що дуже чекають зустрічі з ними. Одна бабця, яка померла ще у 80-х, постійно лаялася, що ніхто до неї не ходить з рідні, не прибирає! А все заросло бур’яном, хай йому трясця!!

— Може ви з дідом поприбираєтесь у мене трохи? Бо перед людьми соромно!

Раптом почулося з усіх боків: «І у мене, і у мене, і у мене будь ласка!».

— А зайдіть до мене!- кричав хлопчик років 15. — Я вас цукерками пригощу! Червоний мак! Мої улюблені. 

А хтось йому відповідав:

— До тебе і так майже кожен день ходять! Краще до мене зайдіть! Діду туточки 50 грамів знайдеться, а тобі, малий, – бублик.


6

Дивні вони, померлі! Здавалося, що у них не скінчилося життя, а тільки починається! Може так і є…

Раптом перед очима Ян побачив, як двоє чоловіків копали яму.

Вони його теж помітили :

—  Ти куди такий захеканий біжиш? 

—  Туди! — Ян показав у бік безкінечних білих пам’ятників.

— А що там таке ?

— Там наші…

—  Бережи тебе Боже, синку! 

«Шкода хлопця, — сказав один з чоловіків, — зовсім же ж молодий…»

Ян біг що є сили повз цвинтар, щоб не чути ці голоси, які лунали з усіх куточків старого кладовища.

—  Сюди біжи, Янчику! Сюди біжи! Я тебе тут сховаю! 

—  Е, ні, дякую! Не треба мене тут ховати.

—  Біжи сюди, Янчику! Перепочинь у мене! 

—  І у мене!

—  І у мене!

—  І у мене, біжи сюди!

— Замовкніть ви! Замовкніть ви!

Ян заткнув вуха пальцям і тільки зараз помітив, що він загубив десь свій автомат. Непевно, коли впав ще у лісі від вибуху снаряду.


7

Кладовище було вже на достатній відстані від нього і можно було перепочити.Ян зупинився.Він зробив важкий,жадібний вдих і відчув запах моря. Дивно. Море географічно було дуже далеко від нього, але запах був чітким, наче он там, за пагорбом, воно шумить.

Озираючись навколо себе, він дуже сподівався побачити когось зі своїх побратимів, але не було ні душі, крім рудого кота, який вибіг зненацька з кущів і, муркочучи, пішов у його бік.

—  Привіт! А ти звідки тут? Ян узав кота на руки і, дивлячись йому у сонячні очі, сказав: 

—  Ти, напевно, їсти хочеш? Кіт йому відповів коротко: 

—  Няв…

—  Підеш зі мною? Кіт тицьнувся своїм вологим носом йому в лікоть і почав ще гучніше муркотіти.

Раптом зашипіла рація. Кіт злякався, стрибнув з рук і втік в ті самі кущі, звідки вийшов.

—  Хлопці, де ви? Прийом! — прошипіло ледь розбірливо з рації.

Ян не знав, що відповісти. Він боявся. Йому було страшенно соромно за те, що він живий, за те, що загубив зброю, а ще більше за те, що він залишив побратима.

—  Хлопці, «Моряк», «Найк»? Що там у вас, прийом?

В мене був позивний «Найк». Я не любив ходити в берцах ,вони були важкі і натирали ноги. Натомість командир не заперечував, якщо я буду бігати в своїх зручних кросівках Тому позивний причепився сам по собі.

—  «Моряка» більше нема..

—  Позивний, повторіть, будь ласка, прийом.

—  Позивнии «Найк», повторюю, «Моряка» більше нема.

Рація замовкла. Здавалося, що на тому боці всі відвернулися від нього і ця тиша пожирала Яна. «Напевно, вирішують, що зі мною робити» — пролетіло в думках, як раптом:

—  Позивний «Найк», говорить «Патрон», як чутно? Прийом!

—  Позивний «Найк». Вас чую, прийом.

—  Ваші координати, прийом.

Не встиг Ян відповісти, як він почув гул автомобільного двигуна.


8

Треба сховатися. Біля ґрунтової дороги була лісопосадка,куди Ян і побіг. Не встиг він зробити і п’яти кроків, як перед ним з'явилася табличка з написом «Обережно! Міни!». 

«Цього мені ще бракувало! Так, спокійно, кущі!» — Ян сховався в густих кущах у двох метрах від дороги, швидко обклавши себе гіллям і торішнім листям.

У кущах дуже смерділо. Шум автомобіля ставав гучнішим. Незрозуміло було, хто був у тій автівці: може наші, а може і не наші. Скоро все з’ясується. Машина їхала дуже повільно і була вже близько до кущів, де ховався Ян. Здавалося, що цей гул тривав цілу вічність. Ян відчув як хтось доторкнувся його ноги. 

— Сука, ти тут як опинився?

—  Няв! —  відповів кіт.

—  Сиди тихіше, бо через твоє «няв» тобі і мені п…..

Машина зупинилася майже навпроти кущів.

Вийшли двоє військових з білими пов’язками на руках.

Яну вдалося їх розгледіти. Один був невисокого зросту з вузькими азіатськими очима, а інший був з чорною бородою, кремезний, з кавказькою зовнішністю. Одним словом – руськіє.

—  Те двое сказали, что один из них побежал в этом направлении ,нужно прочесать участок, далеко он не мог убежать..

—  Давай в плен не будем брать, застрелим на месте, чтоб не возиться…

—   Тебя, блть,забыл спросить!!! — сказав той, що невисокого зросту. — Главное, чтоб он не успел к своим добраться .Курить есть?

Вони закурили, підійшли до кущів і почали мочитися.

Наскільки це можливо, Ян ткнув своє лице в землю так, що, здавалося, він зараз провалиться під неї. Земля була м'яка, як бабусина перина. Ян затамував подих, а кіт лагідно видав:

—  Няв…


9

—  Тьфу, черт! Я чуть не усрался!!! Откуда тут коты? Пойди, проверь! — сказав той, що невисокого зросту.

—  Нахуй идти? Ща так проверим…

Кремезний звів курок на своєму АК і зробив чергу по кущах.

«Як же тут смердить!» — подумав Ян. Він відчув, як одна з куль в’їлася в землю поруч з його рукою. «Вдруге так не пощастить. Напевне, це все? Отак воно в мене закінчилося? Отакий мій фінал? Тут? В кущах? Обісцяний ворогом, пикою в землі? Ннда, не так я собі це уявляв...».

Окупанти ще пару разів шмальнули, сіли в машину і поїхали, а Ян ще півгодини лежав нерухомо і слухав. Він озирнувся навколо, пошукав поглядом кота і обережно підвів голову, а потім і сам підвівся. Дивно, кота ніде не було, напевно, одразу ж втік. Там, де він лежав, був свіжий ґрунт, на якому була вм’ятина, у формі обличчя .Така собі сумна театральна маска. А там, де лежала рука, він побачив дірку .Напевно, та сама, яку залишила куля. Чомусь захотілося її відкопати. «Буде талісманом!» — подумав Ян і почав шукати пальцями щасливу кулю.

—  О! Здається, намацав! От зараза, не хоче вилазити!

Ян взяв якусь ломаку і почав грести ґрунт нею. За хвилину йому вдалося дістатися кулі, але їй щось заважало вилізти. Він міцно вхопився пальцями за цей «талісман» і от, нарешті, витягнув його. Це була не куля, а те, що смерділо. Мізинець.Чийсь мізиниць… А за ним вилізла і вся рука. Яна знудило. Він біг так, що підняв коло себе пил і здалеку вже неможливо було розгледіти, що це за феномен природи такий. Через пил його майже не було видно і здавалось, що це якась густа сіра хмарка летить по дорозі в невідомому напрямку. Він згадав, що він біжить в той напрямок, куди поїхали окупанти, і одразу ж звернув у лісопосадку. Потім він згадав, як він вперся пикою в щось м'яке, коли він лежав у кущах. Напевно це було чиєсь лице. Його знову знудило. 


10

Відкашлявшись, Ян побіг далі, зовсім забувши про ту табличку, яка попереджала, що тут все заміновано.

— «Найк» шшшшшш. «Найк», прийом! — прохрипіло з рації.

— «Найк», ты меня слышишь?

— «Найк», ответь …

— Так, я чую, прийом…

Ян вибіг на закинуту ферму і, оглядаючись, намагався згадати місцевість. Вирішив трохи перепочити, сховавшись у якомусь закинутому корівнику.

— «Найк», прийом!

— Так, я на зв’язку, прийом! Зараз на закинутій фермі, прямую на вихідну позицію, прийом!

— Спасибо, «Найк»! Едем к тебе! А мы уж думали, что потеряли тебя!

— Перебуваю в напіврозібраному корівнику, прийом, як чутно?

— Чутно хорошо, «Найк»! 2 минуты и у тебя…

«От і добре. Пацани вже близько». Тільки зараз захотілося заплакати.

Боже, ще місяць тому я стирчав в столичних кафешках, гуляв вночі по Києву, курив шмаль і планував з коханую поїздку на Кіпр влітку.

І єдине, що напружувало, так це щеплення від коронавірусу, бо без нього не пускали за кордон, та і взагалі нікуди не пускали. А тепер? Які там в сраку щеплення? Який, мать його, коронавірус!! Головний вірус сидить в кремлі! І це не просто вірус! Це лишайний геморой, загроза для всього людства! Виблядок, підлий виблядок, який нападає на мирних людей вночі, не шкодуючи нікого! Боже, ну ти ж все бачиш! Невже людство дійсно має це пережити? Ми дійсно заслужили це? Ти ж бачиш, скільки цей вбивця горя приносить українцям! Ну забери ж ти його до себе! Чи і Тобі таке «щастя» не треба? Що ж тоді робити? Може там дати комусь на лапу, щоб приготували для нього окремий котел, такий, щоб зверху кришкою можна було накрити і заварити наглухо, щоб вічно він варився там? Я знаю, Ти можеш все.

—  Няв!

—  О, ти диви, рудий! Ти як тут опинився? Ну все, зі мною поїдеш, зараз нас заберуть.


11

Кіт уважно подивився на Яна, а потім як зашипів ….

—  Ну чого ти, чого ти? У нас добре, ім’я тобі дамо. Яке б ти собі хотів? Може, Рудік?

Кіт раптом подивився в бік дороги, звідки прибіг Ян, зашипів і різко кинувся бігти в протилежний бік. 

—  Гей! Ти куди??

Десь вдалині почувся гул двигуна, такий самий гул ,який був… Стоп! А з ким я гово……

—  Шшшшшшшшш…«Найк», прием! «Найк», выходи, мы уже тут!

—  Ты что, боишься? Мы же братья, «Найк»! 

Ян зрозумів, що він проколовся. «Дурень, який же я дурень!». 

Якимось чином вони дізнались його частоту і позивний…

—  Моряк? Він живий? Добре, якщо так…

—  Выходи, тебе все равно не убежать!

«Треба відключити рацію!» — тремтячою рукою вимкнув рацію і побіг в бік Рудіка. Ну не просто ж так кіт туди побіг? Це те ,чого Ян боявся більш за все  потрапити у полон. Звук мотору наближався, і було незрозуміло, з якого боку виїжджає машина з орками. Йому треба дістатися до посадки, пробігти лише 100 метрів. Там заміновано все, але краще так, аніж у полон. Там є хоч якийсь шанс. Мотор заглух. Було чутb тих двох орків, той що менший крикнув :

—  Признай,что ты попался! Твой друг тебя сдал! У тебя есть два варианта: либо ты сейчас выходишь с поднятыми руками и остаешься жить, либо, клянусь, второго шанса у тебя не будет!

Ян знав, що, в будь-якому випадку, його застрелять. «Сто метрів! Усього 100 метрів! У посадку вони не підуть». Серце билося як шалене під розгрузкою, заважаючи дихати. «Дихати! Дихай,  Яне, дихай, зараз буде біг з перепонами, як в дитинстві… Все як в дитинстві …».

На іншому кінці коровника він побачив постать з автоматом..

Це був той кремезний орк. Він йшов обережно, прислухаючись.

Ян сховався за годівницею: «Або зараз вибігти через вікно, або цей орк його знайде і пристрелить …На все є 5 секунд. Просто порахуй до 5 і біжи до вікна…Один…Два…»

— Няв!

— Бля, Рудік! Звідки ти тут?

Ян перестрибнув через годівницю, подолав 5 метрів і вистрибнув через вікно. Кремезний орк почав стріляти в його бік і бігти за ним.

— Стой! Стой, укропчик! Не уйдешь!

Перестрибнувши через вікно, Ян біг зі всією швидкістю, яку він тільки міг з себе витиснути. Позаду було чутно автоматні черги, гул двигуна і нерозбірливі крики орків. «Ще 50 метрів», — подумав Ян і почав молитися вголос. Але замість молитви, чомусь, виривалася пісня:

«Ой у лузі,червона калина,похилилася…

…Отче наш, нехай святиться ім'я Твоє!

…чогось наша славна Україна зажурилася…

…нехай буде воля Твоя...».

Музика. Він чує музику. Хлопчик–скрипаль стояв перед лісопосадкою, до якої залишилося метрів 20, і грав цю мелодію з посмішкою і заплющеними очима.

— Я сказал, стоять! Крикнув орк, перелізаючи через вікно закинутого коровника.

Але Ян, минувши скрипаля, був вже в зоні, де порятунком були сосни і міни. Орки почали стріляти.Ян біг з заплющеними очима, чулася скрипка, ревіння автомобіля і свистіння куль... Ян біг і молився, точніше, співав, співав молитву. Скрипаль досі грав, а Ян вже відбіг достатньо далеко, щоб орки втратили його з поля зору. Музика замовкла і тільки тоді, Ян зупинився і розплющив очі.

Вперше йому було не страшно. Йому здалося, що от тільки тепер він зрозумів для чого все це: «Ми — мурахи, ми — молекули, ми — енергія, ми — музика! У кожного є своя пісня. І поки ти не знайдеш її, ти не вмреш. Тому ти і пірнаєш в свою «теорію струн» — щоби твоя енергія вивела тебе на єдиний і неповторний у Всесвіті діапазон, де ти нарешті заспіваєш.

Ми переможемо! У нас є все для цього. Всі інструменти.Не даремно цими інструментами хочуть заволодіти темні сили.

Ці покидьки називають себе армією! Нападаючи вночі, вбиваючи і ґвалтуючи жінок, дітей!! Це ніяка в сраку не армія! Це — гниди, і їх треба давити! А ще, коли закінчиться війна, треба закупити тонни природного шампуню, щоб відмити землю від цієї руської мерзоти!».


13

У Янові щось змінилося. Його думки були конкретними і тепер він жадав тільки одного: добратися скоріше до своїх і отримати нове завдання.

Залишилося кілька кілометрів до бази, ноги були вже поролонові, боліло в грудях і в животі. Попереду знайоме село, вже скоро наші. Ян посміхався і плакав, а потім насвистував свою мелодію. Навколо нікого не було,ні душі.Була тільки тиша і його мелодія. 

Зайшовши в село, він його спочатку не впізнав. Може Ян помилився і зайшов не в те? «Та ні! Он магазин, ось зупинка. Рація, зараза, накрилася». На вулиці нікого не було. 

Йому треба було дійти до школи, де тимчасово розташувався його взвод.Зібравши всі сили до купи, Ян побіг. Раптом його обігнав один з його побратимів. Він біг так швидко і тихо, що, обігнавши Яна зненацька, трохи збентежив його.

— Вєталь, ти куди?Почекай!

Вєталь обернувся до нього, прикусив зі злістю губи і мовчки замотиляв головою.

Ян біг за ним. Але Вєталь біг так швидко, що через хвилину сховався за поворотом, до якого було метрів 500.

Добігши до повороту, він побачив зруйновані будинки, з яких валив дим.Вєталя поблизу не було. Хтось крикнув:

— Лягай!

І за секунду Яна знесло з ніг щось могутнє і невидиме.


14

День .По вулиці села біжить хлопець,років 25. Військовий.Навколо нього чутно кулеметні черги, крики, вибухи.

Хлопця звати Ян. Він наполовину поляк (по дідовій лінії) і наполовину українець.

Від вибухів його наздоганяють хвилі, які допомагають йому бігти, штовхаючи його стрімко вперед..

«Мені треба добігти, мені треба…».

Добігши до місця, Ян побачив біля школи ворожий БТР з літерою «Z», а біля БТР-у — двох загиблих військових.

Ян підійшов до першого і не повірив своїм очам: «Андрюха з позивним «Моряк». Як? Ти…..тут?».

Свідомість відмовлялася вірити, а думки відмовлялися думати.

Ян міг тільки дивитися і нічого не розуміти.

Йому здалося на хвилину, що хлопці розвели його і це якийсь жарт. Він навіть нахилився до тіла, обережно потряс за розгрузку і майже пошепки сказав:

— Андрюха!

Потім перевірив на шиї пульс і зрозумів: «Андрюхи вже нема…».

Як він тут опинився? Його вбили, а потім тіло сюди привезли і викинули? А сенс?». 

Думки переплітались із болем і тишею.

Ян підійшов до другого тіла. Боєць лежав лицем до землі, в калюжі своєї крові. Присівши, Ян уважно роздивився тіло і спробував вгадати, хто б це міг бути з його побратимів?

Раптом звідкись почулося:

— Няв! 

— Рудіку, це ти? 

Кіт був такий саме рудий, як той, з яким він вже зустрічався і в посадці, і на фермі.

— Чи не ти?


15

— Я, — відповів кіт.

— А чого ти ходиш за мною? 

Кіт застрибнув на спину вбитого, сів навпроти Яна і сказав:

— Тому що так треба..

— Хм, так треба? Кому?

— І тобі, і мені..

Кіт випростався і повільно пішов по спині, потім по нозі вбитого солдата, дійшов до ступні, подивився на Яна, позіхнув і потім додав

— І йому!

Стрибнув на землю і зник з очей.

Тепер Ян помітив взуття вбитого .Це були кросівки, такі самі, як у нього.

— шшшшшшшш…..Позивний «Найк», прийом!

Несподівано зашипіла непрацююча рація.

— Позивний «Найк», прийом! шшшшшшшшш…

Ян натиснув на рацію і відповів :

— Позивний «Найк» на зв’язку ….

— Позивний «Найк», прийом! Ввикликає база. шшшшш….

Ян знову відповів:

— База, позивний «Найк» на зв’язку! Прийом!

— Позивний «Найк», що у вас там? Чому не відповідаєте? Прийом!

— База, говорить позивний «Найк», у нас тут двоє двохсотих, прийом!

— шшшш…Позивний «Найк», викликає база, прийом!!

Раптом Ян зрозумів, що голос командира йде не з його рації…

Взявшись за плече вбитого, Ян обережно перевернув його на спину…

— Не дивись! — дзвінко сказав чийсь дитячий голос.

Перед ним стояв хлопець, посміхнувся йому і знову повторив:

— Не дивись,ходімо зі мною …

Ян переступив тіло і пішов за хлопцем. Він його впізнав, то був скрипаль.

А куди ми йдемо?

Хлопець дав йому руку і сказав:

— За музикою…

— Мене Ян звати. 

— А мене — Рудік….


16

«Вони йшли по дорозі, було тихо, безлюдно,

Їх чекав на порозі білий з крилами пес.

Полетіли на ньому душі наші приблудні

В нескінченну мандрівку, адже це не кінець!»

— кричав той хлопчина, оточений колом однолітків під сміх і підсрачники…



Кінець.



↑ Зміст

12. Ірина Феофанова «Чужесранка»

Я — Ірина Феофанова, народилася у Києві, вивчилася на психолога, психологом не працювала, але використовую отримані в універі знання при написанні сценаріїв до фільмів та серіалів. З 2007 року написала більше 20 сценаріїв до документальних проєктів, серіалів, детективів, мала досвід роботи і у реаліті-шоу. Драматургом себе ніколи не називала, п’єси пробувала писати, але не дуже то було серйозно, завжди вважала, що моє — то телебачення, не театр. Однак з початком війни зрозуміла: рефлексувати пережите, відчуте, побачене і почуте не можу у сценаріях, але можу у п’єсах.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

До 24 лютого я жила в Ірпені з донечкою, чоловіком та нашим білим собакою. Ми багато гуляли в лісі, мріяли, співали пісень і творили: я писала сценарії, а мій чоловік займався дизайном. А ще, ми будували будиночок в Ірпені, робили ремонт і 14 квітня, у день народження мого чоловіка, мали святкувати новосілля. Натомість 14 квітня ми вже знали, що наш будинок лишився без вікон і дверей, в стінах діри від пострілів і уламків, на воротах напис «Міни» російською мовою, який лишили росіяни, коли тікали з Ірпеня. Наше місто, наш район у жахливому стані. Перші фото і відео, які ми бачили, вразили в саме серце. Наші мрії, наші сподівання, наші вулиці, парк, де донечка робила свої перші кроки… Росіяни розтоптали, знищили. «Але ми все відбудуємо і буде нам щастя!» — так каже мій чоловік, я йому вірю. З початком війни він вступив у ряди ЗСУ і став прикордонником, а ми з донечкою і собакою зараз у Яремчі, нас тут захищають гори, захищають і надихають писати. П’єса «Чужесранка» написана в Яремчі, на березі річки Прут, під скелею Слон. Все буде Україна!


ЧУЖЕСРАНКА

трагікомедія на одну дію

Сцена перша

Зима. Де-не-де на полях сніг. Поворот з асфальтованої дороги на бездоріжжя. Перед поворотом автобусна зупинка, зверху букви, замотані чорним поліетиленом. На зупинці сидять МАРИНА (35, худенька, низенька) та двоє її дітей — МАРК (6) і ЗЛАТА (4). Поряд на лавці переноска з котом, під лавкою — яскрава пластикова валіза на колесиках, колись нова, блискуча, а зараз подряпана, з тріщиною від падіння. Діти туляться до мами — холодно, а Марина поправляє їм шарфи й шапки. По асфальтованій дорозі їде віз з дровами, запряжений коником. На возі сидить ДІД ПЕТРО (80). Віз збирається повертати на бездоріжжя. Марина підхоплюється і махає руками перед дідом.

МАРИНА: Зупиніться, будь ласка!
ДІД ПЕТРО: Я тойво... на Калинівку.
МАРИНА: Так ми теж!
ДІД ПЕТРО: Звідкіль?
МАРИНА: З Бучі...
ДІД ПЕТРО: Що ж ти одразу не сказала, дитино?!

Дід Петро жваво зіскакує з возу, одним махом кладе на віз валізу, переноску з котом, обережно підсаджує дітей, примовляючи:

ДІД ПЕТРО: Боже, Боже, яке горе, іроди бісові, що наробили. А ви, діточки, вуха затуляйте, діда старого-дурного не слухайте. (до Марини) А батько де? Не з вами?
МАРИНА: В ЗСУ.
ДІД ПЕТРО: Воює? Боже, Боже...

Дід Петро хоче допомогти і Марині — подає їй руку. Марина із сумнівом дивиться на трудову, брудну руку діда, та все ж подає свою і залізає на віз.

МАРИНА: Дякую...

На воза сідає й дід Петро, струшує віжки.

ДІД ПЕТРО (конику): Пішла!

Коник повільно рушає з місця. Віз звертає на бездоріжжя, їде, вдалині видніється невеличке село. Марина мовчить, обіймає дітей, дід тяжко зітхає і починає після паузи:

ДІД ПЕТРО: А в Калинівці чекає хто?
МАРИНА: Тітка, мамина сестра. Ольга Василенко.
ДІД ПЕТРО: Зємлємєрша?
МАРИНА: Ви її знаєте?
ДІД ПЕТРО: Та хто ж Ольку-зємлємєршу не знає, всі знають, вона ж старостою хотіла буть, навіть билася з Михалича жінкою.
МАРИНА: З ким?
ДІД ПЕТРО: Михалич, староста, Олька його жінці коси рвала, бо та гречку нашим роздавала...
МАРИНА (з сумною усмішкою): Не скучно у вас.
ДІД ПЕТРО: Є таке...
МАРИНА: І тихо. (прислуховується) Незвично тихо.
ДІД ПЕТРО: Бо у нас тут пупа закопано. І тою войною німці стороною обійшли, і росіяни тепер обійдуть.
МАРИНА: Було б добре — більше тікати нам нікуди.
ДІД ПЕТРО: Дасть Бог, скоро закінчиться война, і в Бучу свою вернетесь.
МАРИНА: Нема більше куди вертатися...
ДІД ПЕТРО: Попали? Дому нема?
МАРИНА: Бучі нема...

Віз заїжджає в село, проїжджає повз крайню хату, через паркан розмовляють власниця садиби ПИСАНЧИХА (50, повнувата, рум’яна, в красивій хустці) та БАБА НЮРА (75), яка їхала по вулиці і злізла з велосипеду порозмовляти. Побачивши віз, Писанчиха та баба Нюра завмирають, з цікавістю оглядають Марину та її дітей.

МАРИНА (Писанчисі та бабі Нюрі): Доброго дня.
БАБА НЮРА (привітно): Доброго!
ПИСАНЧИХА (крізь зуби): Здрастє.

Віз їде далі, Писанчиха та баба Нюра не спускають з нього погляду.

БАБА НЮРА: Бєженці, навєрно, цікаво, до кого?
ПИСАНЧИХА: Згадали про село, ти диви, що ж ви в мирний час не їздили, га?
БАБА НЮРА (мружачись вслід возу): До зємлємєрши, чи шо?
ПИСАНЧИХА: І горда яка, бачили? Звисока така. (перекривлює) «Доброго дня».
БАБА НЮРА: Точно, до Ольки-зємлємєрши...
ПИСАНЧИХА: Чужесранка (спльовує).

Сцена друга

Сільська хата, вітальня, просто, але чисто: новий диван, білі занавіски, скатертина нагладжена на великому столовому столі, сервант з красиво виставленими сервізами та статуетками радянського зразка. Ніде ні пилинки. ОЛЬГА (55) заносить з вулиці валізу та переноску з котом, за нею сором'язливо заходять Марина, Марк та Злата.

ОЛЬГА (ставить валізу та переноску на підлогу): Не густо, але й не пусто, чим багаті, тим і раді...
МАРИНА: Та ви що, тьоть Оль, все чудово.

Марина відкриває переноску, звідти вискакує кіт. Ольга кидає на нього оцінююний погляд. Марина помічає цей погляд і поспішає пояснити:

МАРИНА: Це Граф, він кастрований, вихований, нічого не зробить.
ОЛЬГА: Ладно, хай обвикнеться, а потепліє — на вулицю.
МАРИНА: Як скажете.
ОЛЬГА (вказує на диван): Спати тут будете, диван добротний, два на метр шістдесят, осінню тіки купила — як знала, що згодиться. От тут дьоргаєш, розкладеш (одним махом розкладає диван). Поміститеся?
МАРИНА: Так, так, все добре.
ОЛЬГА: Там кухня (вказує на двері), он де моя кімната, туалет, вибачайте, сільський, на вулиці...
МАРИНА: Нас все влаштовує, не переживайте.

Кіт заскакує за диван.

ОЛЬГА: А диван драти не буде?
МАРИНА: У нього кігті обрізані.
ОЛЬГА: Та то я так, просто новий, жалко. Але головне, як то кажуть, почувайте себе як вдома (нахиляється до дітей, теребить їм щічки). Домовилися? Марк, Златочка? Робіть, що хочете, хоч на головах стійте, тьотя Оля все дозволяє.

Ольга сміється, а діти такі само напружені — тиснуться до Марини, навіть не всміхаються.

МАРИНА: Дякуємо вам. За все.

Марина різко поривається і обіймає Ольгу, Ольга від неочікуваності завмирає, а потім все ж кладе руки на спину Марині, але якось скуто, невпевнено. Аж тут чутно характерні звуки: кіт дере диван.

Сцена третя

Сільська хата, кухня. Марк та Злата сидять за столом, перед ними порожні тарілки, фарфорові, з квітами. Марина дістає з печі казан, накладає дітям у тарілки картоплю з м'ясом, діти хекають і їдять, не дочекавшись, поки остигне.

МАРИНА: Котики мої, почекайте, гаряче...

У кухню з торбами, повними продуктів, заходить Ольга.

ОЛЬГА: Всьо, пиши — пропало. Свєтка з магазину каже: завозу не буде, всьо, що на полках є, — більше не буде. (бачить вогонь у печі) Чекай, ти піч топила?
МАРИНА: Картоплю з м'ясом готувала, як бабуся в казані, будете?
ОЛЬГА: Не треба піч торкати, я ж просила, тут не все так просто...
МАРИНА: Я бачила як ви робите і все так само...
ОЛЬГА (різко): Печі більше не торкайся!
МАРИНА: Добре... як краще хотіла.
ОЛЬГА (оцінюючи поглядом тарілки на столі): І м'яса менше клади, економити будемо.
МАРИНА: Я в місто пішки сходжу, куплю м'яса.
ОЛЬГА: Та м'ясо є, кабана, якщо що, заколемо, але нашо так багацько дітям класти? Все одно не доїдять!
МАРИНА: Тьоть Оль, я можу ще гроші на продукти дати, ви скажіть, у мене є...
ОЛЬГА: Боже, та гроші тут до чого? Ти чула, що я тобі про магазин кажу? Часи не ті, та й не на курорт приїхали... Ти тільки не ображайся.
МАРК (відставляючи тарілку): Мам, я більше не хочу.
ОЛЬГА: О, а я що казала?!
ЗЛАТА: І я не буду.

Ольга красномовно дивиться на Марину. Марк встає з-за столу і зачіпає тарілку — тарілка з рештками картоплі та м'яса падає на підлогу, з гуркотом розбивається. Марк і Злата лякаються, падають на підлогу, Марина поспішає до них — намагається підняти, обіймає.

МАРИНА: Ні, дітки, ні, все добре, це лише тарілка... і вставайте, тут друзки... Марк, Злата...
МАРК: Вибач, мам...
МАРИНА: Нічого, це на щастя...

Ольга супиться, закушує губу, щоб нічого не ляпнути, і збирає друзки з підлоги.

МАРИНА (обтрушує дітей від шматочків порцеляни, Ользі): Я куплю, люмінарку вам куплю, цілий набір...
ОЛЬГА: Куплю, куплю. От звикли ви в городі все грошима міряти, а цьому сервізу знаєш скільки років? Все пережив, а дітей твоїх не пережив.
МАРК: Я не хотів...
ОЛЬГА: Канєшно. І обої обмальовувать не хотів, і кіт ваш диван додирає — теж не хотів, да?
МАРИНА: Тьоть Оль, не треба.
ОЛЬГА (порізавшись склом): Зараза.

Сцена четверта

Село, вулиця. Сонячно, снігу вже нема, грязюка підсохла. Марина, Марк та Злата йдуть по вулиці у напрямку воріт Ольги, одягнені так само тепло, як і в першій сцені, їм явно спекотно — розстібнуті, шапки зняли, в руках несуть.

МАРК: Мам, а війна закінчиться і поїдемо з Калинівки?
МАРИНА: Звісно, синку, ми тут тимчасово.
МАРК: Тому тьотя Оля молиться, щоб війна скоріше закінчилася? Щоб ми поїхали?

Марина з сумною усмішкою куйовдить Марку волосся.

МАРИНА: Тьотя Оля хороша, просто... просто звикла жити сама, а тут ми.
МАРК: І наш кіт.
МАРИНА (всміхається): Так, Граф теж трохи в стресі чудить, дався йому той диван...

Вулицею кривою ходою йде добряче випивший ВАЛІК (25). Марина розмовляє з дітьми і не звертає на Валіка уваги, а от він здаля сверлить її поглядом.

МАРК: А коли війна закінчиться, то тато за нами сюди приїде? Чи як?
МАРИНА: Не знаю, ми з татом про це ще не говорили, щось придумаємо...
ВАЛІК (різко): Хто будете?

Марина та діти зупиняються, здивовано дивляться на Валіка.

МАРИНА: Що?
ВАЛІК (підходить ближче): Звідкіля будете?
МАРИНА: Ми? З Бучі приїхали, а що?
ВАЛІК (ще крок до Марини): До кого?

Марина відступає на крок назад, інстинктивно хапає дітей за руки.

МАРИНА (починає дратуватися): А ви хто такий і чому питаєте?
ВАЛІК: Зараз розкажу, чому...

Валік дістає з-за поясу чорний пістолет. Марина лякається, ховає дітей за свою спину.

МАРИНА: Ви що? Опустіть пістолет!

Валік наставляє пістолет на Марину.

ВАЛІК: До кого приїхали?
МАРИНА: До... До тьоті Олі... Ольга Василенко...
ВАЛІК: Зємлємєрша?
МАРИНА: Так, я... опустіть!
МАРК: Мам...

Марк виглядає з-за маминої спини, Злата починає тихенько плакати. Марина тремтить, тримає дітей за спиною. Валік звертає увагу на налякані очі Марка, опускає пістолет.

ВАЛІК: Точно не ДеЕрГе?
МАРИНА: Що? Ні!

Валік ховає пістолет за пояс і йде, куди йшов. Марина перелякано дивиться йому вслід. З двору виглядає Ольга.

ОЛЬГА: Білу курку не бачили? Сиділа на яйцях, тепер нема... Гей, ви чого?
МАРИНА: Тьоть Оль, у нього пістолет...
ОЛЬГА: У кого?

Марина вказує тремтячою рукою вслід Валіку, який нерівно йде далі.

ОЛЬГА: Валік?
МАРИНА: Він... погрожував нам...
ОЛЬГА: Погрожував? Дітям? А я йому зараз дам!

Ольга миттю вибігає з двору і біжить за Валіком.

ОЛЬГА (кричить): Валік! Стій! Стій, бісова кров! Валік!

Валік обертається, бачить Ольгу і прискорює кроки. Ольга обертається до Марини та дітей, які так і стоять на місці, налякані, в очах сльози.

ОЛЬГА (Марині): А ви в хату, бігом! (біжить далі по вулиці, кричить) Валік! Я ж тебе за дітей розірву! Валік!

Сцена п'ята

Сільська хата, вітальня. На дивані сидять Марина, Марк і Злата. Злата плаче, Марк її заспокоює, а Марина заморожена, дивиться в одну точку на підлозі. Поряд на дивані кіт, вмивається. Двері різко розчахуються — з вулиці забігає розхристана, захекана Ольга.

ОЛЬГА: Падло, ох же падло.

Марина підхоплюється.

МАРИНА: Що? Що він вам зробив?
ОЛЬГА: А що він мені зробить? Він мене боїться, мене в Калинівці всі бояться, тому й дьору до мамки дав. Я йому кричу: «Стій!» — а він щось з штанів дістає...
МАРИНА: Пістолет!
ОЛЬГА: На мене, гадьониш, наставляє! Я йому кулаком, а він до мамки в двір і в хату. А Писанчиха на поріг і очі свої вилупила, я їй: «Диви, що коїться?». Твоє непутьове по селу з пістолетом, дітям погрожує. А вона: «Та це він мене вбивати йшов!». То роби щось, дурна ти голова, виродка народила, алкоголіком виховала, а він мені дітей лякає.
МАРИНА: То зброю відібрали?
ОЛЬГА: Де там! Вона ж мене далі двору не пустила! Каже: «Пріватна собствєность». Але нічо, я поліції вже подзвонила, щас приїдуть, годок десять йому випишуть, давно пора. Війна, а воно ходить, напивається серед дня і ходить... Зла, яка ж я зла. Будуть у мене знати, ох будуть.
МАРИНА: Ви така безстрашна, тьоть Оль, так кинулися за ним.
ОЛЬГА: А як не кинутися?! Таке з рук спускать на можна. І де воно той пістолет взяло? Чи, може, видали? То хай думають, кому видають...
МАРИНА: Може, вам чаю? Нам всім чаю? Липового?
ОЛЬГА: Та яке там, тут по п'ятдесят би, але війна, не можна.

Ольга сідає на диван, машинально гладить кота. А Марина обіймає дітей, витирає з щічок Злати сльози.

МАРИНА: Все добре, вже все добре.
МАРК: Мам, а він росіянець, так?
ОЛЬГА: Валік? Боже збав, ні, наш, калинівський.
МАРК: Чому тоді він вбити нас хотів?
МАРИНА: Синку, від подумав, що ми чужі.
МАРК: А ти казала, що в Україні ми всюди свої...
МАРИНА: Я так думала, Марк, раніше.
МАРК: А тепер? Не думаєш?

Марина зітхає, відповісти не встигає — Ольга, почувши шум за вікном, вскакує з дивану і виглядає у вікно.

ОЛЬГА: Ви гляньте, йде, ноги ледь волочить, а йде.

Марина теж виглядає у вікно, з цікавістю виглядають і діти.

МАРИНА (напружено): Він заходить в сусідню хату?
ОЛЬГА: Нічо, нічо, поліція приїде, зараз як получить по саме не хочу...
МАРИНА: Але він що... ваш сусід?
ОЛЬГА: Тут хата його батька покойного, з Писанчихою коли свариться, то тут живе і п'є, і дружків водить, а я терпіла, я все терпіла, а тепер хватить!
МАРИНА: Але... як нам тепер тут жити, якщо він сусід? Тьоть Оль, я боюся.
ОЛЬГА: Да перестань, зараз поліція його забере, ти що — погрожувать дітям, це таке ніхто не простить (вглядаючись у вікно). О, приїхали! Ще швидко, молодці. Пішли, діти хай тут, а ти давай зі мною — якісь показанія давать, чи що там...

Ольга поспіхом виходить, Марина — за нею. Марк та Злата лишаються на дивані. Злата сумно дивиться на Марка.

ЗЛАТА: Я хосю дьодьому...
МАРК (зітхає): Я теж.

Сцена шоста

Село, біля двору Валіка стоїть поліцейський автомобіль. Хвіртка відчинена, біля хвіртки — Ольга, сором'язлива Марина, котра не знає куди від нервування діти руки, та декілька сусідів — баба Нюра, КАТЕРИНА (45), ВАСИЛЬ (50).

ОЛЬГА (сусідам): І ото ховалося воно за мамкиною спідницею, ховалося і повернулося. Думав в хаті закриється і всьо тобі. А ні — зараз поліція його в наручниках виводитиме, а я плюну прямо в харю, во вам хрест, люди, плюну!
КАТЕРИНА: Я давно казала, що Валік погано скінчить, от, тепер маємо.
ВАСИЛЬ: Та в тероборону його треба, щоб дурью не маявся.
КАТЕРИНА: Та кому він в теробороні нада?
БАБА НЮРА: Щось довго не виходять. Чи б'ють його, чи шо?
ОЛЬГА: Хай б'ють! Хай так всиплять, щоб на все життя запам'ятав!

Двері хати Валіка відкриваються — виходять ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПЕРШИЙ (45), ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ДРУГИЙ (35) та ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ТРЕТІЙ (35). У формі, в броніках, зі зброєю. Перший поліцейський щось стискає в кулаці. Всі серйозні, поспіхом виходить з двору. Ольга та Марина роблять крок на зустріч поліцейським, а вони, нічого не сказавши, вже відкривають двері поліцейського автомобіля і збираються сісти.

ОЛЬГА: Гей, а ви куди, хлопці?
МАРИНА: Мені підписати нічого не треба?
БАБА НЮРА: А Валік? Живий?
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПЕРШИЙ: Живий, що з ним станеться?! А ви стали чого? Додому йдіть! (поліцейським) Поїхали.
МАРИНА: І ви нічого нам не поясните?
ОЛЬГА: Він дітям погрожував! Ось, племінниці моїй! Пістолетом!
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПЕРШИЙ: Ось ваш пістолет.

Поліцейський перший розкриває кулак і висипає на землю рештки червоного пластмасового пістолету.

ВАСИЛЬ: Іграшковий, чи що?
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПЕРШИЙ: А ти як думав? Звідкіля у нього справжній? В країні війна, а ви дурнів валяєте.

Марина підіймає уламки червоного пістолету.

МАРИНА: Але... той був чорний...
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ПЕРШИЙ: Дамочка, подякуйте, що за ложний визов штраф не виписали, з самого району мчали (поліцейським) Все, погнали!

Поліцейські сідають в автомобіль і газують. Сусіди з усмішкою зиркають на Марину та Ольгу й розходяться. Марина так і розглядає уламки пістолету в своїх руках, а Ольга — руки в боки, роздратовано дивиться на Марину.

ОЛЬГА: Іграшковий пістолет? Ти знущаєшся?
МАРИНА: Той був чорний, клянуся, і тяжкий, я бачила — він витяг його з-за поясу не так легко, як іграшку, а як щось тяжке...
ОЛЬГА: Ти хоч розумієш, що мені тепер буде? Ти поїдеш, а він мені хату спалить.
МАРИНА: Але ж він... не я...
ОЛЬГА: Боже, і я ж як та дурна по селу бігала...
МАРИНА: Ви самі казали, що він на вас теж наставляв пістолет!
ОЛЬГА: Та хіба я так далеко бачу? Наставляв щось, то, може, середній палець? А я таку бучу подняла, і поліцію...
МАРИНА: Це був справжній пістолет! Я впевнена!
ОЛЬГА (дратується все більше): А ти спеціаліст? Ти розбираєшся?
МАРИНА: Ні, але...
ОЛЬГА: От з цього і треба було почати! (кричить) Все, марш в хату!
МАРИНА: Не розмовляйте так зі мною! Я ні в чому не винна!
ОЛЬГА: Винна, не винна, а з двору більше ні ногою, нагулялася вже!
МАРИНА: Тьоть Оль, що ви таке кажете? Ми з дітьми не сидітимемо вдома, ми нічого такого не зробили!
ОЛЬГА: От у себе вдома і не сидітимете, а поки ви у мене в гостях — я буду вирішувати, що робити! (кричить) Марш в хату! Марш!!!

Марина здригається від крику.

Сцена сьома

Сільська хата, кухня. Вечір, за вікном темно. Сумна Марина, Марк та Злата сидять за столом. Ольга роздратована, грюкає посудом — насипає в тарілки суп, кладе ложки, хліб, і все без єдиного слова.

МАРИНА: Тьоть Оль... ну, давайте без цього, скільки можна в мовчанку грати?

Ольга не відповідає, сідає за стіл, починає їсти. Їдять і діти, а Марина з сумом дивиться на Ольгу.

МАРИНА (зітхає): Чому я відчуваю себе винною, чому я маю виправдовуватися і щось доводити?
ОЛЬГА: Годі, не хочу нічого про це чуть, забули, крапка.
МАРИНА: Це не схоже на крапку.
ОЛЬГА (підвищує голос): Господи, я вже говорю з тобою, чого ти ще хочеш?
МАРИНА: Щоб ви мені вірили...

Хтось стукає у вікно з вулиці, діти здригаються.

МАРИНА: Не лякайтеся, це хтось до тьоті Олі. (Ользі) До вас, так?

Ольга виглядає у вікно.

ОЛЬГА (зітхає роздратовано): Та щоб вас всіх неладна взяла.
МАРИНА (налякано): Він? Сусід?
ОЛЬГА: Мати його... Писанчиха...

Ольга накидає на себе хустку і поспіхом виходить. Марк та Злата питально дивляться на Марину.

МАРИНА: Ви їжте, їжте, я зараз...

Марина виходить з кухні.

Сцена восьма

Марина, кутаючись у куртку, виходить з будинку Ольги. Біля вікон кухні стоять Ольга та Писанчиха (трохи випивша, рум'яна, голосна).

ПИСАНЧИХА (кричить): Поліцію на мого сина! За іграшку? Ти головою не вдарилася, га?
ОЛЬГА: А я мала мовчати?
ПИСАНЧИХА: Мала мозгі включити! Звідкіля у Валіка пістолет? Воно дурне, але ж не тупе!
МАРИНА: У нього є пістолет, він справжній.

Ольга та Писанчиха оглядаються на голос Марини. Писанчиха міряє Марину зневажливим поглядом.

ПИСАНЧИХА: Явілось ясне сонечко, чужесранка!
МАРИНА: Чуже... хто?
ОЛЬГА (Марині): Не звертай уваги, йди в хату.
ПИСАНЧИХА (Марині): Я тобі за свого сина горлянку перегризу, поняла, чужесранка?
ОЛЬГА: Не називай її так!
ПИСАНЧИХА (Ользі): Поселила кого не попадя і колотить все село!
ОЛЬГА: Хто ще колотить! За Валіком своїм дивися! І що шо пістолет дитячий, це не нормально ходити і махати під час війни!
МАРИНА: Пістолет не дитячий, він справжній!
ПИСАНЧИХА: То може, це в тебе справжній? Може, це ти моєму Валіку погрожувала?
МАРИНА: Що?
ПИСАНЧИХА: А доведи, шо не так! Я зараз поліцію на тебе визову!
ОЛЬГА: Ти больна?
ПИСАНЧИХА: А ти?

Писанчиха робить крок до Ольги, Ольга відсахується, махає рукою перед своїм обличчям.

ОЛЬГА: Боже, а перегар від тебе!
ПИСАНЧИХА: Я як стьоклишко, по собі не мірь!
ОЛЬГА: Да ти шо, стьоклишко вона, що мати, що син — сім'я алкоголіків.
ПИСАНЧИХА: Шо ти сказала?
ОЛЬГА: Шо чула!
ПИСАНЧИХА: Повтори!
ОЛЬГА: А то шо?
ПИСАНЧИХА: А то то!

Писанчиха кидається на Ольгу з кулаками, Ольга дає здачу — хапається Писанчисі у волосся. Кричать, вовтузяться, Марина намагається їй розборонити.

ПИСАНЧИХА: Ах ти ж гадіна!
ОЛЬГА: Курва кончена!
ПИСАНЧИХА: Да я тобі... Відпусти!
МАРИНА: Перестаньте!
ОЛЬГА: Щоб знала, стерво!
МАРИНА: Годі! Тьотя Оля! Відпустіть її!
ПИСАНЧИХА (верещить): Відпусти!!!

Сцена дев'ята

Сільмаг. За стійкою СВЄТА (35, яскраво нафарбована, з укладкою). Невелика черга — баба Нюра, Марина, а за нею Писанчиха з підбитим оком (після бійки з Ольгою).

БАБА НЮРА (вказує на вітрину): І от тих смоктульок півкіло.

Свєта без поспіху зважує цукерки. Баба Нюра пакує у торбу куплене (крупи, цукор, хліб і цукерки).

СВЄТА: Вісімдесят гривнів...

Баба Нюра відраховує гроші, а Марина підходить до стійки ближче.

МАРИНА: Доброго дня, мені чотири пачки морозива, Пломбір...

Свєта робить вигляд, що не помічає Марину і обертається до Писанчихи.

СВЄТА: Що вам, хресна?
ПИСАНЧИХА (вказує на полицю з хлібом): А дай, Свєтіку, два кірпічика...
МАРИНА: Чекайте, але ж моя черга, дайте мені морозиво, чи сама можу з холодильника взяти?
СВЄТА (грубо): Краще йди звідси, чужесранка.
МАРИНА: Ви не продасте мені морозиво?
СВЄТА: Я тобі нічого не продам.
ПИСАНЧИХА: Це магазин для своїх, поняла?
МАРИНА: Ви серйозно?
ПИСАНЧИХА: Понаїхали всякі і порядки свої роблять.
МАРИНА: Які порядки? Я прийшла купити морозиво!
СВЄТА: Купиш, а потім скажеш, що ми тут наркотіки тобі продали?
МАРИНА: Ви нормальні? Які наркотики?
ПИСАНЧИХА: Так і зробить, і поліцію визове, як на мого Валіка...
СВЄТА: Чужесранка.

Свєта, Писанчиха та баба Нюра з огидою дивляться на Марину, вона ледь стримується, щоб не заплакати, відступає назад, до дверей.

Сцена десята

Село, двір Ольги. Ольга прополює клумби з квітами. З вулиці у хвіртку заходить заплакана Марина.

ОЛЬГА: А тепер шо? Казала ж: сиди в хаті.

Ольга кидає сапку і поспішає до Марини. Марина без слів кидається в обійми до Ольги.

ОЛЬГА: Господи, та що сталося?
МАРИНА (ледь вимовляє через сльози): Називають мене чужесранкою...
ОЛЬГА: Писанчиха? А я їй зараз під другим оком фінгала поставлю!
МАРИНА: Вони всі називають... всім не поставите...

Ольга зітхає, гладить Марину по спині. Аж тут над головами чується протяжний свист. Марина різко відсахується від Ольги.

МАРИНА (кричить): На землю!

Марина падає на землю, прикриває голову руками. Ольга здивовано дивиться на Марину і тут з поля чується сильний вибух. Ольга падає поряд з Мариною.

ОЛЬГА (пошепки): Що це в біса таке?
МАРИНА: Вона... вона вже тут.
ОЛЬГА: Хто?
МАРИНА: Війна...

Сцена одинадцята

Сільська школа, клас. Парти посунуто вбік, вікна закладені мішками з піском. До стіни прикріплена маскувальна сітка — її плели і не доплели. Біля дошки стоїть СТАРОСТА (50, високий, повний, діловий), навколо нього зібралося півсела — дід Петро, баба Нюра, Писанчиха (синець під оком вже зійшов), її син Валік, Катерина, Василь, Ольга та інші односельчани.

СТАРОСТА: Я, як староста, пропоную не панікувати.
ОЛЬГА: Куди ж не панікувати? Тут рішать щось треба — росіяни на Калинівку йдуть!
СТАРОСТА: Не горлопань, Олька, ще не йдуть!
ОЛЬГА: Мости зірвані, їм на Київ один путь — через нас!
СТАРОСТА: Не факт, може, через Березівку підуть, чи через Городещу, варіантів море!
ОЛЬГА: Вони зайняли Березівку і Городещу, по телевізору навіть балакали! Вони вже там, очнісь, Михалич!
СТАРОСТА: Та не підуть вони на нас!
ДІД ПЕТРО: А якщо-таки на нас, Боже, Боже…
СТАРОСТА: То є тероборона, поліція...
ОЛЬГА: Ти з дуба впав? Ми відрізані від усіх!
ВАСИЛЬ: То так, вони ж стали по колу, їм до траси тіки через нас, Олька права.
ПИСАНЧИХА: А там колона, Валік на лісапеті ганяв, дивився, танків п'ятдесят... Скажи їм, Валік!

Писанчиха штурхає Валіка в бік. Валік киває: так.

ПИСАНЧИХА: От!
ОЛЬГА: Не можна їх на Київ пускать!
БАБА НЮРА: І до нас не можна! Он Степанівку росіяни спалили, жодної цілої хати.
ОЛЬГА: І я про те, люди!
СТАРОСТА: Та Господи ж ти Боже, ще нічого не сталося, а ви голосите!
ОЛЬГА: То думати треба зараз, а не коли станеться!
КАТЕРИНА: Але що ми можемо? Хіба у діда Петра одна рушниця на все село...
ДІД ПЕТРО: Не робоча, клинить.
ПИСАНЧИХА: Отож бо й воно. Ми нічого не можемо. Підуть через нас, то по хатах і молиться.
ОЛЬГА: І так просто пустимо на Київ?
ВАСИЛЬ: А у тебе є інші варіанти? Чи лягати під танки?
СТАРОСТА: Ніхто лягати не буде! Ми щось придумаємо, поговорити спробуємо...
ОЛЬГА (пирскає зі сміху): З ким? З рашистами? Поговорити?
ДІД ПЕТРО: Мочити їх треба, прости Господи.
СТАРОСТА: Ми мирні люди, росіяни нас не чіпатимуть!
БАБА НЮРА: Вся Україна мирна, вони ж чіпають!
ОЛЬГА: Михалич, ти такий наївний!
ПИСАНЧИХА: Так, а що нам з голими руками на танки? Переїдуть і далі поїдуть, толку?
КАТЕРИНА: От-от, толку вмирати просто так?!
ПИСАНЧИХА: І я просто так не хочу!
ДІД ПЕТРО: То давайте вмремо не просто так!
СТАРОСТА: Все, годі, разоралися! Давайте конкретні пропозиції! У кого є конкретні?

Староста питально оглядає присутніх, всі мовчать, навіть Ольга опускає погляд. І тут з боку вхідний дверей чується:

МАРИНА: Я маю пропозиції.

Всі обертаються і бачать у прочинених дверях Марину.

ОЛЬГА: Я ж просила: сиди вдома!
ПИСАНЧИХА (неголосно): Куди ж без чужесранки, всюди свого носа сує...

Марина підходить ближче до дошки.

СТАРОСТА: Це збори для жителів села.
ОЛЬГА: Дай їй сказати. (Марині) Кажи, тільки бігом.
МАРИНА: Спершу село треба заблокувати — трактори, ескалатори, у кого що є — обкопаємо по периметру. Дерева звалимо, паркани якісь, все, аби росіяни не знайшли в село.
СТАРОСТА: Ну ти смішна, чужесранка, вони через поле обійдуть!
МАРИНА: А нам того й треба. От дивіться!

Марина бере крейду й робить замальовку на дошці — малює умовно село, обводить його колом і малює як підуть танки збоку від села.

МАРИНА: Через ліс не підуть — ясно. А от через поле пройдуть і впруться у балку, а тут ми їх і чекатимемо.
ОЛЬГА: Ми? Чекатимемо?
МАРИНА: З коктейлями Молотова. Пусті пляшки Свєта з магазину вже готує, я їй сказала, пінопласт є, масло, бензин — думаю, знайдемо по селу.
СТАРОСТА: Ти телевізора, дівчино, передевилася, не все так легко.
МАРИНА: Ми в Бучі коктейлями перші колони зупинили.
ПИСАНЧИХА: Да ладно, і ти зупиняла?
МАРИНА (з гордістю): В один бетеер попала, спалахнув, як свічка.

Всі здивовано дивляться на тендітну Марину, а вона зі все більшою впевненістю продовжує:

МАРИНА: Коротше, засядемо тут (показує на дошці) і чекатимемо колону. Перших пропустимо, а останніми підуть бензовози, от їх і треба спалити. Нема топлива — нема танків.
СТАРОСТА: То колона стане, а росіяни підуть по селу шаритися, не дурні — знають, що щось да у нас є.
МАРИНА: Так хай йдуть, ми дамо їм топлива.
ПИСАНЧИХА: Ти не здуріла, чужесранка? Може, їх ще й нагодувати?
МАРИНА: І нагодуємо, обов'язково. Але перед тим в їжу миш'яку, а в топливо — масла і солі жменю. Поїдуть і по путі в Київ стануть, назавжди... От такий план.
СТАРОСТА: І кому ти пропонуєш то всьо робити?
ВАСИЛЬ: Я окопи можу копати, трактор є, не проблема.
ДІД ПЕТРО: Я руками копатиму!
БАБА НЮРА: А я борщу наготую, отрую за милу душу.
КАТЕРИНА: Може, пиріжків їм напекти?
БАБА НЮРА: Давай пиріжків.
МАРИНА: А я візьму на себе коктейлі Молотова.
ОЛЬГА: І я з тобою
СТАРОСТА: Ох, дурні... Всеремося, але не здамося. Я з вами.
ВАЛІК (робить крок вперед): І я.

Всі здивовано дивляться на Валіка.

Сцена дванадцята

Балка за селом. Наверху балки, в чагарниках, на куфайках сидять Марина та Валік. Поряд стоять ящики, заставлені коктейлями Молотова. Валік їсть бутерброд, на колінах пакетик з ще парою бутербродів. Марина напружено вдивляється вдалину. Валік дістає з пакету ще один бутерброд, простягає Марині.

ВАЛІК: Точно не хочеш?
МАРИНА: Точно, дякую.
ВАЛІК: Буде, канєшно, прикол, якщо вони підуть не в нашу зміну. Я собі не прощу, якщо хоч один танк не спалю.
МАРИНА: Хіба в тому річ, хто танк спалить?
ВАЛІК: А що, мені б хотілося. А ти правду про бетеер сказала?
МАРИНА: Правду.
ВАЛІК: От так легко його захєрачіла?
МАРИНА: Чого ж легко? Перед тим десять коктейлів мимо.
ВАЛІК: А я в школі в баскіт грав — точно попаду.
МАРИНА: Зараз чого не граєш?
ВАЛІК (відмахується): Ай, таке... стимулу нема...

Валік продовжує їсти бутерброд, повисає пауза.

МАРИНА (після паузи): А ти мені чесно скажеш?
ВАЛІК: А?
МАРИНА: То був справжній пістолет?

Валік жує і киває: так.

МАРИНА: А іграшку де взяв?
ВАЛІК: У мамки на чердаку повно такого добра, я малий був, то батько мене балував — з роботи їде, завжди щось привезе...
МАРИНА: А зараз де той пістолет?
ВАЛІК: Як де? Зі мною. 

Валік дістає чорний пістолет, показує Марині.

МАРИНА: Сховай!
ВАЛІК: Та ладно, це для цього... самозахисту.
МАРИНА: Ага, я вже бачила твій самозахист.

Марина та Валік сміються.

МАРИНА: І він реально робочий? І пулі є?
ВАЛІК: А нашо я б його без пуль купляв?
МАРИНА: Ти його ще купив?
ВАЛІК: Опа, мамка йде, їй ні слова.

Валік ховає пістолет. Підходить Писанчиха з трьохлітровою банкою молока і двома чашками, сідає поряд з Мариною та Валіком.

ПИСАНЧИХА: А я вам молока, свіженького, ще тепле...

Писанчиха розливає молоко в чашки.

МАРИНА: Я не буду, у мене непереносимість лактози, дякую.
ПИСАНЧИХА: Не знаю, що там у тебе за непереносимість, а від молока моєї Анжеліки ще ніхто не відмовлявся...
МАРИНА: Ви корову назвали Анжеліка?
ПИСАНЧИХА: Ну! А бичок у мене — Король.

Марина сміється. Писанчиха простягає їй чашку молока, Марина із сумнівом дивиться на чашку, але все ж бере її, потроху п'є.

ПИСАНЧИХА: А тебе до речі як звать?
МАРИНА: Мене?
ПИСАНЧИХА: А то вже якось невдобно Чужесранкою називати, а імені не знаєм...

Марина не встигає відповісти — чується гуркіт. Марина, Писанчиха та Валік вскакують, вглядаються.

ВАЛІК: Їдуть.
МАРИНА (Валіку): Все пам'ятаєш? Запалюєш і даєш погоріти пару секунд, потім кидаєш.
ПИСАНЧИХА: Матінка Божа, мені теж кидати?
МАРИНА: Не зараз, чекаємо бензовозів.

Присідають, ховаються. Марина і Валік підхоплюють по коктейлю, а Писанчиха пошепки молиться, хреститься.

ПИСАНИЧИХА: Господі, Ісусє, Хрісте, Син Божий, помілуй мя грешную. Господі, Ісусє, Хрісте, Син Божий, помілуй мя грешную…

ВАЛІК (міцно стискаючи коктейль Молотова, перекрикуючи гуркіт танків): Може, вже?

Марина обережно визирає в балку.

МАРИНА: Рано.
ПИСАНЧИХА: А якщо не вийде?
МАРИНА: Вийде.
ВАЛІК: Тільки потім не гальмуйте, мамо, а одразу дьору.
МАРИНА: Так, в ліс, як домовлялися.
ПИСАНЧИХА: Куди в ліс? Я ж не знаю, про що ви домовлялися...
МАРИНА (вдивляється в балку): А тепер пора.

Марина та Валік підпалюють запальничками коктейлі Молотова, які тримали в руках.

ПИСАНЧИХА: Що пора? Куди пора? А мені, що робити?
МАРИНА (простягає Писанчисі підпалений коктейль): Рахуєте до п'яти і кидаєте.
ПИСАНЧИХА (тремтячим голосом): Один, два...
ВАЛІК: П'ять!

Валік кидає свій коктейль в балку.

ПИСАНЧИХА: Я... я не можу...

Валік забирає у Писанчихи її коктейль і кидає в балку теж, а Марина вже подає наступний підпалений. Валік кидає коктейль за коктейлем, Марина подає, а Писанчиха тремтить і хреститься. Валік кидає черговий коктейль і внизу балки спалахує.

ВАЛІК: Попав, ви бачили? Попав!
МАРИНА (подає Валіку підпалений коктейль): Ще один бензовоз, давай!

Валік кидає коктейль, кидає і Марина — внизу балки знову спалахує.

ВАЛІК (підстрибує від радості): 2:0!
МАРИНА: А тепер валимо! Бігом!
ВАЛІК: Мамо, вставайте!

Марина та Валік підіймають Писанчиху, втрьох тікають у напрямку лісу. За їх спинами чуються постріли.

ПИСАНЧИХА: Господи помілуй, Господи помілуй...

Пострілів все більше, кулі свистять над головами Марини, Валіка та Писанчихи. Валік відстає, дістає свій пістолет, розвертається в напрямку пострілів. Марина помічає, що Валік відстав, обертається до нього.

МАРИНА: Валік!
ВАЛІК: Тікайте, я прикрию!
ПИСАНЧИХА: Сину, ти шо вздумав?
ВАЛІК: Тікайте!!!

Валік стріляє у напрямку пострілів. Біля його ніг падає граната. Валік в нерозумінні дивиться на гранату, Марина кидається до Валіка, відштовхує на землю і накриває його своїм тілом. Лунає вибух. Все поглинає темрява. В темряві чується крик:

ПИСАНЧИХА: Чужесранка, вставай! Вставай! Чужесраночка!

Сцена тринадцята

Лікарняна палата, все біле, яскраве — стіни, стеля, вікна. На білому ліжку під крапельницею лежить Марина. Голова перебинтована, обличчя в подряпинах, виглядає Марина блідою, схудлою. По обидва боки від неї на ліжку сидять Марк та Злата, Ольга метушиться — підбиває Марині подушку, поправляє ковдру.

ОЛЬГА: А потім, як ти і, як то кажуть, прєдсказала, вони стали посеред траси (ще раз поправляє подушку). Так зручно? І оці вояки, друга в світі армія, бігом в кущі — пиріжки баби Наді подіяли, а техніка  — всьо, задимілася. Далі наша артилерія попрацювала, Михалич коордінати передав куди треба, і там тепер від тої армії мокрого місця не лишилося...
МАРК: Чорне місце лишилося...
ОЛЬГА: Ну да, чорне, Валік на лісапеті їздив — відео нам зняв, мо й тобі покаже.
МАРИНА (Марку): І ти це відео дивився?
ЗЛАТА (з гордістю): І я дивилася!

Марина з докором дивиться на Ольгу, Ольга знизує плечима.

ОЛЬГА: А шо, там нічо такого й видно не було.

Ольга змовницьки підморгує Марку, той всміхається, киває. Двері палати привідкриваються, обережно заглядає Писанчиха.

ПИСАНЧИХА: Тук-тук, можна?
МАРИНА: Заходьте.
ОЛЬГА: Тіки не довго — вона ще слабка...

В палату заходить Писанчиха, за нею — Валік, Староста, Катерина, Василь, баба Нюра і дід Петро. У старости в руках грамота в рамці.

ОЛЬГА: Ото ви прям всім селом? Я ж казала: вона тіки прийшла до тями...
МАРИНА: Тьоть Оль, все добре...
ОЛЬГА: Та де там добре? Врач зараз побачить і...
СТАРОСТА: Не бурчи, Олька, ми по ділу...

Староста вертить в руках грамоту, прокашлюється і починає урочисту промову:

СТАРОСТА (Марині): Ми тут подумали і вирішили, що ти тепер у нас почесний житель села. І от грамоту виписали, і 10 соток виділили, от, це тобі, тіки... є момент...
ПИСАНЧИХА: Ми ж так і не взнали твого імені, а Олька (зиркає на Ольгу) заупрямілась: сама вам скаже і всьо.
ОЛЬГА: Я ж не знала – нашо питаєте!
СТАРОСТА: Тому так і написали...

Староста простягає Марині грамоту, тепер видно, що там написано: «Урочиста грамота. Нагороджується Чужесранка...»

ПИСАНЧИХА: Чужесранка... Але ж це любя!

Марина бере слабкими руками грамоту, сміється. Писанчиха обіймає Марину, підходять і всі інші — обіймаються. Великі загальні обійми.

Кінець.

Квітень 2022 року, м. Яремче, Україна.

 



↑ Зміст

13. Люція Лісова «Хронологія»

Люція Лісова
Я художниця і поетка, народилась у 2001 році в Києві і з'явилася як особистість у Львові. Працюю для себе і невеличкої аудиторії в 2000 підписників в тг-каналі. Для мене мистецтво — це крик, я відверто нетехнологічна і нетехнологічно відверта:) Поезія для мене — про вижимку емоцій, про голос, звучання якого заявляє, що ти жива. Наразі я пишу про війну, поза часу про самобутність, жіночність і дитинство. Пишу про живе.

Хронологія:

 

0.

не обов'язково вагітніти щоб народити вбивцю

златовласки сидять у синіх екранчиках

на фоні коврів і звуків крана що капає

і кричать про хохлів і біологічну зброю

про велику імперію і міфічну свободу

від массмаркету цукру й паперу

у війни не жіноче обличчя?

мати виправдає трьох синів смерті

«вони вмерли за мою росію»

у війни жіноче свавілля 

ми не осторонь 

хоч вони і не ми

не обов'язково мати чоловічу сперму

щоб створити новий організм

і словами старий переформатується на новий

«біозброя, чорна магія, хохольска природа»

вони не осторонь

вони тримають тилову оборону

 

1.

я маю

тридцять чотири ноги

щоб переступати через себе

місяць з запасом 

 

як втішаються зеленню

пастухи

перед тим як повіситися 

на пасху

 

так я маю 

тридцять чотири руки

щоб триматись за всі

поручні зразу

 

наступна станція

осокорки

мій бетонний і змучений київ

який ти прекрасний

 

2.

у біженців тяжкі рюкзаки

вони носять чернігів і львів 

у нагрудних карманах

суми харків 

палаючу кислу відразу

вони носять київ 

в крові

і вдихають залишки бучі

наразі

кожен з нас 

це лише металевий дріт

на тисячі кілометрів

пропускаючий струм

до низин палаючого дніпра

від карпат і до донбасу

 

3.

на раз-два віддаю речі

шматочки матерії не варті копійки

замість кожуха я виваляюсь

у зелені моха зігріюсь

об бруківку оцю

коли повінь настигне мене 

у червоному барі

із недопалками стирчащими

з вух і з бранню

з мого грізного червоного роту

і я тупну своїм черевиком

виваляним в болоті 

коли повінь настигне мене

я не потону і навіть 

буду дихати поміж залитих світанком

і балтією будинків

які достались айтішнікам від аристократів

і я віддам свою чашку

і штані

шкарпетки

каблучки

я залишусь пуста

поїзд рухається по сполученню 

київ-львів

я одружусь

бо дуже хочу

розлучення

 

4.

школярі яким жити лишилось ще тиждень

пилососять пильним обличчям

сіре море і піддаються наївній звичці 

руки тягнуть до «іграшки» на асфальті

і розлітаються кульками ртуті по вітру

по понеділкам

студенти-історики п’ють самогон

в підвалах і погребах

з усіх сторон 

ця єбуча історія

всечасовий притон

звужається тіло засмоктує

у незворотній полон

голоси

зверху землі 

відпусти

долоню застряглу у тишині

і нарешті 

поспи

постмодерн розстріляють

вже після відродження 

студенти-історики

вам досі хочеться?

 

5.

я купляю чорну каву і круасан 

я дивлюся на віскі 

ще раз дивлюся на віскі 

як точно воно вписується в кутики міні-бару 

«ви могли би додати в каву 

100 мл?»

або 150

і я дивлюся на чорну піну

на відливи золота в граньоному склі 

я дивлюся на поле і чоловіка 

до якого підсіла

він мовчить і тримається за пляшку 

джина

він сідий і сумний

є багато причин

і я дивлюся 

список гейбарів

в наступній вкладці — меморіалів

попередньої

світової війни

і я залежна

але насправді

лише від того

щоб утікати

 

6.

дві тисячі двадцять два

ти бідолага заблукав у полі

чия це сторона?

командир твого зводу

втік обіцяв — дерев'яна труна

для товариша але той

відпочиває в болоті 

ти стріляй не стріляй

знімай білі промокші шорти

фантазуй як тебе хтось чека

поки ніж не дістав до морди

 

7.

збирайся

йдем на скульптуру

як би їй так ненав'язливо натякнути

про своє нестримне бажання

лягти в контейнер з глиною і

закопатись 

як у піску на пляжах криму

я знову веду себе як тварина 

дощовий хробак

збирайся

тікаєм з країни

бинти обезбол паспорт

каблучка на пам'ять 

скетчбук 

пластир 

збирайся збирайся збирайся

дурне питання 

ти знову спиш?

ти думаєш я просиналась?

 

8.

поговори вже про щось інше!

в мене більше нічого немає.

не дивися новини!

я їх порами шкіри крізь стіни настирливо поглинаю.

відволічися!

о мої сновидіння солодкі: 

я у потязі, сонце сідає яскравим спалахом. я, здається, 

за сонце прийняла бомбу. 

і я на підлозі 

в проході плацкарту. уже

восьма ранку. піду на живопис.

тебе не заїбало лише це малювати?

все інше, що в мені було,

війна переварила 

у сонний спалах

 

9.

припаду до землі і відчую 

аж очі пульсують

життям — властивістю віку

організм бджолою працює

але мати б достатньо розуму

не бігати б по піску березневому босою

а я можу стояти як ліхтар непорушно

може добу чи навіть декаду

я можу хуярити зміну за зміною

на заводі

можу оголити руки і вбити людину

можу без гроша у кишені об'їздити половину світу

можу їсти траву і коріння

можу пити зацвілу воду з калюж

можу кригу всю розтопити

але я лежу на диванчику

рахую стільці напалюю ванночку 

кров бурлить молоко витікає назовні

це тільки в безпеці я буду квола

тільки до нового сповіщення

війни

 

10.

видатні сміливі солдати

з кишенями наповненими гандонами

набиті червоними коловратами

варта життя мирного

з немитими хуями встромленими

попід дитячі спини 

це єдине що об'єднує усі нації 

неважливий колір форми

і розмальовка на танках

я голосую за примусову кастрацію 

на фотографіях мерців чоловіки одягнені

жінки й діти розкинуті голими

чоловіки високоморальні безперечно духовні

боряться за ідею свободи і 

ґвалтують

ґвалтують

ґвалтують

ховають собачі морди

я маю бути вдячна за оборону

і я вдячна за оборону 

і я б відрізала їм яйця манікюрними ножицями

і я б засовувала медичні голки їм у уретри

діти і жінки на фотографіях мертві і голі

я сподіваюсь перед головною дією

їм дозволили вмерти

 

11.

аве

жостокість насилля кадмій

червоний аве

північний вітер капельки

незрозуміло чиєї крові

аве

розум це тільки гидотна хвороба

натягнута нитка 

голова п’яти

і певно вже п’ятий 

ти певно вже п’ятий 

я певно вже п’яна 

оскільки сьогодні 

велике народне свято

тисячі мертвих

співають обрядові 

пісні

варто мати когось 

на зв’язку голубиної пошти

варто бути десь

бути з кимось

мігрантки самотність так схожа

на ту що звичайна

не сумую по тобі

сумую по чайній

біля лялькового

 

12.

якась киянка каже мені

давай відлижу

тобі у туалеті

каже «у него не вставал потому что бомбы падали»

я бачу її в червоному світлі

поряд з сусідкою яка вчора писала «мені подобаєшься»

я так хочу просто теплий язик поміж стегон і так хочу

мати совісті

 

13.

а в мене вдома певно

все ще вікна заставлені шафами

по шухлядам розпихані пластинки пігулок

над статуеткою вже майже місяць

не світилася лампа

певно мої картини вже висохли

і покрилася плівкою склянка з олією

а підлога забула ритм моїх ніг

там ніхто не танцює і вікна не блимають

за порогом лупцює запах весни

холодильник змикає повіки

він уже не гудить

ліжко нудиться 

ванна як біла пустеля

і самотньо воротиться стеля

яку не пропалює більше ніхто

поглядом спокою

поглядом миру

в мене вдома бездушне

олово 

замість свіжих гілок полину

 

14.

не хвилюйся за мене краще

зроби фотографію голим

я так гарно брешу усім

«зателефоную потім»

коли у м'якоть сідниць проходять

ржавілі цвяхи

коли мастурбуєм навпроти і

виклик на телефоні «мати»

коли не попрощавшись тікаю зранку

і фіранка відкрита квартира у димі

коли бачу в людях собаку

кого тобі шкода — звірині подерті лапки

в вухах обох слухові апарати 

як влада владнає 

як діти загинуть їх фото

без рук і без ніг побачить ціла країна

а хтось з них хотів 

стати відомим

а хтось народився 

мати убивши на середині пологів

а хтось був зачатий під вистріли

про це тільки думаю коли

ніби 

кілометрові пальці 

доходять до моєї матки я 

визгну 

ти спробуй мене тримати

відчуєш півлітра слизу

веди мене сходами вниз 

давай їбатися в ліфті

я бачу руки відрізані в дзеркалі 

поки ти турботливо лижеш 

не вистачає повітря

я чую сирени і крики

я прошу складіть заповіт

поховайте мене біля снопківського парку

ти теж відчуваєш 

у ліфті

легенями пахне?

 

15.

я кажу — вбивати це добре

у цілях в'юнких ідеологій

патріахату.

я кажу — ти радий

бути маєш 

моєму ножу під ребрами.

я кажу — рухайся до мене вперед,

стегнами. 

коловими рухами.

я кажу — брехня — запорука

довіри,

кажу — досхочу їж піску,

пий свою нафту.

бабуся зварить варення

з залишків космонавтів.

герої сучасні занадто посмертні,

лиходії живучі,

берези зелені.

у стелях барів червоних,

у клубах, пропахлих травою,

кожен рот віє присмаком крові.

кожен сон є відлунням дому.

а захоплення сходить,

я знову на сходах,

тютюн залишився старий,

від колін підіймається попіл

до неба

далеко, усі ми лише

на хвилину зупинимося

у моторі.

стоп-кран,

з мене штраф,

з мене крах,

з мене ворог і брат,

з мене копоть,

суцвіття,

і я тільки повітря.

відкривай своє світло.

я там все підірву

 

16.

у війни не жіноче обличчя

збрешу якщо скажу що не личить

тобі автомат та він ніби

ділить

тіло твоє на два і повітря

втікає настрашене повінь

до тебе лине

збрешу якщо скажу 

що в твоїх словах чую себе

бо я злякалась а ти

стоїш непорушно з облупленим

лаком під рукавами

зеленої уніформи

у війни не твоє обличчя

але у неї твої долоні

 

17.

куди ж тебе ще цілувати?

ти бачив, на кронах дерев

замість кросівок висять автомати.

ти бачив, замість картин я дивлюся

на свіжі трупи.

куди ж обіймайтись без сексу?

куди потім діти руки? 

ти кажеш не бачиш жорстокість

у серці моєму,

жорстокість моя — тонке

загострене лезо,

і ходить вона

боком. 

дорога далека,

черевики холодні,

я підбитою пташкою пролечу 

крізь охорону.

я підберу крихти,

зламаю паркан і заверещу

впавши перед посольством.

жовті стіни говорять зі мною,

я прошу пробачення в сонця

 

18.

завтра була війна

сьогодні існує у межах години

вчора диміла труна

сьогодні квітнуть могили

розвіятись догола

заснути в чужій квартирі

обмінятись тілесними рідинами

на ці сорок хвилин

ти — моя родина

 

19.

а рабство таке ж безкоштовне

як потяг до польщі і як пологи

на пероні останньому о сьомій 

як матері що розмахують кулаками

і тринадцятигодинне стояння в проході

потягу без руху

з відчаєм і надією до мирної долі

чуючи крики дітей половину доби

я думаю що була б сміливіше

взяла б зброю

не було б так соромно 

хочеться

з плотського і дурного 

добратися до варшави і потрахатись

з кимось з землі рідної

і з ліжка надалі піти волонтерити

 

20.

я насолоджуюся знімками понівечених тіл

і зовсім втратила сором

люди чиї руки застрягли в сипучій крові

валяються шматами на землі окропленій

нашим горем

мої соціопатичні нахили стали

зрозумілі усім

коти й матері наплакали 

нове море

ріки сумніву розвіяв вчорашній буревій

я насолоджуюся шматками ніг

і кожній загиблій сволоті

свобода перед усім

нація перед воротами

нація з переворотами триста шістдесят на сім

мої брати і сестри

тримають мене в свідомості

горе сплело нас усіх

у вузол мертвий живих

тіл

у вулкан ледве живих

мрій

у каміння і вічно палаюче

полум'я'



↑ Зміст

14. Ханна Невідома «Голодні стіни»

Ханна Невідома, письменниця з Донбасу. Я народилася у маленькому містечку серед заводів та фабрик. Коли я була зовсім маленькою, я не думала, що існує щось вище за терикон та глибше за кар’єр, який був неподалік від дому. Навіть тепер, коли я познайомилася з Карпатами та побувала на багатьох пухнастих вершинах, я іноді питаю себе: «А ця горя справді вища за терикон?».
У 2014 році війна мене викинула з Донбасу, і я побачила багато інших міст та містечок. Але мене завжди тягнуло назад до курганів та степів, до покинутих сірих заводів та високих цегляних труб. Я повернулася, як тільки з’явилася така можливість та зрозуміла, що серце назавжди належить саме цій землі і свої твори я буду присвячувати саме їй.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Війна перевернула моє життя та зробила його більш болючим. Вона забрала в мене дуже важливі для мене речі та людей. Але в той же час я зрозуміла, що не виживу і не знайду собі місця у цьому новому світі, якщо не побудую в собі усередині опору. І я знайшла її — це моя творчість, фантазія, та ті інструменти, які допомагають з цього всього ліпити твори. А ще ціль: не дати Донбасу бути культурно та духовно закинутим для інших, створити йому містичний та сильний образ, який буде дивитися на нас крізь усі війни і не затиратися.

ГОЛОДНІ СТІНИ

Синопсис: Усі ми пам'ятаємо щоденник Анни Франк. Щирий, моторошний та такий актуальний у наш сучасний час. Війна в Україні перетворила окупований 8 років тому Донбас на справжнє поле для експериментів, де нікого не цікавлять інтереси та бажання людей. Вони стали матеріалом, сировиною для цієї війни. Але ж це люди. Справжні люди, що все відчувають.

А тепер уявіть собі маленьку квартиру і звичайну шахтарську сім'ю з чотирьох різних людей, де батько радіє війні, син її боїться і ховається від мобілізації, дочка ненавидить, а мати розривається між ними та не може знайти собі місця серед рідних. Війна всередині, за чотирма стінами розгорається у той же час, як усе палає навколо. Ілюзія безпеки руйнується, коли стає зрозуміло, що не потрібні бомби і ракети, щоб зруйнувати вщент один одного. 

Ця історія про те, як важливо зберігати в собі людину, поки тебе жере така потвора,як війна.

 

ОРДЛО. Маленьке містечко на Донбасі, оточене териконами та трубами мертвих заводів. Звичайна двокімнатна квартира в панельній «хрущовці», де мешкає сім'я з чотирьох осіб: мама, тато, брат та сестра. Війна в Україні, березень 2022 року.

Акт перший — День перший

8:00 ранку. Кімната брата та сестри. Вузьке односпальне ліжко, на якому спить дівчина. Внизу, збоку від ліжка, на матраці сидить хлопець у довгій футболці та шортах, дивиться на вікно, прислухається та нервово кусає нігті на руці. Вікно завішене шторами в два шари так, що світло в кімнату майже не проникає, крім вузького проміня сонця.

Аля прокинулася одразу від двох речей. Від м'якого поштовху сонця в обличчя і більш жорсткішого, наполегливого — в плече. Коли поштовх повторився, вона розплющила очі, ліниво відмахнулася від усього одразу і закрила обличчя ковдрою.

АЛЯ: Женька, відчепись, дай поспати!

ЖЕНЯ (з явною тривогою): Аля, Аль, прокидайся. Подивись у вікно. Це важливо! Потрібно, щоб ти зараз глянула. Хутчіш!

АЛЯ (втомлено): Ой, дістав ти мене, Жек. Я все розумію, але…

За вікном, що починалося відразу за щільною шторою, юрмилися бабусі з п'ятилітровими пляшками для води. Вони жваво про щось гомоніли, але нікого з військових серед них не було. Аж раптом Аліні спала на думку шалена і досить жорстока думка.

АЛЯ (обережно виглядає у вікно через вузьку щілину між шторами і скрикує напівпошепки): Жек, Жекааа! Швидше! Лягай, поки вони тебе не побачили!

У цей самий момент Алька відскочила від вікна і по-пластунськи заповзла під ліжко. А Женя одразу кинувся до дверей у кімнату, потім влетів у ванну і тихо-тихо зачинив за собою засувку.

Полежавши трохи під ліжком і добре надихавшись пилюкою, Аля викотилася з-під ліжка і залізла на матрац. Вона дивилася на пил, що танцював у вузькому промені сонця, і слухала глухі розмови бабусь за вікном. Незабаром стихли й вони. Аля ще трохи полежала, потім глибоко зітхнула, встала та вийшла з кімнати. Підійшла до дверей у ванну і тихенько постукала двома пальцями.

АЛЯ: Жень, чуєш. Вибач мене, я тебе трохи розіграла. Чисто там, чисто — свої тільки. Виходь швидше, поки батько не прокинувся. Сам знаєш…

Але тільки вона відійшла від ванної, як двері в кімнату батьків відчинилися і пролунав металевий брязкіт: інвалідний візок їхнього батька Валерія Михайловича заїхав першим, потім, акуратно поставлені на спеціальні підніжки, заїхали його ноги в сірих картатих тапочках і спортивних штанях, і, нарешті, заїхав він сам — з похмурим і суворим обличчям. Не без зусиль подолавши щербатий поріжок біля дверей, він тихо вилаявся.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Що він, знову ванну зайняв раніше за всіх? — і, не чекаючи відповіді, закричав: — Ану давай, вилазь звідти, не прийшов поки за тобою ніхто! Не потрібний ти нікому й задарма. Краще б сміття виніс, мати втомилася вже за тобою твоє лайно виносити.

Женя, весь червоний і блідий одночасно, відчинив двері і тінню шмигнув до себе в кімнату. А сестра тихенько зачинила за ними двері. Хлопець знову сів на матрац і кинув вже звичний погляд на вікно.

ЖЕНЯ: Слухай, як він не зрозуміє, що я не піду ні сміття виносити, ні в магазин, ні по воду не вийду. І це ж не через лінощі, а тому, що вони скрізь зараз ловлять. Пішов за хлібом — потрапив до військомату. Викинув сміття — і потрапив у лапи до комендатури... Я як тварина тут. Хвора корова, на яку вовки облаву влаштували.

АЛЯ: Жень, я все розумію. Ти ж знаєш. Звільненням вільних займатись ніхто не хоче. Брудніше цієї роботи я ще не бачила у своєму житті.

Аля сумно хитала ногою, штовхаючи рюкзак, що висів на стільці, повторюючи вже вивчені, заспокійливі фрази. Щодня ситуація повторювалася, і іноді їй здавалося, що всі вони як актори на сцені репетирують одні і ті ж самі сумні ролі.

ЖЕНЯ: Аль, а найгірше знаєш що? Свої зрадити можуть. Мішка так і попався. Виходив на роботу до останнього, доки його сусідка не здала, бо в неї син — ТАМ. Вона його більше місяця не бачила. І ось замість того, щоб іншого такого ж пожаліти, — вона його здала… Зателефонувала куди треба, за ним приїхали.

Голос Жені став безбарвним, ніби він розповідав сюжет давно знайомого, але неулюбленого фільму. А за дверима було чути шурхіт — батько сім'ї роз'їжджав по квартирі, пробираючись між меблями та тихо лаючись. І раптом скрип коліс пролунав зовсім близько — за дверима, а слідом вони відчинилися навстіж: за ними сидів на візку батько. Обличчя його було все ще злим і насупленим.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Слухай, синочку, захисник ти наш. Я тебе, крім як у своєму телефоні, вже давно ні за якою справою путньою не бачив. Ти прийшов до нас? Прийшов. Їжу мою їси? Їси. Електрикою, водою користуєшся, а грошей ми з тебе жодної копійки не беремо. Тож будь такий ласкавий — підсоби батькові своєму хоч раз на тиждень. Піднімайся давай, прибери всі баняки, мішки, мотлох цей з проходу, щоб я їздити міг нормально, а то тут уже гірше, ніж у шахті (він гучно вилаявся, щоб надати своїй промові ще більшої переконливості). 

Раптом за спиною батька безшумно з'явилася мама — Міра. Її вицвілий жовтий халат заблищав у темряві коридору як рятівний прапор. Вона й справді прийшла рятувати. Як робила тепер завжди в цьому будинку вже майже два місяці з початку війни і примусової мобілізації.

МІРА: Валєр, ну що ти зранку розійшовся, до дітей чіпляєшся? Давай краще на кухню їдь, я тобі там каву з грінками приготувала.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: При-и-и-иперлася захисниця... (батько роздратовано махнув рукою, замовк, а потім раптом витягнув вказівний палець і тицьнув ним у Женьку). Ти, давай дуй прибирай у кімнатах, щоб батько твій їздити міг по хаті нормально. А ти (перевів він палець на Алю) йди до магазину, купи, що мати скаже. 

Всі потроху почали рухатися. Аля збиралася, міняла піжаму на штани та куртку, Женя відправився рухатися стільці, прибирати сумки, взуття та все інше, що заважало розвертатися тяжкому візку батька. Міра з Валерієм вирушили на кухню, звідки час від часу було чути уривки їхнього діалогу.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Ти думаєш, я ось цього всього хотів? Я жити хотів вільно... А тут ця війна скільки років, та й виростив кого — один боягуз, інша теж... нацистка.

МІРА: Валєр, ну які нацисти. Вони ще діти та росли в інші часи. Ти давай жуй, пий краще. Кава і так подорожчала.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Так і що тепер, не купувати її чи що? Війна йде, все правильно. Все дорожчає. Добре, хоч хліб поки що за старою ціною, а там опустять. Нічого, ми ще житимемо добре, я тобі кажу.

МІРА: Ну так, слава Богу, що хоч не бомблять, тільки «двохсотих» знаєш скільки... І це все переважно хлопці молоді. А ти он що Женьці говориш.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Якщо всі сидітимуть, то хто батьківщину захищатиме?

МІРА:Від кого захищати, Валєр?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Від нацистів. Що, і ти туди ж? Не знаєш, за що тут воюємо? І чим більше їх помре, тим нам спокійніше буде.

МІРА: Ох, Валєр. Я мати, а матері ніколи смерті нікому не бажають. Є така приказка: якщо під час війни бажаєш смерті іншому, будь готова і життя свого сина віддати. А я не готова.

Розмова плавно тягнеться під хрускіт грінок та прихльобування кави, але висновків ніхто не робить. Атмосфера питань, але не відповідей панує цього ранку. У коридорі та кімнатах тихо переміщалися коробки, чулося шурхотіння віника. Раптом клацнув замок і в квартиру, шарудячи пакетами, ввалилася Алька.

АЛЯ: Фууууух! Та й весна ж там! А квітів уже скільки!

Тут вона весело подивилася на Женю і жартівливо підморгнула йому. У цей момент напружений ЖЕНЯ уважно дивився не на Алю, а на те, що в неї за спиною. Там нікого не було, але його напруга спала тільки після того, як вхідні двері щільно зачинилися, відсікаючи від нього сирі стіни під'їзду і ту небезпеку, яку він у собі ховав.

Аля, без рук стягуючи кросівки один об один, потягла пакети одразу на кухню, голосно викрикуючи:

АЛЯ: Маа-ам, ковбаса подорожчала, тож я іншу взяла. Ще ось хліб, капуста, пшоно, олія, свічки я про запас на всяк випадок взяла ... 

Дівчина вивантажувала продукти відразу на стіл, паралельно дивлячись в обличчя батька і намагаючись вловити його настрій. Але він уже від'їжджав від столу і мовчки віддалявся до своєї кімнати. Коли Аля з Мірою залишилися на кухні вдвох, їхня розмова одразу ж перейшла на шепіт.

АЛЯ: Мам, пакують біля «Зірки» та під магазином. Ще дізналася, що по приватному сектору ходять і збирають хлопів. 

МІРА (сплескуючи руками): Ну, що ти зробиш. Як не обстріли, то це! Зовсім уже показилися. Використовують нас тут як хочуть.

АЛЯ (нахиляється ближче до матері): Слухай, мамо. Я хочу до Сергія сходити. Я в нього вже п'ять днів не була, а телефон він вимикає — боїться... Ну і їжі йому, бутербродів, води віднести теж треба. Він там зовсім божеволіє, добре хоч горілку не п'є.

Міра мовчки дала згоду і зиркнула на двері кухні: вони були замкнені. Аля відразу почала різати ковбасу і хліб, поєднуючи одне з одним. Акуратно загорнула все в пергамент для запікання, взяла яблука та трохи картоплі.

АЛЯ: … крупи у нього, здається, ще є. Я нещодавно купувала, носила. Хоча може таки взяти…

Дівчина збирала сумку, а сама думала про те, що жахливо втомилася. Вона відчувала себе чужою у своєму будинку, сім'ї і, тим більше, у своєму місті та краї. Її друзі опинилися по обидва боки фронту, воювали або ховалися вдома. У її душі ненависть і жага помсти мирилися і жили поруч із жалістю, співпереживанням та бажанням кінця війни. Але до кінця було ще далеко, більше того — мир не наступав навіть у власній сім'ї. 

У душі дівчини панувало дивне відчуття. Від нього віяло безсиллям, але одночасно саме це стимулювало до дій. Аля намагалася робити хоч щось, аби не відчувати себе настільки безглуздою, непотрібною. Не втрачати своєї ідентичності. Не втрачати відчуття, що вона —людина. 

Нарешті, вона зібрала все, що вважала за потрібне: крізь пакет маленькими піками стирчали пляшки води, банки та пакунки з їжею. 

АЛЯ: Матусю, я пішла. Повернусь через годину.

Через чотири години. Починається вечір. Аля повертається від друга Сергія і вже здалеку чує крики зі своєї квартири. У вікнах світиться світло, а штори всюди підозріло відкриті. Здалеку неможливо розібрати про що кричать, але Аля одразу розуміє, про що йдеться. Вона миттєво влітає в квартиру, відчинивши двері навстіж і відразу озирається, шукаючи очима брата.

Аля вбігла на кухню і одразу побачила дивне видовище. На підлозі, ніби рукою абстракціоніста, якого раптово наздогнав напад натхнення, всюди були розкидані пельмені, добряче залиті вузькими смужками майонезу та кетчупу.

АЛЯ (пошепки): що це за Ван Гог…?

МІРА (розчувши, що сказала Аля): А це ніякий не Ван Гог, це ваш батько збожеволів!

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Це я збожеволів? Серйозно? Ви, баби, зовсім дурні, я дивлюся! Один під спідницею ховається, інша носить ковбасу такому ж підспідничнику, а третя всіх покриває. Гарн-на сімейка у мене, всі захисники батьківщини. Та якби не вони ТАМ, нас би вже знищили начисто всіх! 

АЛЯ (не витримує): Якої батьківщини? Який захист нам потрібен? Ми жили нормально, я мала країну! Цілу країну, а тепер нічого не маю!

МІРА: Валєрка, Аля, та годі вам, чого ви...

АЛЯ: Це він чого! Батько рідний, а знущається гірше за чужих. Нікого не шкодує. Ні себе не пошкодував на шахті своїй, ні тебе, мамо, ні нас із Женькою тим більше!

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Та ти! Ти – сопля! Я для вас усе робив, для цієї країни робив, а ви мені що?! Пенсію ледве вибив у цієї проклятої країни, а ти кажеш..!

АЛЯ: А ця «нова» країна тобі що дала? Більше, ніж звичайно? Чи ти все чекаєш, доки «котлети в їдальні по 10 копійок» з'являться?

Від лайки на кухні тремтять шори і навіть трохи скло в старих дерев'яних рамах. За цим криком та гомоном сім'я зовсім не помічає, як у їхній двір тихо заїжджає зелений військовий автомобіль та зупиняється біля сусіднього під'їзду. Саме того, звідки п'ять хвилин тому виходила Аля, скручуючи в руках порожній пакет. 

З вантажівки виходять військові та йдуть прямо до будинку. А через якийсь час виходять назад, ведучи під руки високого худорлявого хлопця.

АЛЯ (припавши носом до скла): Це ж... Це ж Серьожка... Але як?

МІРА (підходить до Алі): Тихо-тихо, люба моя (гладить доньку по спині). Тут уже нічого не вдієш, дісталися і до нього.

АЛЯ: Та як же це? Я ж щойно до нього заходила. 

Вони обидві дивляться надвір через брудне скло. Бачать, як хлопець раптом зупиняється, щось питає. Руки розчіплюються, і один із військових лізе в кишеню і простягає Сергію цигарку. Він підносить її до рота, щось каже, навіть посміхається, як раптом отримує удар в живіт і згинається навпіл, а цигарка випадає з його рота. Хлопця волоком затягують у машину. Двері зачиняються, взрикує двигун і через пару хвилин у дворі запановує звична атмосфера: діти грають у футбол, гомонять бабусі на лавці, бадьоро гудуть перші бджоли біля квітучих абрикосових дерев. 

Аля присідає біля вікна, обіймає холодну батарею і починає плакати. Як раптом чує ззаду голос батька.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Нарешті й до цього недоумка дісталися. Я добре пам'ятаю, як він нахамив мені минулого місяця, коли я попросив його з електрощитком допомогти. Гоо-ордий такий був, а тепер ти дивися. А тоді пику кривив, зайнятий ходив.

АЛЯ (схлипуючи і втираючи носа, повертається до батька): Так це що, ти його здав? Він же там загине. Та ти, ти, ти... Як ти міг?!

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (кривляючи Алю): Як я міг, як міг. А ось так! Забрали його та й годі. Нехай користь приносить, а не калік ображає.

АЛЯ: Це тебе! ТЕБЕ! Потрібно, щоб тебе туди забрали! Я не чекала б і не питала, де ти там і що ти там. Таких, як ти, навіть ракети не беруть!

ЖЕНЯ (тихо, майже про себе): У Серьоги теж з ногами проблеми ...

АЛЯ (розчувши слова Жені): А ти думаєш, йому справа ще є до когось, крім себе?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Виростив сволоту на свою голову! Зрадників виростив. Їдьте у свою Україну, ставайте проти батька, проти матері! А ти... Ти хіба мужик, що тут відсиджуєшся?

Знову піднімається хвиля страшної лайки, в якій, як мечі, сходяться різні переконання рідних. Вони схрещують не просто слова, а прапори, свої погляди на життя, на світ. Вони ненавидять одне одного, забуваючи, що вони — сім'я. Забуваючи, що вони люди. Як раптом один тихий звук приводить їх до тями. Вхідні двері акуратно зачиняються. Засувається замок, чуються тихі кроки бетонними сходами вниз.

АЛЯ (ніби схаменувшись): Мам? Це ти? Ти де?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Куди це вона?

ЖЕНЯ: Куди мама пішла? Вже ж 9 вечора! Комендантська година.

АЛЯ (відчиняє двері і вибігає до під'їзду, потім на вулицю): Мамо! Мамо! Ти де, мамо! 

Двір зустрічає її темрявою та вечірнім холодом. Там порожньо і нікого немає.

АЛЯ (розгублено кидає слова у темряву): Матуся, мамочко…

 

Акт другий — день другий. Ніч, що переходить у ранок.

Глуха ніч. У квартирі ніхто не спить, кожен сидить у своїй кімнаті. Батько Валерій, скинувши просто у візок свої речі, лежить на своєму ліжку і дивиться на світло ліхтаря — єдиного в їхньому дворі. Обличчя його стомлене і змарніле. Кожна зморшка і кожне сиве волосся ніби виділено жирним шрифтом. А ноги лежать трохи неприродно, не рухаються, як у зламаного птаха.

Аля лежить у спільній з братом кімнаті і дивиться в стелю. Женя також. Може здатися, що вони дивляться в одне і те ж місце — на невелику темну пляму, яка виділяється на тлі білої побілки. Ось тільки кожен бачить своє особисте.

АЛЯ: Пам'ятаєш, ми його зайчиком називали?

ЖЕНЯ: Пам'ятаю. Навіть пам'ятаю, звідки ця пляма з'явилася.

АЛЯ: Ага, тітка Олена нас тоді залила зверху, а мама все намагалася мені пояснити, що це дощик прийшов до нас у гості. «Він погостює і піде!» — заспокоювала так.

ЖЕНЯ: Погостить і піде. Ну, він і пішов, так? Зайчика залишив лише. Мама наша велика вигадниця.

АЛЯ: О п'ятій ранку побіжу шукати її. Ніколи вона такого раніше не робила. Довели ми її…

ЖЕНЯ: Я піду з тобою. І не відмовляй, я вже твердо вирішив.

АЛЯ (втомлено): Куди ти підеш, ти вже мабуть забув, як інші люди виглядають.

ЖЕНЯ (витримавши паузу): Знаєш, це так. Я забув. Уявляв нещодавно, як у магазин вийду, куплю вино.

АЛЯ (з цікавістю перебиває): А чому саме вино?

ЖЕНЯ: Не знаю навіть. Напевно, це якась ознака заможного життя для мене. Здорового, вільного життя. Так от я уявляв, як я підходжу до каси, щоб товар просканували, а я його сплатив. Або може це взагалі маленька крамниця буде, і я суну зім'яті гроші у вікно з фразою «А дайте…»

Аля з Женею раптом закінчують фразу разом, в унісон:« …пляшку того червоненького Шаторуж!» (останнє слово вони вимовляють із явним французьким акцентом).

ЖЕНЯ (сміється): Ти все пам'ятаєш, я так і знав. Ну так от, це я до того, що не зміг би зараз зайти в магазин, навіть у крамничку під будинком зазирнути не зміг. Я ніби забув, як робити такі прості речі за ці два місяці. Звучить напевно безглуздо, бо там, на фронті...

АЛЯ: Ти не винний. Хоча й винний водночас, адже навіть просто залишаючись жити тут, — ми всі підтримували те, що відбувалося, схвалювали нову владу. Але знаєш, це все одно наша земля, хто б не був біля керма, вона залишається собою, як і люди тут — залишаються собою.

АЛЯ (помовчавши): Не зможу заснути. Дочекаюся п'ятої ранку і піду за нею. А ти залишайся вдома, не вистачало ще й тебе втратити.

Вони обоє крутилися на різні боки в абсолютній темряві кімнати, намагаючись заснути і не думати про те, де блукає їхня мама. Аж раптом з напівсонного стану їх вивів різкий і чіткий стукіт у двері. За ним відразу ж пішли ще й ще. Хтось жорстко та впевнено тарабанив у їхню квартиру, і це точно була не мати.

З-за дверей пролунало: Відчиняйте, народна міліція! (і знову гучний стукіт).

АЛЯ: Лежи, сховайся, я зараз сама.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (відчинив двері кімнати і прошипів): Не підходь до дверей, я сам. Женька де?

АЛЯ (шипить у відповідь): Тільки спробуй здати його чи ще щось таке.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ навіть не глянувши на Алю, поїхав відчиняти двері. За дверима в тьмяному світлі лампи під'їзду стояли двоє рослих чоловіків у військовій формі зі зброєю, а між ними — похнюплена, маленька та сумна Міра дивилася кудись у порожнечу.

МІЛІЦІЯ: Ваша?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Так, це моя дружина, я зараз документи принесу.

МІЛІЦІЯ: Не треба нікуди ходити, стійте на місці. У хаті ще хтось є?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Та ось, моя дочка — Аліна (показує пальцем у глибину коридору, Аля підходить ближче).

МІЛІЦІЯ: Чоловіки повнолітні є?

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Ні, ми втрьох живемо, син на заробітках.

МІЛІЦІЯ: То чи може нам самим подивитись? (чоловік робить крок у бік порога).

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (спочатку тремтячим, невпевненим, але потім твердим і чітким голосом): Н-н-ні, тут тільки ми втрьох. Я, Міра та Аліна. Ми з дружиною посварилися просто, ось Міра і пішла в ніч.

МІЛІЦІЯ: А що посварилися? Політичні погляди не поділили? (з уїдливою усмішкою).

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ: Ні, просто… я був неправий. Зробив велику помилку.

АЛЯ (стрепенувшись): Матусю, заходь. Може, ви теж зайдете, чаю вип'ємо?

МІЛІЦІЯ: Та де, служба у нас. Жінок всяких ось додому приводити. Скільки їх таких ще ходить вулицями? А ви (звертається до Міри) щоб не висовувалися більше після дев'ятої, а краще і після сьомої години вечора, а то до ранку можете й не дожити. Війна, а ви гуляєте.

Коли Міра увійшла до будинку, а за людьми у зеленій формі зачинилися двері, з усіх спала напруга. Вона впало з майже відчутним звуком, розплескалася по дошкам старої підлоги і забризкала всіх, хто був у кімнаті. Валерій Михайлович обм'як на інвалідному кріслі, Міра притулилася до стіни, а Аля опустилася вниз по стіні і сховала обличчя в колінах. Пауза тривала довго, доки не відчинилися двері і не вийшов Женя.

ЖЕНЯ: Мамо, тату… А ходімо пити чай. Втомився я, дуже втомився.

Усі стрепенулися. Міра розстібнула чоботи і пройшла на кухню, а за хвилину почулося шипіння електричного чайника і тихий хрускіт нарізаного скибками хліба. Всі потягнулися на світло кухонної лампи і запах їжі, на ту вічну материнську магію, на яку здатні усі люблячі матері. Запах вершкового масла, зеленого чаю з лимоном, чорного хліба, тепло рідного будинку — все це наповнило кухню до краю і зробило людей справжніми та чесними одне до одного.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (звертаючись до Алі): Аліна, це був не я. Я про твого Сергія нікому нічого не говорив. Та й не зміг би.

ВАЛЕРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (витримавши паузу): Я хотів би, щоб ти поїхала в Україну, Європу, будь-яке інше місце. І ти, Женю, як усе вщухне, теж. Вам, молодим, тут нічого робити. Тут нема за що вмирати.

АЛЯ: Ні, батьку, зараз ми всі будемо тут однією сім'єю. Однією родиною. І поки нас гризе війна, ми намагатимемося підтримувати мир усередині нас.

Настає пауза, яку розбавляє лише дзюрчання чаю, що розливається по чашках.

МІРА: А я на вулиці бачила трьох їжаків, уявляєте? Вони біля будинку нашого бігали один за одним!

АЛЯ: Ой, мам, а ми з Женею згадували зайчика на стелі. Ти пам'ятаєш, як сказала тоді...

Розмова тягнеться та переривається лише на те, щоб відпити гарячого чаю, відкусити хрусткого хліба та посміхнутися. А над головою, над п'ятиповерховими будинками летять один за одним російські винищувачі і несуть смерть, затиснувши її в сталевих зубах, все далі і далі. Вони летять над однією випаленою землею, щоб знищити іншу. Темрява насувається, залишаючи після себе лише заляканих людей, уламки будинків та порожні надії. Вдасться цій маленькій донбаській родині перемогти в собі пітьму, чи вони з'їдять одне одного за різні бажання та погляди? Невідомо. Один раунд вони, можливо, виграли, але попереду їх — безліч.



↑ Зміст

15. Катерина Годік та Ярослава Муравецька «Хороші хлопчики люблять розганять ОМОН»

Годік Катерина. Народилася у 1989 році. Українська письменниця та літературознавець. Її дебютна збірка поезій «Втрачена память» побачила світ у 2012 році. Лауреат літературних премій видавництва «Смолоскип». У 2019 році Катерина відвідала письменницьку резиденцію «Дім автора» (острів Закінф), де написала роман «Ітака та інші історії».
Протягом останніх семи років вона досліджує тему самознищення людини в українській та російській літературі. Назва її дисертації «Концепт «бісівщини» у творчості російських та українських письменників першої половини XX століття». Вона помітила, що людська спрямованість до самознищення в різних формах проявляється в літературі багатьох інших країн.
Через війну Катерина була змушена покинути Київ. Зараз вона працює в резиденції письменників Hermann-Lenz-Stiftung у Мюнхені. Працює над добіркою віршів, а також над публіцистичною книжкою «Чотири розмови про біль або Як ми потрапили на війну». Також Катерина досліджує архів УПА в Українському вільному університеті.

Муравецька Ярослава. Літературознавиця і письменниця, отже, пишу і твори, і про твори. Народилася 22 листопада 1991 року у місті Кривий Ріг. У 2009 закінчила Криворізький обласний ліцей-інтернат (КОЛІС), клас гуманітарного профілю; у 2015 здобула ступінь магістра за спеціальністю «Літературна творчість, українська мова і література», Київський національний університет імені Тараса Шевченка. 2019 року захистила дисертацію з теорії літератури на тему «Візуальні форми репрезентації у реалістичній прозі (на матеріалі творчості Івана Нечуя-Левицького)», відтоді виконую обов’язки молодшого наукового співробітника у відділі теорії літератури, у Інституті літератури імені Тараса Григоровича Шевченка Національної Академії Наук України.
Переможиця конкурсу «Тест пера» (2009); друкувалася у журналі «Однокласник» (2005); у колективних збірках поезії «Проба пера» (2009), «Сві-й-танок» (2012, 2013), «Сполучник» (2010, 2011, 2012, 2013, 2015), «Мова неба» (2019, двомовне, українсько-грузинське видання); у газетах «Літературна Україна» (2012), «Література і життя» (2014). Працювала у мистецьких резиденціях «Дім автора» (о. Закінтос, Греція, 2019), «Герман Ленц» (м. Мюнхен, Німеччина, 2022). Наразі публікую твори на порталі «Поезія вільних», а також на власній сторінці у фейсбуці, працюю над циклом поезій «Ісус народився в Бучі» та редагуванням монографії «Візуальний код реалізму Івана Нечуя-Левицького».

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Відверто кажучи, війна для мене не почалась 24 лютого 2022 року, а, метафорично окреслюючи, порожнеча у моїй душі розміром з Крим, Луганську та Донецьку області, збільшилась до площі всієї України. Але, поряд із сумом, розпачем, люттю, з’явилась і надія, що цього разу ми переможемо. Переможемо на віки, без «повторень» горезвісних «уроків історії», без чергових «спецоперацій», без засилля «руського міру», без тез про «братні народи».

Власне, чим більше заглиблюєшся в українську літературу, в українську історію, не спотворену імперським дискурсом, тим більше усвідомлюєш, що боротьба за свободу України ніколи не згасала. І розумієш, що задля перемоги кожен має відкинути нав’язану росією «меншовартість». Зрештою, чи буде дійсно сильна держава вбивати громадян іншої країни,нищити культуру, руйнувати музеї і храми, спалювати книжки чи обмінювати їх на цукор? Чи буде генераціями знищувати митців, якщо їхні твори не несуть у собі смертельних для імперії сенсів?

ХОРОШІ ХЛОПЧИКИ ЛЮБЛЯТЬ РОЗГАНЯТЬ ОМОН

Він був хорошим хлопчиком, любив розганяти мітинги 

(з некрологу)

Дійові особи

Хлопчик, який любив розганять ОМОН.

Хлопчик, який любив розганять мітинги.

Мама хлопчика, який любив розганять мітинги.

Хор стурбованого суспільства.

Сліпе правосуддя.

Громадянка Ск в ролі прокурора.

Дядько з таємної лабораторії.

Мама хлопчика, який любив розганять ОМОН.

Безіменний поляк в ролі адвоката.

Архіваріус.

Французький політик.

Папа.

Мужик з Твєрі, який бачив своїми очима.

Жінка хлопчика, який любив розганять ОМОН.

Якийсь Лукашенко.

Секретар суду в змові зі здоровим глуздом.


Дія перша. Сторона обвинувачення

Сліпе правосуддя: Усім встати! Розпочинаємо суд.

Секретар: Слухаємо справу про вбивство хлопчика, який любив розганяти мітинги, хлопчиком, який любив розганять ОМОН. Для мене ця справа очевидна, тому я прошу зачитати її прокурора – нешановну громадянку Ск, яка планує роздуть її до міжнародного масштабу.

Громадянка Ск: Вони розпялі мальчіка в русіках.

Секретар: Цю справу ми вже вісім років розглядаємо.

Громадянка Ск: Заперечую! Ой нє, реально не ті папери.

Якийсь Лукашенко: Я маю сказать. Вони готували напад на Білорусь. Чотири позиції я вам на карті покажу, з яких вони мали на нас напасти. Якби за 6 годин не було завдано превентивний удар…

Секретар: Хто знов дав дєдушкє ці таблєткі? Заберіть його із зали суду.

Громадянка Ск: Заперечую, це відкрита справа.

Якийсь Лукашенко: Не ми розпочали цю війну. Але без нас суду не буде. Я не дам вирішувать все за нашими спинами.

Секретар: Вернемось до справи. Отже.

Громадянка Ск: Гаразд. Отже. 20 березня оцим наркоманом та націоналістом було скоєне безпрецедентне звірство. Цей нелюд зайшов до дому на проспекті Миру, побачив потерпілого, який мирно пакував кавоварку. Потерпілий ввічливо привітався, спитав, як справи. У відповідь на це цей садюга без жодного вагання схопився за ніж та наніс йому 25 ножових поранень. Після чого не став викликати швидку і пішов у справах. Потерпілий помер в муках, наскільки мені зрозуміло. І беззаперечно, потрапив до раю. В той же день.

Папа: До раю так швидко не оформлюють.

Громадянка Ск: Це був безпрецедентний випадок.

Папа: Ну да, ну да.

Громадянка Ск: У потерпілого лишилась мати, сестра та двоє дітей на утриманні.

Заощаджень нема, останнє, що вони отримали від цього прекрасного чоловіка – 60 кілограм речей. Деякі дуже ношені. Це говорить про добру вдачу та невибагливість сім’ї потерпілого. Вони ніколи не вимагали від нього занадто багато. Але тепер їм і цього нема від кого вимагати. Держава, аби полегшити їхнє скрутне становище, надала 20% субсидії на холодну воду та вивіз сміття. Залишилось тільки підключити їм холодну воду. Прошу надати слово його мамі.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Мій син був добрим, чуйним хлопчиком, служив у Росгвардії, йому подобалось розганяти мітинги. На свята ходив на Службу Божу. Нещодавно отримав підвищення за перевиконання плану по побиттю. Людей. Ми ним дуже пишалися. Часом він приносив з роботи різні подаруночки. Бувало, захопить телефон, іноді сережки. Моя донька завжди тому раділа. Ви ж знаєте, робота у нього була важка. То люди поскаржаться, то в вихідні викличуть. Особливо останні пару років. Хтось десь щось опублікує, а він – на морозі стій. Бий, потім пакуй в автозак – це ж так важко. Знаєте, шалені ризики. Оці екстремісти часом ходять з газовим балончиком. Одна бабка так трьох його товаришів вклала. Вони хотіли отримати від неї компенсацію, але ж правди нема ніде..

Хор стурбованого суспільства: Господи, що ви вживаєте.

Громадянска Ск: Та стуліть пельки, вічно ви вигороджуєте своїх.

Хор стурбованого суспільства: Тут у нас своїх нема. А якби й були, то ж бувають свої, які насправді не свої.

Секретар: Але то питання риторичне. Повертаємось до справи.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Так, я ще маю, про що сказати. То був третій мій син. Двоє інших думають покинуть кар’єру. Коли таке робиться в Росгвардії, на що їм сподіватися. Вони ж прийшли рятувати, а їх взяли і вбили, а мали б зустріти квітами. Не знаю, як жити далі. Може малі після 40 день поїдуть на Польщу, будуть збирати суниці. Може хоч там їх не вб’ють.

Хор стурбованого суспільства: Не факт, не факт.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: А цей злидар навіть не просив у мене пробачення. Казав, що ми його обікрали. Це ж придумати, Господи, мій син прийшов його рятувать, а він не хоче. Як мені тепер жити.

Громадянка Ск: Скажіть же і про головне.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Так-так. Важливо, що ми родичі. Вони брати двоюрідні. То в сім’ї всяке буває, знаєте. Ну натовк мій йому пельку, але то ж з

любові. Ми є усі знали, що там вони вживають наркотики, щоб стати націоналістами.

Треба було рятувать. У такій ситуації вдарити по обличчю – це привести до тями.

Хор наркоманів: Та вже порадьте дилера.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Ми до того випадку всі разом ходили до церкви. Там батюшка казав, що приводить до тями родичів – то діло богоугодне. Навіть якщо прикладом.

Папа: Побійтеся Бога.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: І ось я бачу сестру свою, яка народила виродка. І теж не просить пробачення. От раніше,. Коли вона їздила до Франції або до Німеччини, завжди хоч щось то привозила. Ми дуже дружили сім’ями. Допоки в році чотирнадцятим вони не підсіли на наркотики та стали націоналістами. Після того вона присилала гроші нам і дещо на день народження, і дещо моїм онученькам. Ну що не могли вони стерпіти інакшої думки у родичів? Навіщо ж уже вбивати (заливається сльозами).

Громадянка Ск: Як бачите, діло ясне. Треба давати довічне із повною конфіскацією. Я б забрала не лише кавоварку, але й унітаз і може навіть ідентичність.

Сліпе правосуддя: Чи є що додать до звинувачення.

Хор стурбованого суспільства: Ми вбивством оцим стурбовані. Не знаєм, собі що думати. Жили вони в мирі триста літ, аж ось їх було зурочили. Чи як пояснить інакше це.

Французький політик: Шановний суддя, навіщо ми це слухаємо. Це діло сімейне. Вбили та й вбили, вони ж браття, таке буває.

Секретар: Суд оголошує перерву.


Дія друга. Сторона захисту

Сліпе правосуддя: Усім встати! Суд іде.

Секретар: Ми вже заслухали сторону обвинувачення. Тепер слухаємо захист.

Громадянка Ск: Ви ще почули не все. Нам ще є, що сказать.

Секретар: Все потім. Слово польському адвокату.

Адвокат: Ваша честь, при всій повазі до суду, це абсурд. Діло ясне як білий день. Чоловік прийшов додому, побачив, що його дружину побито та зв’язано дітей взагалі нема. Добре, що їх сховали сусіди. А померлий… я маю говорити про нього тільки хороше. Власне, тільки через те, що він померлий. Пакував речі нашого обвинуваченого. Мій клієнт справедливо вважає, що кавоваркою б не закінчилося. Маю зауважити, що він не зразу кинувся з ножем на покійного. Він спочатку спитав у того, що взагалі коїться. Бо вони справді були давно знайомі. І той сказав що прийшов його звільняти. Щоправда, потім уточнив, що для цього його треба вбити. А з дружиною – як піде.

Громадянка Ск: Протестую. Іноді смерть – це звільнення. він би потрапив до раю. А так безперечно буде в пеклі.

Папа: Це наш спільний хрест.

Представництво церкви сатани: Та нема там чого боятися. У Бучі було страшніше.

Секретар: Вернемся до справи. Отже, що сталося потім.

Адвокат: Потім мій підзахисний побачив побитий посуд, безлад розкиданий одяг. Він зрозумів, що потерпілий був у нього дома довго. І ще йому здалось, що його дружина

непритомна. Він хотів надати їй допомогу, принаймні розв’язати. Але коли спробував до неї підійти, померлий кинув у нього ножа. Не влучив…

Громадянка Ск: Бо він робив все, щоб не постраждали цивільні.

Якийсь Лукашенко: Це просто був превентивний удар. Я знаю про що говорю.

Адвокат: Потім між ними зав’язалася бійка. Мій підзахисний теж дістав поранення і тепер має пройти курс реабілітації. Що стосується смерті потерпілого, то вона настала не одразу. Він помер уже в кареті швидкої, яку викликав підзахисний.

Громадянка Ск: Якби так і було, вони б його врятували. Хіба що у вас і в швидкій лише наркомани працюють.

Хор стурбованого суспільства: Ми неодноразово до них зверталися. Їм таке держава не видає.

Адвокат: До речі, про наркоманів. Експертиза показала, що померлий був під дією наркотичної речовини. Де він її узяв, ми не знаємо. Імовірно, приніс із собою.

Громадянка Ск: Да це наклеп.

Секретар: Аж ні, висновок експертизи є у справі.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Цього не може бути. Ми православні.

Щонеділі ходимо до церкви. В піст не їмо ковбасу. Які там наркотики.

Секретар: То нічого не означає, що ви православні.

Папа: Я попрошу. Їм разом нести цей хрест.

Секретар: Пане адвокате, вам є сказати суду іще?

Адвокат: Так, я маю матеріали, які підтверджують причетність померлого до систематичного побиття громадян (зауважу, різних) сусідньої держави. Характеристика з місця роботи в нього, звичайно ж, зразкова. Керівництво зазначає, що неодноразово виписувало йому премії та подяки за напруженість та високі ризики роботи. Він навіть був працівником місяця неодноразово. Наразі його ім’ям планують назвати вулицю.

Щоправда, не в їхньому місці. Жодної скарги з 2014. Це за місцем роботи. Але після відкриття цієї справи я отримав понад 50 листів від людей, яких він нібито побив. Будем розбиратися. До справи можу додати копії заяв, рентген знімків та МРТ.

Секретар: Уточніть для суду, де характеристика з місця роботи до 2014. Він же за віком мав десь працювати ще.

Адвокат: Додано до справи його характеристику за попереднім місцем роботи. Місто Київ, беркут, український. По-суті все те саме. Але з орфографічними помилками. Видно, писар погано розумів українську.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Так, він змінив місце роботи в 2014, коли пішов.

Янукович. Там стався переворот. Що він мав ще робити.

Адвокат: До того ж встановлено, що потерпілий встиг вивезти понад 60 кілограм речей, в тому числі, 10 – з квартири мого підзахисного. Від інших скарг немає, ми самі їх досі шукаємо. Ще можу додати відео, зняте приховано камерою на місці злочину.

Секретар: Відео в студію.

Суд передивляється сюжет, жінка відкриває двері чоловікові, він б’є її прикладом, зв’язує і починає активно виносити речі. Щось курить та періодично випиває напій з пляшки, імовірно, алкогольний. Потім приходить другий чоловік, намагається надати допомогу жінці, починається бійка, потім один з чоловіків встає, кудись телефонує і надає допомогу як нападнику, так і жінці. Далі нападника забирає швидка.

Секретар: Питання…

Громадянка Ск: Ви ж бачили, жінка добровільно відкрила йому двері.

Адвокат: То вони ж були знайомі.

Громадянка Ск: Якби вона відчувала загрозу, вона б йому не відкрила. А оскільки звуку у відео немає, можна припустити, що вона йому щось сказала, що його спровокувало.

Адвокат: Але ж факт грабунку.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Та якого грабунку. Ми ж родичі. Ви що не знаєте, у родичів все спільне. Вони жили трохи краще нас, то ж мали ділитися.

Адвокат: Що ви маєте на увазі.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Я ж кажу, ми родичі, вони брати. Мій син міг би жити краще, якби не мусив переїжджати до Росії. А переїхав він саме через нього. Бо цей нелюд ще в 2014 написав заяву про побиття. Нібито мій син під час розгону мітингу завдав тілесних ушкоджень йому і його молодій дружині. Ці безсоромні приносили довідки і навіть якийсь рентген. Але ж то справа сімейна, навіщо було виносити сміття з хати. Я розумію, якби він побив якого німця чи француза. А це ж родичі. Могли домовитись по-сімейному.

Адвокат: Прошу надати слово дружині обвинуваченого. Вона в цій справі свідок.

Французький політик: Це правильно, бо поки що не все зрозуміло. Все дуже неоднозначно.

Секретар: Прошу до слова.

Жінка хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Ваша честь. Дякую, що надали можливість виступити. У нас справді складна сімейна історія. З моїм чоловіком ми познайомились у 2012-му. В 2013 році разом ходили на майдан. Загалом все було добре. З покійним спілкувались, з мамою його оце теж. Вони дуже підтримували Януковича. Мені особисто це не подобалось, але ж ви знаєте, в сім’ї не говорять про політику. Все було нормально до листопада 2013. Ми з покійним зустрілись в так би мовити неформально. Власне, я одразу його й не пізнала. Лише за тиждень виявилось, що він був у складі Беркуту, який нас розганяв. Мій чоловік, тоді ще хлопець, зустрівся з ним після того, вони побилися, далі між ними була ворожнеча аж до кінця майдану.

Громадянка Ск: Саме тоді в них зародився нацизм.

Жінка хлопчика, який любив розганяти ОМОН: З того часу мій чоловік любить розганять різного роду ОМОН. З померлим ми відновили спілкування в 2016, треба було рятувати його матір. Ми допомогли невеликою сумою. Старе на родинних зборах було вирішено не згадувати, мовляв, діло сімейне. Вони ж брати.

Папа: Їм разом нести хрест.

Жінка хлопчика який любив розганяти ОМОН: Так було до кінця 2021. Іноді спілкувались і все дедалі частіше померлий чіплявся до нас з приводу різних нісенітниць. То йому заважали загони наркоманів у нас в країні.

Громадянка Ск: Він знав, про що говорить.

Жінка хлопчика який любив розганяти ОМОН: То йому заважав президент-нацист. То Європа, що загниває, то НАТО. І чомусь у всьому були винні ми.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Та що вже, дитина не має права на свою думку? Він вам так радив на правах старшого брата. В тому нічого такого нема.

Жінка хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Я теж так думала, до лютого 2022.

Почалось все з погроз. При тому, десь на початку місяця. Писав, щоб ми усі здавалися.

Потім писав, щоб вислали грошей, бо затримують зарплату. Потім просив матері на квіти. Потім зник зі зв’язку. І ось вже в той самий день прийшов до нас. Чоловік вийшов за деякий час до того. Я відкрила йому двері тільки тому, що впізнала по голосу. Ясно, що я думала, він нічого поганого мені не зробить, бо ж брат. Але він обізвав мене бандерівською наволоччю і вдарив по голові. Більше нічого не пам’ятаю. До тями мене привів уже мій чоловік.

Хор стурбованого суспільства: Ми дуже стурбовані. Ці сімейні історії такі жахливі. Так багато скелетів у шафі. Ми ніколи не дізнаємось правду.

Адвокат: Може є питання до свідка.

Громадянка Ск: Як давно ви вживаєте?

Жінка хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Не вживаю взагалі.

Громадянка Ск: Чи ви розумієте, що самі спровокували потерпілого? Якби весь цей час з 2013 ви спілкувались з ним нормально, нічого б не сталося. Він би навіть не втратив роботу в Україні. Ви самі його налаштували проти себе.

Жінка хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Скажіть, будь-ласка. Ви мене теж добряче дратуєте. Можна я вас за це вдарю? Більш того, ви постійно ображаєте мене та мою родину. Можна я вам відповім тим самим?

Громадянка Ск: Ні, бо на моєму боці правда.

Секретар: Закінчуємо із питаннями.

Адвокат: Прошу до слова маму підсудного.

Мама хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Шановний суддя. Я дивилась те відео 80 разів. І мені болить серце за мою сестру і моїх дітей. Але вони не могли вчинити інакше. Той дурень їх би убив. Я б так не казала може б, але аналогічна історія склалась у наших знайомих. Але вони вирішили підкоритись старшому брату. Дев’ять днів, як поховали. Візьміть до уваги, що в нас була понад місяць війна. Той наш родич був із армії загарбників.

Громадянка Ск: Заперечую, визволителів.

Мала хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Так, вони нас визволили від мобільного зв’язку, водопостачання та вивозу сміття. Словом. За цих умов це була лише самооборона. Більш того, мій син встиг викликати швидку. І цього б врятували якби його ж друзі не підстрелили ту швидку біля блокпосту.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Але ж цього б не сталось, якби цей не кинувсь на нього з ножем.

Мама хлопчика, який любив розганяти ОМОН: Але б цього не сталось, якби твій син не ходив по чужих хатах з автоматом.

Секретар: То все зрозуміло. Давайте надамо слово обвинуваченому.

Хлопчик, який любив розганяти ОМОН: Я не жалкую, що так сталося. Я жалкую, що ми відновили спілкування після 2014. Так в нього було враження, що його тут хтось чекає. Що хтось тут буде ще його слухати. А якби я ще тоді в 2014 зламав йому щелепу, він би може, пішов на інвалідність, і зараз був би живий і пив би пиво дома. І так, ми б його утримували все життя. І це б нам коштувало дешевше.

Секретар: Суд оголошує перерву.


Дія третя. Суспільна думка

Секретар: Прошу вСтати, суд іде. Настав час висловитись іншим.

Хор стурбованого суспільства: Ми висловлюємо глибоку стурбованість. Історія кричуща. Ми ще в 2014 році висловили стурбованість щодо подібних конфліктів. Може треба було діяти раніше. Поки не дійшло до вбивства.

Якийсь Лукашенко: От-от, я ж казав, прєвентівний удар, чотири позиції, я вам зараз на карті покажу.

Секретар: Зараз я оголошую ще одну перерву.

Хор стурбованого суспільства: Ні-ні, ми занадто стурбовані. Ми не можемо більше чекати. Що довело цих хлопців. Цих певно обох хороших хлопців до такого фіналу.

Давайте розбиратися. Мала бути якась проблема.

Секретар: Слово надається громадянину Твєрі.

Мужик з Твєрі: Я ніколи не був на Україні але все бачив на власні очі. Вони там з нас знущалися. Вони завжди нас ненавиділи. Через них ми не могли піднятися з колін. Бо як можна піднятися з колін, коли в сусідній державі хтось смажить яєчню на пам’ятниках визволителів. Коли перейменовують вулиці. Я бачив по телевізору, вони там ходять з факелами. І свята в них уже імпортні, нічого святого не лишилось.

Адвокат: Чи ви спілкувалися самі з громадянами цієї країни?

Мужик з Твєрі: Та навіщо, і так все було ясно. Це ж нелюди. Вони за кавоварку можуть продати рідного брата.

Адвокат То навіщо, на вашу думку, померлий вирушив в Україну?

Мужик з Твєрі: Щоб НАТО не прийшло.

Адвокат: Чим він міг зарадити?

Мужик з Твєрі: Ну він і не допустив. І потім, в них же там була ядерна зброя. І біолабораторії, щоб винищувать людей. Я сам бачив.

Адвокат: До речі, вам буде цікаво, тут є представник цих лабораторій.

Мужик з Твєрі: От, ми завжди знали.

Секретар: Прошу до слова.

Дядько з таємної лабораторії: Ваша честь, підсудний – мій племінник. Я дійсно працюю в біолабораторії НАН. Ми десять років маємо брак фінансування. Але навіть з таким браком фінансування ми залишаємось людьми зі здоровим глуздом і зв’язком з реальним світом. В тому числі, з науковим. І такої маячні, як про ті лабораторії, ми ніколи не чули. Особливо про голубів, які розносять заразу.

Громадянка Ск: Але ж теоретично таке можна було зробити.

Дядько з таємної лабораторії: Теоретично при такій технології ми б потруїли самі себе.

Громадянка Ск: Але й сусідам би дісталося.

Якийсь Лукашенко: Да, вони могли по ним вдарить. Треба було щось робить.

Французький політик Так, тут все неоднозначно.

Дядько з таємної лабораторії: Тут якраз все однозначно. Візьміть наші звіти, вам все стане ясно. Що нам з ти ковідом не до голубів. Звіти я передав на розгляд судді. Але вам також можу надіслати.

Громадянка Ск: Вони українською? Це екстремізм.

Дядько з таємної лабораторії: Для вас я переклав на латину.

Папа: Оце правильно.

Громадянка Ск: І як я це маю читати.

Папа: То ваш хрест.

Громадянка Ск: Добре, щодо біолабораторій питання зняте. Тут 200 сторінок звіту. Їм нема було коли працювати.

Дядько з таємної лабораторії: Ми ще й план виконали. Але про то іншим разом.

Хор стурбованого суспільства: Ми дуже занепокоєні. Лабораторій, як виявилось, не було. Що ж із ядерною зброєю.

Дядько з таємної лабораторії: У фізиків взагалі не було грошей на проїзд. Але якщо ви їм не вірите, поїдьте в Київ, вони вам все покажуть. Тільки їдьте через Ірпінь.

Хор стурбованого суспільства: Отже ядерної зброї також немає.

Адвокат: Я вам більше скажу, їх навіть в НАТО не беруть. Я сам звідти.

Французький політик: В НАТО не беруть. Але це не так однозначно.

Секретар: Зняли це питання.

Хор стурбованого суспільства: То за що ж помер той чоловік? За що вони побились?.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Він мав настановить його на шлях істинний.

Адвокат: У який спосіб? Померлий жив значно гірше за них.

Громадянка Ск: Бо чесна людина живе погано. Вона не може дозволити собі всяке із зарплати. Всілякі американські кавоварки, унітази тощо.

Адвокат: Кавоварка була німецька.

Хор стурбованого суспільства: Невже кавоварка вартувала йому життя.

Адвокат: Немає жодних об’єктивних причин для померлого вважати, що йому могла

загрожувати небезпека. Навіть якби він зайшов до помешкання мого підзахисного і просто не став би бити дружину. Йому б ніхто нічого не зробив. Тим більше, є підтвердження, що йому висилали гроші дійсно в лютому. Тобто, теоретично, він навіть отримати допомогу в цьому домі.

Хор стурбованого суспільства: Ми вкрай занепокоєні. То може його обдурили,, може він виконував наказ.

Адвокат: Схоже, що ні. Бо він вислав награбованого майна без усілякого наказу. Він знав, де він, що він робить, і який стан справ у державі. Саме через сімейні зв’язки. Грабунок був єдиним мотивом, схоже на те.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: То що, мій син загинув просто за кавоварку?

Хор стурбованого суспільства: За кавоварку вашого сина вбито. За кавоварку смерть вій свою прийняв…

Папа: Я маю сказать. Ці жінки несуть насправді один хрест. Скоро велике свято. Я пропоную їм разом приїхати до Ватикану і нести свій хрест разом, аби помирится. Весь світ то зрозуміє.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: Нічого я з нею нести не буду. Вони мені огидні. Вони нас не поважають. Вони не виховують у дітей поваги до старших братів.

Дядько з лабораторії: Ой, ідіть у сраку.

Мама хлопчика, який любив розганяти мітинги: От про це я й говорила.

Архіваріус: Я приніс один цікавий документ (передає його секретарю).

Секретар: О, то ви не рідні. Маму хлопчика, який любив розганяти мітинги, родина всиновила у 82-му.

Французький політик: Це докорінно змінює справу. Але ще треба провести експертизу.

Ще не всім все зрозуміло. Ми не знаємо правди. Ми не маємо робити квапливих висновків.

Хор стурбованого суспільства:

За кавоварку вашого сина вбито,

Але ембарго на каву вашім селі.

Більше не випити вам кави.

Громадянка Ск: Я проти такого розгляду справи… Є не лише братня любов, навіть до нерідних. Це ж яким треба бути великим чоловіком, щоб по-братньому любити нерідних! В тому є шляхетність. Але є ще любов до батьківщини. Він її любив, він їй служив, він за неї вмер. І якщо батьківщина дала йому такий наказ, то він мав його виконати.

Секретар: Не було наказу красти кавоварки. Ви обмежилися лише геноцидом.

Громадянка Ск: Так тим більше. Це ж велика людяність, не вбивати, а красти. От його друзі були менш людяними, і вони вернулись додому цілі. Щоправда, без попередження.

Секретар: Попередження чого?

Якийсь Лукашенко: Я ж казав, про удар на випередження. Вони були праві. Вони все зробили вчасно! Я вам покажу чотири точки, з який оцей підсудний мав обстріляти

Білорусь.

Секретар: Він вчинив вбивство ножем.

Якийсь Лукашенко: Авжеж, бо ми завдали превентивного удару.

Хор стурбованого суспільства:

Дуже турбує здоров’я от цього дядька

Де в голові йому той превентивний удар.

За кавоварку вбито їхнього сина.

Тих, що вернулись додому, те саме чекає.

Секретар. Ми вже всіх послухали, ідемо радитись.


Дія четверта. Оголошення вироку

Сліпе правосуддя: Прошу всіх встати, суд іде. Прошу встати підсудного для оголошення вироку.

Оскільки ви раптово виявились не родичами, було встановлено чимало фактів брехні з боку обвинувачення, а також факти насильства щодо вашої родини та факти грабунку.

Так-так, пошта Білорусії надала нам накладні та фотозвіт. Суд знімає обвинувачення з вас у цій справі. То була необхідна самооборона. З родини хлопчика, який любив розганяти мітинги, буде стягнено компенсацію, яка покриє вартість усього награбованого та пошкодженого майна.

Громадянка Ск: Ми подамо апеляцію.

Французький політик: Так, ще не всім все зрозуміло.

Папа: Все очевидно, але їм ще доведеться нести свій хрест.



↑ Зміст

16. Наталка Блок «Сни під час війни»

Наталя Блок — відома драматургиня, сценаристка і режисерка, її п'єси мають сценічне втілення та успіх як в Україні (державні і незалежні театри), так і закордоном. Тексти неодноразово входили до шорт листків міжнародних та всеукраїнських престижних конкурсів: Тиждень актуальної п'єси, Фестиваль Моноп'єс Батумі, Драма UA. Коронація слова, пітчинг ДержКіно, Пітчинг патріотичних серіалів Мінкульта України.
Має переклади на Польську, Грузинську, Німецьку, Англійську мови.
Фундаторка Театру драматургів та неодноразова переможниця конкурсу ДержКіно та Пітч ЮА як сценаристка.
Крім цього, Наталка Блок є режисеркою кількох документальних фільмів про права людей. Один з них про вимушених переселенок з Донбасу, після початку війни в 2014 році.

Після 24 лютого виїхала з Києва з собакою, рятуючи свої і її життя, наразі перебуває в Базелі (Швейцарія), де продовжує писати.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Обставини мого життя змінилися зовнішньо і внутрішньо... Я переїхала в іншу країну, в Швейцарію, спілкуюся англійською і трохи німецькою замість української. Не приймаю участі в пітчингах, не пишу кіносценарії і не знаю, коли побачу рідних мені людей. Внутрішні обставини теж дуже змінилися. Я прийняла низку нових рішень щодо свого життя, зрозуміла, що таке самотність і що таке туга за Україною, і що таке справжній страх за життя рідних. І що важливий кожен день життя, і що кожен день так швидко спливає.

Це не завершений текст, бо і війна в Україні ще не завершена. Він зібраний трохи з особистого щоденника, трохи з моїх постів в фб, трохи просто з якось автоматичного письма, коли я писала тільки для того, щоб не зійти з ґлузду, читаючи про новини в Україні та телефонуючи своїм рідним і близьким на окуповані території. І трохи снів та того, що досі здається снами.

То Сни під час війни

Кінець лютого, початок березня. Снів немає, бо майже немає сну.

В голові сумний голос молодшого сина, Тихона, який вже ночував в бомбосховищі. «Мама я в порядку, я радий. Того що ще живий».

Сука, яка я зла. У перший день я, коли дізналася про все, хотіла бігти в аптеку і магазини, але розізлилася, що панікую і від злості сіла їсти, потім взяла собаку і знайшла єдине місце на районі, де продавали каву. І пила там її з насолодою. Потім я, звісно, клеїла вікна та складала ліки свої і собаки в рюкзак. А потім стала робити йогу, бо вона була в планах. Потім одягла гарний одяг, щоб, якщо помирати то бути красивою. Ну і так ходила в підвали. Потім робила іншу йогу, бо ніякий Путлер не повинен мені заважати жити. Від злості, що не можу спати всю ніч, що мене вже від кожного шороху глючить, що це вибухи, я і поїхала з міста. У тому ж одязі. Взяла з собою сережки і парфуми. Буду красунею, незважаючи на весь піздець. Весь цей час я хотіла випити лате, як символ нормального життя, який від мене забрали. Сил на йогу вже немає. Але я психану, відпочину і буду її робити. Хай йде нахуй і руський корабель, і руський мір, і його обідрані солдати. Ми будемо робити своє, і РФ розвалиться так швидко, що всі здивуються! Путін помре, все буде крута Україна!

 

13 березня

 

Мій старший син Матвій сьогодні,ходив на мітинг в окупованому Херсоні. Сьогодні день його визволення від фашистів. Але нові російські фашисти звільняють нам нові сенси. Я переживала дуже-дуже. 

Зараз він вже вдома. Сказав, що там тупі голодні тварі зі зброєю. Що тварі стріляли в повітря і гумовими кулями поранили чоловіка. 

А мені ще іноді трапляються тут у фб якісь дикі пости від колишньої богеми рашки про те як вони страждають, про травму свідка (це вже ваше мене зносить), про всякі рефлексії. 

А я тут своїм мозком, мабуть, щоб кукуха не поїхала, думаю про таке. 

От сидить в Пензе така собі Галя, руська, внє політики, матрешки начищает, в Крим дітей возила по путевке, у мами її пенсія, у чоловіка геморой та виразка. Працює завучем. І єдина радість — інстаграм про вирощування герані. І за все життя накопичила з премій три тисячі баксів, щоб звозити себе і свою оту маму кудись в Європу перед її смертю. Звісно, що в перший і останній раз. І тут хуяк: війна з Україною, інсти з геранями нема, баксів, заниканих на лівій картці віза, схованій від геморойного чоловіка, теж немає, все по пізде, а вона така пише в інтернет... Ну, наприклад, в фб через ВПН. Пише вранці крик відчаю про як так, вона не віноватая, життя скінчилося, просить всіх її жаліти, каже, що вона любить Україну і тепер в неї травма свідка. А їй кажуть фоловери як один «здохні тварь». І вона не розуміє ж реально, причому тут вона. І таких 140 мільонів. 

 

Кінець березня. Десь в дорозі між країнами Європи.

 

Як багато я навчилася в цьому місяці. Від вести машину більше доби без сну, до розпізнавання стадій горя по голосу і вигляду тих з України, з ким говорю і кого бачу. Раптово навчилася шукати житло по всій Європі для знайомих та незнайомих людей, навчилася шукати речі, відрізняти зброю, знати, що означають їх назви; шукати захист, шоломи та броніки, ліки та їжу; розуміти чеську, сербську, польську і спілкуватися українською з носіями будь-якої слов'янської групи. З переляку я розмовляю англійською, і кожен раз дивуюся, що комунікація вдається, незважаючи на акцент, рівень і майже відсутність граматики. Я навчилася просити для себе — левел, який погано вдавався все життя. Навчилася посилати нахуй голосно і впевнено, плакати з відчаю. Радіти, що близькі живі, жити в постійному страху за них, здригатися від голосних звуків, але робити вигляд, що все ок. Навчилася ридати серед міста вголос, прощатися з мріями і планами, приймати все як є. Не вимагати від себе багато

 

3 Квітня. Варшава. 

 

Вдень я читала про передмістя Києва, Бучу, потім про Маріуполь, про жорстокі вбивства чоловіків, старих людей, зґвалтування дітей, жінок на очах у дітей, про це все страшне насилля, після якого росіяни беруть з хати труси, майки футболки, щоб відвести на парашу і надягнути на своїх виродків… І мене як заціпило. Мій мозок не може вмістити цю правду. Я дуже дуже емпатична, і, читаючи кожну історію, кожне свідчення, я наче зараз там, бачу тих жінок і дітей, і дівчат яких збираються спалити після того, як довго ґвалтували гуртом. Дітей, мами яких вмирають в них на очах від голоду чи того, що їх ґвалтують, підлітків, які намагаються закрити очі і вуха молодшим братам та сестрам, щоб ті цього не бачили. І кожен раз я наче стаю тією землею, тією домівкою, тією старенькою, яку прийшли катувати, чи жінкою коханого, якого вбивають на очах у її дітей. Свідчення дітей про те, що трупи смердять, про те що вони бачили, скільки вони бачили і що вони не хочуть жити. В мені навіть не народжується лють. Бо ненавидіти можна когось. Нелюдей не можна. Людські емоції не для них. В мене шок, параліч і огида. Я розповім про це всьому світові і світ не відвернеться. Він просто буде здригається від огиди, якщо почує щось, що хоч трохи нагадуватиме йому про русню. Вони хочуть геноцид українців, але отримують знищеня себе.

 

За тиждень. Базель. 

 

Сьогодні в Швейцарії, в місті Базелі мені наснилася Україна. Там було охуєнно. Мені снився одночасно і Херсон, і Київ. У Києві майже не було машин, як в той день, коли я його залишила. У Херсонській квартирі було повно квітів. Вони буяли, стояли такі зелені і роскішні, що я не могла намилуватися ними. У Києві я ходила дивитися на свої орхідеї. В житті мою колекцію орхідей забрала до себе на перетримку подруга. А у сні я побачила всього кілька квітів, інші вже поїхали на постійне місце життя. Я милувалася тими квітами і раділа. 

У сні в Києві було спокійно, класно, і було дуже сильне відчуття дому, але я знала, що війна не закінчилася і в будь-яку мить може прилетіти ракета. Я була тут, у своєму сні, і всього на кілька днів. Я знала, хто з моїх ще тут, і намагалася додзвонитися до свого друга Паші, він-то в Києві всі дні. Я шукала його номер і думала як він зрадіє і здивується. Та виявилося, що з інтернетом біда, а всі сім-картки в мене не українські. У Херсоні мене запросили на вечірку у бібліотеці. Це було святкування зняття облоги. А я роздивлялася навколо і думала, що треба знову бігти, міняти квартиру за квартирою, ліжко за ліжком, кімнату, хостели, прихистком, бо навіть у сні я знала, що війна триває. Але відчуття того, як в Україні класно, як тут офігенно, як пахне повітря, які класні люди і як хочеться тут бути дало мені сили.

У кінці сну я таки поїхала кудись в незнайому країну, навіть на незнайому планету. Там у моді був лукізм, і імператор відбирав найгарніших людей для милування. Тому мешканці планети проводили свій час на пляжах біля райдужного моря, де їх оглядали рекрутери. Планета була не моя , хоча райдужне море було теплим, прозорим і світилося ніжно всіми кольорами, я вирішила, що треба їхати далі. Синдром емігранта. Коли не можеш зупинитися і шукаєш своє місце в світі, а воно в тебе вдома. І ти знаєш це навіть коли спиш. 

Я подумала, що це про Швейцарію навпаки. Тут всі виглядають (на мій смак) так собі. Хіба що Анна виглядає гарно і Кармен. Але, в цілому, таке. І вдягаються дуже просто. Щоб було зручно, та й по тому. Але це «зручно» дуже дуже часто коштує шалених грошей по мірках України.

 

Між датами про Анну. 

 

Я мушу трохи розповісти про Анну. Вона неймовірно красива, усміхнена, з великим сердцем. У неї троє дітей. Старшому Казімо вже 9, Дорі 7 і Пірожці 3. Її чоловік кинув їх за ради молодої студентки, за що я вважаю його великим дурнем. Анна знає безліч мов, працює в університеті Безеля, вона професорка і сексі-жінка. Анна, коли я вперше приїхала в Швейцарію, взяла мене під опіку і шукала мені житло. Взагалі було трохи не так. Спочатку Юля організувала читання українських п'єс у Базелі і взяла мене і Афіну з собою. Треба сказати, що моя п'єса теж була там представлена. А жити ми повинні були у Анни. 

Перший раз я побачила Анну на пероні у Базелі. Вона йшла в чорному пальто, на якому була жовто-блакитна стрічка і посміхалася. Анна виглядала як романтична героїня французької революції. Анна була прекрасна. 

Її троє дітей теж. Коли пройшов івент у театрі і настав час їхати, я сказала що хочу залишитися в Базелі. Юля поїхала, а я лишилася з Анною. Вона шукала мені нове житло, бо, якщо чесно вона віддала мені і Афіні свою спальню, і спала з дітьми. Мені здається, я трохи закохалася в Анну, і коли мене питають, чому я вибрала саме Швейцарію для того, щоб бути тут поки в Україні війна, я могла б назвати три причини.

Перша — це бункери. Так, вся Швейцарія в бункерах, які викопали на випадок ядерної війни. У тих бункерах зараз селять українців, які біжать від війни. 

Друга причина, тут ніколи не було війни, і, може, не буде. Кажуть, тут діти Путіна десь. То, можливо, це гарантує мені шанс на виживання.

І третя причина — це Анна, яка неймовірно прекрасна. 

Так Анна знайшла Кармен, яка хотіла допомогти комусь з України. У Кармен теж є чоловік, який пішов від неї. Кармен красива, добра та привітна. Їй за 50, і вона виглядає як просвітлена людина, що пізнала сенс буття. Кармен працювала в лікарнях без кордонів в бідних країнах і тепер працює медсестрою Зараз вона в Греції. У неї відпустка. 

 

10 Квітня. Соціалочка. 

 

Вчора я ходила в соціальну службу, щоб отримати соціальну допомогу. Довга черга в віконечко, де дають номер. Довга черга, яка чекає номерки. Я була вдягнена в спортивні штані, волосся було не мите, колись біла підошва скетчерсів брудна. Зверху на мені була якась мастерка для бігу з гуманітарки. Я стояла в черзі і мені на все було пофіг. Тут я ніхто. Тут я не виходжу на сцену, тут від мене не хочуть класних пітчингів, публічних виступів та інше. Я одна з українських біженців і, навіть, без купи дітей навколо. Афіна виглядає як розкіш та примха, яку я привезла з України. По ній не видно, що в неї рак і її при всіх моїх стараннях і лікуванні за грубі гроші, залишилося дуже мало життя. Афіна бультер’єрка, і вона має, як сказав мій друг Отар з Грузії: «сердце іграшкового ведмедика». Але мало хто це розуміє. Я потім напишу про неї докладніше. Афіна — це собака, яка не дала мені пропасти. 

У черзі за соцдопомогою мене тішила малеька дівчинка Марія, п’яти років на вигляд, яка прийшла з мамою і гралася рекламними аркушами зі стенду соцзахисту. Отже, мій номер 239, і я мушу слідкувати за своєю чергою на табло. Востаннє я слідкувала за цифрою на екрані у державному закладі, коли купувала автівку в Києві. Як було тоді знати, що менше, ніж через рік, я буду слідкувати за цифрою, щоб отримати кілька франків на життя у Швейцарії. Окей. Треба чекати. Ще 10 людей. Мама з маленькою дівчинкою переді мною. Я її пропустила перед собою до того. Дітей треба пропускати, вони швидко втомлюються від черг. І куди мені поспішати в цьому тихому місті, де ніколи не було війни. Дівчинка вже гралася в класики, а я думала, що дуже добре, дуже-дуже добре, що її не зґвалтували російські солдати і вона може гратися. Дуже добре, що цього не сталося і її мати, яка сидить тут, не втратила розум і не наклала на себе руки. Такі думки з'являються в мене раз за разом, коли я бачу українських дітей. Кожен раз я щаслива, що вони виїхали і будуть жити. У мами Марічки 238 номер, табло блимнуло і вони пішли до віконечка. Мама Марічки якимось звичним рухом показувала комусь там свідоцтво про народження дочки і свій український паспорт. Від неї них я встигла дізнатися лише те, що тато Марії залишився воювати, а мама графічний дизайнер. І що майже всі речі, що на них, були куплені їм швейцарською родиною у яких вони живуть. Їм видали допомогу і вони відійшли від вікна каси. 

239
Гучний звук. Я йду туди. Там якийсь чолов’яга дивиться на мій паспорт. Мені дали 260 швейцарських франків на місяць. Я поклала їх в кишеню і вийшла надвір відв'язати Афіну. Біля соціальної служби Базеля сидів дуже красивий мен. От реально, не чоловік, не хлопець, я суто мен. Як з фільму «Рятувальники Малібу». Це був перший красивий чоловік, якого я побачила за 50 днів війни. Перший чоловік, який був красивим, і який був не українцем. Він попросив дозволу погладити собаку. Красивий швейцарець пестив Афіну і казав, що вона красуня. Я дивилася на це без жодних емоцій. 

І лише коли він пішов, я зрозуміла, що я виглядаю трохи як бомж. Але все одно мені пофіг. Тільки саму мене здивувала думка, що мене зацікав мій зовнішній вигляд. Це тому що мен був красивий? А тепер він пішов у собес отримати свої франки? Я помацала гроші в кишені. Вони були там. Добре. І тоді я пішла в магазин.

Я купила чорного чаю, лимон і сіль. І мюслі. Мюслі були потрібні, бо повернеться Кармен, у якої я живу з відпустки, яку вона проводила в Греції, а я з’їла всі її мюслі. Я довго не могла знайти такі самі, як в неї були, і купила просто схожі. 

11 квітня вдень я шукала в гуманітарному магазині для біженців собі кросівки. Мої скетчерси, які я носила вже кілька років і знайшла в секонд хенді на Шулявці в Києві, вже протиралися. Підошва стиралася з неймовірною швидкістю. Мою собаку не пустили в приміщення, і вона гавкала і скавучала надворі. Це додавало нервування, як і старі та порвані мешти, якими щедро поділилися місцеві. З другого боку, я можу ще походити в своїх скетчерсах. Чому ні. 

Я зробила собаці з гуманітарної ковдри такий зручний лежачок, що сама там на ньому з нею проводжу багато часу. Я та Афіна постійно разом всі ці довгі дні, і вона зігріває мене в усіх сенсах. Рак Афіни прогресує, хоча я маю ліки для неї, куплені ще в Києві. Але остання хімія майже не подіяла. Сьогодні я знайшла новий лімфовузол вже на грудній клітці. Під колінами та під шиєю вже не зникли, як минулого разу, тільки стали трішки менші.. А на підлозі, в її гнізді з ковдри, біля білої стіни, з нею разом зручно лежати, і сидіти, і писати, і просто плакати, дивлячись на чуже чисте небо.

 

14 квітня

 

А сьогодні я пішла на зустріч в кав’ярню з місцевою дівчиною Царою, яку я зову Цирі, і купила там собі каву. Прямо в кав’ярні біля театру Казерне в Базелі. Як колись в Україні, де я могла дозволити собі щодня купувати лате. Трішки колишнього життя. У мене ж соціальна допомога і я варта того лате макіато з льодом. Ще 6 франків. Математика дуже проста. Чорний чай, лимон і сіль, плюс мюслі — це 9 франків, кава 6. Мама каже треба добре їсти, щоб не захворіти. Мама, я буду. 

Анна купила мені червоної риби і яблук. І в той же день я прочитала в фейсбуці, що жерти червону рибу у той час, коли війна, це злочин. Бо всі страждають і я теж мушу. 

Я тоді подумала, що це якийсь російських наратив. Вони так люблять страждати і хочуть щоб всі страждали теж. Росіяни певно і воюють з нами, тому що ми відмовилися бути нещасними і дозволили собі добре жити і радіти цьому життю. Але коли я дістала ту рибу, щоб засмажити на кухні у Кармен, я згадала про цю історію. Вибачав мене тільки той факт, що в Швейцарії червона риба коштувала набагато дешевше ніж червоне м’ясо. І платила за неї Анна. 

Вже тиждень як було тепло і я хотіла свою пляшку для води. У мене вона була. У Києві. Як і мішок корму для Афіни та ще багато потрібного мені. Але тут я хотіла теж собі пляшку для води. І я побачила її в супермаркеті. Вони стояли такі красиві і коштували 18 франків. Після довгих роздумів я вирішила не купувати. 

У Кармен на поличці кухні стояли 4 різних пляшки. Але я люблю мати все своє. Мабуть треба відвикати. 

Кармен повинна була приїхати завтра. Я мала прибрати квартиру. Особливо від собачої шерсті і свого волосся яке випадало, наче то я, а не тупа русня, копала землю в рудому лісі біля Чорнобильської АЕС. Кахлі на підлозі були білими, моє волосся чорним, а у Кармен — сиве. Отже, її волосся на тих кахлях видно не було. На відміну від мого. Шерсть Афіни теж була біла, але на килимі та на чорних залізних сходах її було вже дуже багато. 

Ці думки про те, що треба прибрати всі сліди нашого тут проживання, допомогли мені не думати про Сергія, який зранку не відповів на повідомлення. Сергій був на Донбасі, про який казали, що там піздець. Про черговий піздець думати не хотілося. І так той піздець вже задовбав. Отже я потягнула пилосмок на гору, в свою спальню, і довго там ним шурувала. І все одно думала про Сергія. Сергій це мій хлопець. Він красивий наче бог Діоніс, бідний як миша в студентському гуртожитку та талановитий добрий і дуже сексуальний. Сергій молодше мене на 10 років і каже, що я кохання всього його життя. І ось 24 лютого він мав їхати до Димера, що біля Бучі під Києвом, щоб вести дітям заняття з акторського мистецтва. Замість того він прийшов до мене і потім сидів зі мною у підвалі і примусив мене виїхати з Києва Дорога була дуже довга, ми спали і мерзли то в машині, то де вийде. А коли ми були в безпеці, я поїхала з Афіною далі, а Сергій пішов захищати Україну. Він в самому пеклі сходу, десь біля Донецька. І думати про те, що я можу його ніколи вже не обійняти, зводить мене з розуму 

Шерсть Афіни не дуже хотіла відставати від красивого червоного килима. Але я дуже старалася. 

А коли спустилася на перший поверх, то на кухні була дочка Кармен Мила Мерседес. Вона принесла пошту і шукала лист для себе. Я чомусь не дуже розумію її інгліш. От інгліш Цирі навіть дуже добре. Але щоб не бути неввічливою, я запропонувала їй свіжозаварений чай, а потім показати їй відео з читань українських текстів у Театрі Максима Горького в Берліні. Від чаю вона відмовилася. Я знайшла посилання на читання, довго клацала в телефоні щоб знайти саме свій текст. Його читав зі сцени театру німецькою мовою білявий актор. Я відкрила на місці, де він розповідав, як мені і моїй собаці було погано в підвалі, куди ми мусили спускатися із за повітряної тривоги і як вона здригалася від вибухів і рвалася додому. У Мили Мерседес від цього тексту стало таке сумне обличчя, що я швидко виключила те відео і сказала, що вишлю їй лінк на нього. Чомусь мені захотілося вибачитися за свою правду життя, і що я псую їй настрій тією правдою. Але Мила відповіла, що має тільки кнопочний телефон, і тому лінк я їй не вишлю. Та потім, мабуть, вирішила, що це не дуже ввічливо і запропонувала, щоб я скинула лінк її мамі. Отже, тепер дві жінки з Базелю, якщо захочуть, то зможуть подивитися відео з дуже сумними сучасними текстами українських драматургів про війну. Цікаво, чи хочуть вони так псувати собі настрій і чи не буду я потім постійним нагадуванням про цей піздець і вони вирішать від мене здихатися? Блін. Може воно і не треба було це робити. А треба просто дякувати, мити квартиру і посміхатися. От така повинна бути зручна біженка, як пишуть в бісячому тексті, який ходить по всім соцмережах. Ви, мабуть, теж бачили «Пам'ятка гарного біженця». Там ще пишуть, що треба було подбати про шампуні для волосся і корм для тварин, а також про все інше, коли ви збиралися за 15 хвилин під обстрілами. І ще, що треба посміхатися і дякувати, і їсти що дають Я стараюся. Бо якщо в мене не буде де жити, я піду до державного притулку, буду спати в бункері разом з купою людей, а Афіна з її голим животом на вулиці в клітці замерзне і помре від холоду, раніше ніж від своєї лімфоми. 

Мила пішла, а я прибирала що змогла і вивела Афіну на вулицю.

Новий вечір Квітня та трохи про бога католицького і Нептуна.

Сонце того вечора вже десь сіло, але небо ще було з ніжними рожевими лентами, таке високе, чуже весняне небо, пахло вечором та молодим листям, я стояла і дивилася на це небо, намагаючись отримати хоч трохи спокою і весни. Афіна їла траву. 

Раптово якийсь хлопець з мого будинку, який курив на балконі, став щось кричати до мене. Я розібрала тільки «Це бультер'єр?». «Так, бультер'єр». «А чи можна погладити?». «Можна, відповіла я». І цей хлопець хутко погасив цигарку і спустився до Афіни. Він пестив Афіну і розповідав щось про пітів, ротвейлерів, колишню дівчину з ротвейлером, і що мене з Афіною може арештувати поліція, бо це така порода собаки, що можуть бути проблеми. Я роздивлялася того хлопця. Він був покритий татуюванням, на грудях в нього висів великий хрест, в вусі теж був кульчик в формі хреста. На обличчі теж було щось написано друкованими літерами. Він був десь мого зросту, та, схоже, мав німецьке коріння. Я спитала, чи живе він тут. І він став говорити про те, що тут молоді люди, які з ним, що в нього ментальні і психологічні проблеми, що він має біполярний розлад, що його мати померла, а він хотів вбити себе, ледь через це не скоїв автомобільну аварію. Але зараз, зараз йому набагато краще. Я запитала, що допомогло: психотерапія чи ліки? Він відповів, що знайшов бога. Я уточнила якого. Виявилося, що бога католиків. Отже чому він в хрестах стало зрозуміло. Але персні і татуювання поки не вкладалися в картину. Я йому сказала, що теж маю депресію і вживаю зараз антидепресанти, і що мені допоміг Золофт. Він слухав з розумінням. Кажуть, що у війну немає депресії, бо серотонін і адреналін танцюють разом. Може бути, звісно. Та на мені не спрацювало це. 

Перед сном я читала про подвійні удари касетними бомбами чи ракетами. Виявляється, так росіяни роблять вже давно. Вони цілять в житловий будинок, він падає, рятувальники починають викопувати людей і росіяни знову стріляють в те саме місце. 

Але були і хороші новини. На перетримці квітів перший раз розквітла моя орхідея і корабель москва, так москва з маленької букви затонув! Цей флагман російського флоту пішов нахуй на дно Чорного Моря від обстрілів українців. Мабуть, це подарунок від Нептуна на день затоплення Титаніка. 

Афіна хропіла ,а я чогось нервувала і не могла спати, хоча і випила швейцарського чаю, де на коробці було написано «Для медитації».

Вчора і позавчора я намагалася медитувати без чаю. Але кожен раз засинала. 

 

15 квітня. 

 

Спала я погано, мене душила тривога. О другій ночі я прокинулася та довго вдивлялася в телефон. Намагалася зрозуміти, чи все добре вдома із сином та сестрою, що вже більше ніж 50 днів живуть в Херсоні в окупації. І кожного разу згадувати про це нестерпно. 

Прокинулася вже о 7 ранку. Тривожність просто охопила мене. Я знову перевірила телефон. Ну, так і є, Київ і Харків знову щосили бомбили. Хтось просив молитися за Херсон. Сина і сестри в мережі не було. Анна просила прийти раніше до неї перед дорогою, щоб ми не поспішали. Паша прислав повідомлення, що прочитає мій текст вранці. Але вночі Київ бомбили. Паша в Києві. Паша, 24 роки, сценарист, який на питання чому він не хоче виїхати всі ці дні відповідає, що він митець і що це такий досвід. І що в нього мама, бабуся і тітка в Києві. Чи просто сміється і надсилає мені дурнуваті відоси.

Мій середній син Герман, якого разом з молодшим Тихоном вивіз його батько з окупації у Мадрид через місяць після 24 лютого, вислав мені дуже дивну фотку себе. Може, його так змінила Іспанія? Чи, може, він дофотошипив собі чорні брови і велике підборіддя? Коли я його побачу? Але зараз це не важливо. Важливо, що він в безпеці і не в Херсоні. Я потім довго намагалася заснути. Дуже довго. Якось це вдалося. 

Афіна теж спала погано. Постійно вставала і струшувалася. Звук виходив такий, наче хтось стріляє зовсім поруч. Струситися для собаки означає зняти напругу. Я б теж хотіла так вміти. 

Боліло горло. В мене був льодяники для горла, які я купила у Варшаві. Але вони не допомагали. 

 

Новий день квітня. 

 

Уранці я зібрала рюкзак на три дні в горах. Сходила в душ. Поїла. І покликала їсти Афіну. Вона відмовилася від їжі, відмовилася від води. Вона стояла серед кухні і трусилися. З пащі крапала слина. Ясно, що їй було погано і в гори я не поїду. Ну звичайно я знала, що у Афіни рак, але чому їй стало так погано саме цього ранку? Я так мріяла побачити гори і те, як виглядає стара дача в них. Я швидко набрала Анну, показала їй Афіну на відео. Сказала, що треба до лікаря. Анна сказала, що на цих вихідних католицька Пасха і все зачинено, клініки, аптеки, магазини. Зовсім все. Але вона щось пошукає. Тоді я написала Моніці. Моніка була полячкою, крутою науковицею у сфері біології, мала міцний шлюб з Петром, який кохав її ще з університету, двох дітей, двох котів та залізний характер. Вона бачила мене і Афіну в театрі Базеля і захотіла дати мені кімнату для життя. Але коли ми зустрілися з Монікою і поїхали на її шикарній машині до неї додому, Афіна дуже злякалася тих котів, хотіла стрибнути з балкону. Коти, особливо сліпа кішка Людмила, врятована з Донбасу, мою собаку не боялися зовсім. Моніка була у спеціальній організації, яка опікується сліпими кішками. Отже, я їй написала, ще й українською від стресу.

Моніка зреагувала миттєво. Вона написала, що буде в мене за 20 хвилин і відвезе до лікаря. Я прочитала це все і заплакала. Афіна стояла серед кухні, опустивши голову. Я стала розбирати рюкзак і діставати з нього її їжу, паспорт, свої речі. 

В клініці, яка якимось дивом працювала на екстрені випадки, мене опитували, збираючи анамнез собаки. Я все забула і перестала розуміти ангельську мову, як називають інгліш поляки. Моніка вимагала назви ліків, коли і скільки приймала Афіна, конкретну назву її раку і всі ці подробиці. В мене їх не було. На ресепшені анамнез був дуже важливим. Я попросила Моніку розшарити мені інтернет, щоб знайти замовлення ліків і так згадати їх назву. Свого інтернету в мене не було, бо я не купувала сім-картку. Українцям тут давали їх безкоштовно, але мені не дали. Бо я ще не мала статуу. Поважний швейцарець в дорогому костюмі сказав нам в офісі мобільного оператора Санрайз: «От коли отримаєте статус, тоді і приходьте». І додав, що раніше вони давали сімки всім по українському паспорту, а українці їхали в інші країни і сімки, які коштують 25 франків, пропадали. То я зараз чекаю рішення швейцарського уряду на це. Може тоді я перестану всім пояснювати чому я не маю номера телефону і інтернету в мобільному.

Отже, Моніка поділилася інтернетом, і я шукала назви ліків від лімфоми, якими лікувала Афіну. Вони не знаходилися. Я нервувала все більше. Але потім згадала, що в Афіни був цілий особистий кабінет на сайті їх клініки в Києві. В тому кабінеті було все. Але російською мовою. Мене попросили відіслати це все на мейл. А потім сказали що вони не розуміють російську. Ок. Моніка сіла перекладати німецькою показники еритроцитів, білків, тромбоцитів та лейкоцитів Афіни річної давнини. Ми чекали. Афіна лягла на підлогу. Я спробувала посміхнутися.і Моніка нагримала на мене. Сказала що тут не можна посміхатися бо всі вирішать що проблема наша недостатньо серйозна. І що Швейцарія така країна. Всі закриті і погано розуміють емоції. Тут тобі не Польша, сказала вона. Більше я не посміхалася. Афіну забрали на скринінг, а мені сказали чекати. Моніка поїхала додому. В неї сьогодні велике переселення з квартири до свого будинку, який збудував її чоловік. Я чекала на Афіну і думала про рахунок, який я отримаю і про те, чи вистачить мені мого пособія біженки, щоб сплатити той рахунок. 

Чекання затягнулося. Мені запропонували піти погуляти, бо в них ще якась вмираюча собака і після неї десь за годину лікар огляне мою не дуже вмираючу від раку собаку. Я пішла у Макдональдс і купила бургер та лате. Ще мінус 11 франків. Але пофіг. Їла той бургер на газоні і думала про бабусю, яка їла в тому Макдональдсі картоплю фрі. Їла і посміхалася. Навіть з власним дідом поруч. Дід, мабуть, не воював, і бабуся не нервувала, що її дітей засипле бомбами чи зґвалтують перед смертю чи навіть після смерті йобнуті росіяни. 

Газони тут чудові. В ромашках та кульбабках. Прямо красиві.

День майже миов, нуобаку досі не віддали, Паша з Києва не відповів. Моя сестра з вечора не в мережі. Сьогодні вона їде з Херсону через Крим та російські реалії. Син лишається сам. Я проводжу час у швейцарській клініці, де досі не второпали як моя собака приймала хіміотерапію. І не знаю, що з нею. І що робити з нею далі теж не знаю. Я виснажена, але це ще не кінець. На жаль. 

Через багато годин чекання в клініці для тварин Базелю, в цей святковий та сонячний день, нарешті за мною вийшов лікар. Через Анну, яка слухала його в телефон і перекладала мені, я дізналася, що з Афіною все гуд, мабуть вона з’їла щось не те. Я була незгодна з таким діагнозом. Я сказала, що в неї щось болить, що вона тремтить і погано рухається. Лікар відповідав, що все нормально і я повинна лікувати її рак так само як і раніше. З подивом я дізналася, що вони не зробили навіть аналіз крові. І досі не дали знеболювального. Я так нервувала, що лікар забрав мою собаку на аналіз і таки вколов їй ліки. А потім сказав, що в нього багато справ. Додому я їхала дуже довго, бо сіла на правильний трамвай, але в іншому напрямку. І тільки коли я замість міста побачила за вікном лани та гори, можливо, вже Францію чи Німеччину, бо скільки там тієї Швейцарії, до мене це дійшло. 

Базель був сьогодні навіть занадто красивим. От просто такий красивим, що навіть підбішував. Сумна Афіна лежала на підлозі трамвая, Базель сяяв ліловими квітами, пахнув Рейном та маріхуаною від чорношкірих растаманів, переливався цілими галявинами різнокольорових тюльпанів. Я хотіла ридати. Вдома Афіна поїла, впала на килим і заснула. Прийшли її аналізи. В них не було нічого нового, крім шумів в серці та рекомендацій для неї більше спати і менше гуляти і продовжувати ту хімію, що я розпочала в Києві. 

Я трохи поговорила в інстаграмі з другом сина, який вирішив виїхати з окупації. Він поділився тим, що виїхати це, по-перше, дорого, і, по-друге, тим, що, буває, на російських блокпостах розстрілюють. Сестра, яка вранці виїхала з Херсону досі в мережі не з’явилася. Сергій на новини про Афіну вислав сумний смайлик. 

Чек за все це собаче лікування прийде поштою. Ну і хуй з ним. 

 

16 квітня 

 

Кармен привезла мені з Греції червону помаду. Яскраво-червону помаду для мене, яка ходить в піжамі цілий день і думає що всього того, що відбувається для мене забагато. Але. Червоний ліпстік. Вона оптимістка ця Кармен. Я розповіла їй про те, що отримала 260 франків соціалки і вона сказала, що я мусила отримати 1500 і вона буде це з'ясовувати у держави. Я намагалася їй пояснити, що інші франки з тієї півтори тисячі її держава припасла на випадок медичних проблем українців і на мовні курси, куди мене не взяли через собаку, і що все одно мені треба буде віддавати їх колись, але вона чи не зрозуміла, чи не повірила. Кармен хороша. Вона сказала, що буде купувати їжу сама і візьме мене на дачу. 

А поки я чекаю звістку від сестри і дуже нервую. 

Сьогодні мені наснився Зеленський. В нас стався якийсь роман і я панібратськи називала його «Вова» на публіці. Вова посміхався і був не проти. Вова так Вова. Зеленський Вова приходив дивитися як я проводжу заняття з підлітками і показував мені якусь нову квартиру у хмарочосі. Там дійсно був гарний вид.

Паша вчора вийшов на зв'язок. Ми списалися, і він сказав, що вже не уявляє своє життя без сирен. Що він не уявляє, що колись можна буде розслабитися та не чекати на них. І що пише він це мені сидячи під сиреною в темряві коридору. 

Паша, якому 24 і який безтурботно шукав кращого місця для роботи, більш творчого та цікавого, зараз думає зовсім про інше. Ми всі змінилися 

Отар дзвонив з Батумі. Сказав, що для моєї сестри знайшли житло і чекають теж, коли вона доїде і вийде на зв’язок. Що Грузія повна росіян, що шкода, що я не в Грузії зараз. Так, звичайно шкода. Я люблю Батумі, Отара і його родину, море і запах міста. Але чомусь я в Базелі. Ніби відчуваю, що моє місце тут. І дивитися на тисячі руських пик, які втекли зі своєї країни, бо вона зламалася, щоб паскудити в інших, я зовсім не хочу. Великий плюс Швейцарії, що я тут не бачу росіян. 

Це четверта причина чому я тут, після бункерів, Анни і малих шансів ядерної війни на її території. 

Я говорила з Отаром і в мене раптово сів голос. Щось тиснуло на моє горло наче я взяла до себе лімфовузли Афіни в яких росте її рак. 

Наступна ніч була дуже важка. 

Афіна вночі дуже просила пити. Вона боїться спускатися сама у темряві з другого поверху на кухню, де її вода. Залізні круті сходи гудуть під її лапами і вона ходить по них лише разом зі мною.То вона стояла і тихенько рикала на ті сходи. Я ввімкнула світло і спустилася з нею. Пила вона дуже жадібно і дуже довго. Мабуть, від ліків така спрага.

 Гуляти з нею не вийшло. Вона не хотіла нікуди йти, зробила свої справи та й по тому.

Я довго говорила телефоном с Сергієм. Він сказав, що бачив Донецьк, що стріляв з гранатомета, що там капець яке месиво. Потім він включив відео. Боже ж мій, який він красивий. Камуфляж та калашніков додавали йому ще сто відсотків маскулінності до його звичайного шарму. Він посміхнувся і показав на відео весняне українське небо, цуценя алабая та квітучу абрикосу. Розповідав, що місцева бабуся принесла їм їжі і дуже просила не йти з тих позицій. Сергій був щасливий на війні, а я була нещасна в Базелі. Я сказала йому, що дуже його хочу. Він відповів, що теж дуже хоче мене і спитав, чи можу я заїхати в Україну, коли в нього буде відпустка. Я думаю, що я можу повернутися, але виїхати назад вже не вийде. 

Після тієї розмови я пішла прийняла душ і нарешті поголила ноги. Дякую, Сергію, що ти такий красивий і веселий, нагадуєш мені, що в мене можуть бути бажання. 

Я вчила німецьку далі, але тривога накривала моє тіло, огортала до тремору і не давала нормально думати. 

Вже був вечір, вже був вечір і мою сестру чекали в Тбілісі, а вона досі не вийшла на зв’язок. Мій син, який тепер живе сам в окупації, втішав мене, казав, що, мабуть, вона просто без інтернету і що може тепер дорога буде три дні, а не два, як вона казала. Можливо, вона видалила всі соцмережі з телефону задля безпеки. 

Я попросила сина сфоткати старі фото з сімейного альбому. Він оптимістично сказав, що телефоном це буде не прикольно, треба сканувати. І коли закінчиться війна, ми це зробимо. Що поспішати нема куди. Але я настояла і чекаю тепер 50 фото, які він відібрав самостійно в папку на гугл диску. Я хочу мати фото своєї родини. Там є фото моєї прабабусі, яка втратила в війну всіх синів, фото бабусі, яка була в трудових таборах в Німеччині, а потім повернулася в Україну. Фото дідуся, молодих мами і тата, і інші чорно-білі фотокартки. Хай у цифрі і в поганій якості на телефоні. 

Моя тривожність нікуди не ділася після душу, після йоги, після обіду і після вивчення двох мов до стану роздратування. 

Тривожність це таке відчуття, наче ти забула вдома вимкнути чайник на газовій плиті, праску на дивані і одночасно загубила гаманець, собаку у метро і свою дворічну дитину біля дороги зі жвавим рухом. Відчуття у тілі, ніби ти трохи п’яний, але не розслаблений, а в такому стані, наче скоро будеш блювати. Трохи нудить, ти наляканий, в животі наче їжаки шкребуться і штовхаються і скоро полізуть горлом. У голові туман. Тебе наче трусить, але це не помітно. Тривожно, тривожно, ти знаєш, що це просто тривожність бо твоєї сестри немає в мережі другу добу. Що просто син в окупації, бойфренд воює на Донбасі, а в західних новинах говорять про те, що росія скине ядерну бомбу. Вони кажуть «використає тактичну ядерну зброю». Тактичну — це ввічливу, як ввічливі зелені чоловічки, які захопили Крим? Чи тактичну, як тактичні рукавички, які я шукала для Сергія перед його відправкою на передову? 

Бачила фото нового кладовища під Ірпенем. Свіжі могили до горизонту. Рік і місяць смерті у всіх однаковий. Бачила фото шкільного підвалу в селі, де людей тримали росіяні. На стіні біля дверей списки тих, хто там вмирав. І тривожність накатує все більше. Для неї є причини. Це не панічна атака з нічого. Купа причин. Я сама в країні в який ти ніколи раніше не була. Немає роботи, немає мови, майбутнє невідоме. Ти не знаєш що робити, якщо заболить зуб, не знаєш що робити, якщо твоїй собаці серед ночі знову стане погано. Якщо Кармен вирішить, що від мене багато клопоту і попросить піти. Я навіть не знаю, як правильно сортувати сміття. Я поклала темну пластикову пляшку до прозорих таких самих пляшок з-під води, а потім побачила, що Кармен переклала її в загальне сміття. Я добре відрізняю тільки органічні відходи. І знаю, що кістки в них класти не можна. І мої близькі в окупації чи на фронті. 

Мені знову снилася Україна. Я повернулася туди, щоб продати машину мамі мого приятеля Петра. Петро хотів, щоб я спала з ним в його ліжку, я думала, що він не проти і сексу. Але мені було не до того, я постійно кудись дзвонила і розпитувала про процедури перетину кордону, шляхи та штампи в паспорті. Петро постійно їв. Казав, що це тому, що свіже. Я сіла з ним покуштувати супу з фрикадельками, який готувала його мама точнісінько так, як готувала і моя мама теж. І тут повернулася його дружина з мамою. Дружина почала активно кричати на мене, це була сцена ревнощів. А мама Петра розгортала нову їжу. Пюре картопляне, холодець, якісь пироги. Боже, якби я хотіла просто пюре з котлетою по-київськи! Сергій геніально готував ці котлети. А потім вийшло так, що нам з Петром треба швидко і таємно одружитися, бо цього вимагають обставини. Я взяла наши паспорти і пішла в найближчій РАЦС біля дому. Він був в лікарні, щоб пацієнти могли швидко одружитися перед смертю. Жінка з РАГСу сказала, що під час війни бажаючих одружитися повно, і всі РАЦСи переповнені, але нас вона розпише. Я подумала, що треба йти за сердцем. А моє сердце на сході України у Сергія, який вважає, що мало воює, бо мабуть не стріляю у росіян цілими днями. І я відмовилася від того фіктивного шлюбу у ві сні. 

Афіна спала погано і знову просила мене провести її попити води на перший поверх. 

Після того, як я це зробила, я знову заснула. І мені наснилося, що мене беруть навчатися в університети Європи, але мова навчання чомусь російською. 

Вранці у неділю написала сестра. Вона доїхала, була вже в Тбілісі, в неї не було роумінгу по росії, і вона була дуже виснажена блокпостами, написами літери «зет» просто всюди, допитами українців та всім цим. Сестра проїхала через Крим і по росії до Грузії. В Тбілісі всі грузини тепер не розуміють російську мову і це прекрасно на мій погляд. 

На кухні я знайшла купу роздруківок, яких принесла з собою Кармен з нічної зміни. Вона спала, тому я намагалася рухатися так, щоб її не розбудити. Хоча Афінині кігті доволі гучно гупали по залізних сходах з другого поверху. Отже, я вивчила ті роздруківки. Там було написано що я маю компенсацію за житло в розмірі 500 франків, маю право отримувати гроші на їжу і медицину. А ще багато разів там було написано, що я не маю покидати місто більше, ніж на кілька днів. За це я буду покарана відміною соціальних виплат, депортацією і ще якимись карами та судом. А мене чекає двомісячна резиденція в Мюнхені з гарною стипендією. І що тепер робити? Тихо виїхати і долати з хворою собакою по 7 годин потягу, якщо соціальна служба хоче мене бачити? Попередити їх? Але кого, якщо там написано що я маю мати контакт, типу соцпрацівника, але його немає. Крім того, навіть якщо я попереджу, то більше, ніж на три тижні, звалити теж не можна буде. Я вирішила подумати про це потім. Зараз війна, все змінюється кожен день, я вже не їду виступати в якесь німецьке місто на наступних вихідних, бо моя собака не подолає цей шлях. І я вже не їду мабуть нікуди. Але, насправді,мені все одно.  

Я вивела Афіну на вулицю. Включила урок англійської. Весь цей урок я вмовляла її дошкультигати до лісу, де я хотіла побути в тиші. Навіть була згодна нести її. Отже, до лісу ми добрели. По лісу босоніж бігали круті швейцарські пенсіонери, і один з них щось прокричав мені злим голосом. Пофіг. Є перевага в тому, щоб не розуміти німецьку. А може він кричав швейцарською. Чрез роздуми я прослухала весь той урок англійської і нічого не запам'ятала. Запустила його знову. Додому, де спала Кармен, зовсім не хотілося. Але треба було повертатися. Я ще довго сиділа у дворі і дивилася на вікна її квартири. Три кімнати. А у заарештованого Віктора Медведчука, кума Путіна лише в одному будинку було 114 кімнат. Навіть окремі кімнати для шуб і килимів. Він, бідний, намагався втекти за кордон, але щось не вийшло. І тепер весь інтернет був в мемах і його сумній морді, на якій він був в камуфляжі та в кайданках. Я не розумію, чого це він військовому камуфляжі. Прикидався українським бійцем? А може, російським? Може, хотів замаскуватися в весняному лісі і перейти кордон таким чином? 

Взагалі я прочитала про його статки. Це було цікаво. Таку кількість грошей я не могла осяйнути своїм мозком. Наприклад, яхта за 200 мільйонів доларів. Як це? 

Ще було два літаки та 30 квартир у Києві, у центрі міста, та особняки на оболонській набережній Києва. Я згадала, як їздила з Сергіем на оболонську набережну гуляти, і ми роздивлялися ті особняки. Мабуть, десь там сидів на унітазі Віктор Медведчук. Десь треба сидіти під домашнім арештом. А може, його дружина Оксана Марченко. Блін, а чого в них різні прізвища? Якось зовсім не патріархально. 

Ще в них були автівки. Теж десь близько тридцяти штук. Що може людина робити з цими статками, я не знаю. У мене і від однієї машини голова йшла обертом. То олію, то генератор, то страховка, то закінчився омивач, а потім зимова резина. А тут тридцять автівок. Літаки, яхти. Нахера воно все йому треба? Сподіваюся все це забрали в ЗСУ і в хати заселили людей з Бучі, Ірпеню, Маріуполю, які втратили свої квартири і дивом вижили. 

Сьогодні мені наснилися потяги. Я їхала кудись з сином та старим другом дитинства Дісіком. Куди ми їхали я не дуже розумію, але це була вже не Україна. Сумний такий сон, про постійні запізнення, потяги і мандри. Дісік спитав чого я хочу. 

Я хочу пляшку для води і кепку. І щоб росія щезла з мапи світу.

Пляшка і кепка є в мене в Києві. Там взагалі багато чого є. Чи немає. Як думати про те що в тебе є, якщо воно там де війна і може щезнути щомиті? Чи є мої міста, мої улюблені речі, мої близькі люди там, чи це тільки сон? Чи нормально прив'язуватися до родинних фотоальбомів, закохуватися в людей, які зараз у гарячих точках? Не йде з голови фраза Сергія, про те, якщо в них прилетить ракета, то вони про це і не дізнаються. Смерть буде миттєвою. А я спитала його тоді, як я про це дізнаюся? Він просто перестане відповідати, я просто буду чекати і придумувати різні причини, чому він без зв'язку. Зателефонує його мама, спитає як давно він писав мені. Як воно буде? Я не знаю. Як я можу сказати, що в мене щось є десь там. Чи воно це все є? Чи можна сказати, що в мене щось взагалі є? 

Ці роздуми прервала Анна повідомленням. Вона повернулася зі своєї дачі в горах, куди я так і не потрапила, і запросила мене на сніданок. 

Після сніданку ми з її сином Казімо вчили пісню «Ой у лузі червона калина похилилася» німецькою та українською мовою.

А коли я повернулася додому, я вирішила, що треба допомогти всім знервованим українцями відчути якусь опору і записала аудіо медитацію для тих, що втратили опору в цьому житті, як я. 

Отже, ділюсь текстом цієї медитації з вами. Я потім її записала в аудіо із наміром викласти у мережу. А зараз відправила її в чат знайомим і друзям. Буду чекати на відгуки. 

Отже, Аудіо медитація на стабілізацію та баланс від Наталки Блок українською. До речі, я ще не бачила таких речей українською мовою. 

«Ця медитація для тих, кому важко заснути, чи важко зосередитися. Вона допомагає повернутися у стан балансу, чи знайти стабільність там, де ви є, у цьому моменті життя

Прийміть зручну позу. Лягайте на ліжко, підлогу, обличчям вгору, чи сідайте на диван, чи крісло. Ви можете користуватися маскою для сну, чи просто заплющити очі і вимкнути світло. 

Загорніться в ковдру чи плед. 

Зробіть кілька дуже глибоких вдихів і довгих видихів через ніс. Відчуйте, як ваш живіт надувається під час вдиху, як його заповнює повітря, і як ви повільно видихаєте його. 

Вдих, видих. Вдих, видих. Вдих, видих. 

Відчуйте під своїм тілом опору. Ваші ноги міцно притискаються до своєї опори, ви торкаєтеся гомілками, сідницями поверхні. Ваша спина відчуває підтримку. 

Все тіло наче стає важким та провалюється в цю опору, яка міцно тримає вас. 

Уявіть що вас огортає тепла вода, наче ви лежите в теплому термальному басейні, в який витікають струмки чистої енергії. 

Відчуйте, як ця наповнена спокоєм, сонцем та радістю вода тече від вашої голови до самісіньких ніг. Цей чистий, теплий, дуже приємний струмок ллється і ллється, забираючи з собою вашу тривогу

Ви відчуваєте як тепла, чиста, прозора вода легко змиває з вашого обличчя втому, вона ніжно огортає ваше волосся, ваш лоб, розслабляє щоки, навіть вуха стають теплими і розслабляються.

Зверніть увагу на щелепи, відкрийте трохи рот, хай тепла вода тече, як у дитинстві по обличчю, розслабляє ващі щелепи, зуби, м’язи язика

Чиста, тепла і цілюща вода цього струмочка ллється далі, на вашу шию, розслабляючи її теж. Ви відчуваєте тепло на грудях, тепло йде далі по рукам і стікає по вашому тілу. 

Ця енергія наповнює вашу грудну клітину, ваш живіт. Стає легко і тепло. І ваш таз і сідниці наче в телому кублі

Ноги розслабляються теж. Чиста, прозора, тепла наповнена силою природи вода огортає ваші ноги, коліна, гомілки і доходить до пальців ніг.

Ця сила змиває з вас весь негатив, вона робить вас легкими та чистими.

Дослухайся до свого тіла, що воно тепер відчуває?

А тепер уявіть, що ця цілюща енергія води проходить через підошви ніг і тече вниз у землю, вона стікає глибше і глибше. Дивіться, як вода входить в землю, як вона стає одним зі струмків, які зливаються в один великий і сильний потік

Далі цей потік вливається в океан

Подивіться який цей океан. 

Роздивіться уважно, якого він кольору, хто в ньому живе, яка погода навколо. 

Цей океан прозорий, чи мутний? Подивіться, чи немає в ньому чогось, що заважає вам. Чи особисто вам неприємне.

Відчуйте його велич. Відчуйте як все, що потрапило в нього негативного, поганого чи неприємного він просто трансформує. Все погане, що ви бачите, океан живої цілющої води розчиняє. І потім цим розчином, як гарним добривом користуються рослини, які ростуть у океані, маленький планктон, який робить кисень, що дає життя. Цей океан приймає вас і всі ваші проблеми з любов'ю та радістю, і трансформує і очищує все погане в чудове і корисне.

Роздивіться як гарно навколо. Як піднімаються маленькі краплини води, бризки і як вони стають хмарами і як ці хмари з чистого наповненого силою пару несе вітер. 

Дощ ллється у землю, а з землі виходить теплий струмок води який омиває вас. Живою водою.

Відчуйте цю підтримку від природи. Відчуйте, як планета підтримує вас. Що ви є частиною великої сильної могутньої природної системи, яка завжди підтримає вас і допоможе.

Відчуйте ці струмки теплої цілющої води навколо вашого тіла.

Повертаємося в тіло. Як змінився ваш стан зараз? Що сталося з настроєм і станом вашого тіла? Як ви відчуваєте себе тепер?

Робимо глибокий вдих. І довгий видих. Поворушіть пальцями ніг. Пальцями рук. Ми повертаємося в свою кімнату, в свою реальність в своє життя. 

Потроху відкривайте очі, чи, навпаки, можете заснути, якщо вам хочеться. 

Будьте щасливими».

 

Вийшло 13 хвилин. 

 

Сподіваюся, це комусь допоможе розслабитися. 

 

Відгуки прийшли хороші. То я можу вислати лінк на цю медитацію і вам. 

Я не знаю, що мені наснилося сьогодні. Ми вчора з Анною пили на рейні вино. Вона віддала дітей чоловіку, з яким триває розлучення, і мала повністю вільний вечір. Взагалі, мені не можна пити, бо я приймаю антидепресанти. Але я так хотіла побути в цій атмосфері нормального життя. 

На набережній Рейну було дуже багато людей. До Афіни загравали кремезні чоловіки, нас запрошували на якесь паті, яке буде за півтора місяця. Було дуже весело. 

Але з самого ранку настрій в мене так собі. По-моєму, це називається серотонінова яма. Кармен десь на дачі. А я отримала пропозицію писати для німецької газети, яку читають в Базелі. На тому тижні там була історія Юлі про те, як вона переживає війну на цілий разворот. Там було написано, що 24 квітня її собака Афіна покинула Київ. Але це моя собака, і ми виїхали не 24. Але все одно. Трохи сумбуру не завадить. Наприклад, моя сестра старша мене на 8 років, а Паато, який шукав для неї житло в Тбілісі написав, що шукає його для моєї молодшої сестри. То так і формується історія, мабуть. З переплутаних фактів.

Я поснідала і згадала, що всю ніч я блукала торговими центрами і шукала там пляшку для води. Навіть знайшла красиву, але мені її не дали. Там я зустріла моїх знайомих трансів з України. Хлопці одягли якісь тупі перуки і були схожі просто на дешевих повій, якими їх зображують у Американських фільмах. Ми з ними пішли орендувати хату. І знайшли доволі дешеву, але настільки вбиту, страшну, завалену непотрібними книжками, які готові впасти тобі на голову з радянських перекошених шаф. Ліжко, що мені дісталося, було зовсім кривим та поганим, без матрасу. Скоріше то був диван. Я була у розпачі, а хазяйка цієї квартири сказала, щоб я поливала квіти. В сусідніх кімнатах були мої транс-хлопці, прохідні кімнати чекали на інших українських гостей, а я чекала на Сергія, не розуміючи як ми з ним вмістимося на кривій канапі. Завершальним штрихом цього жахіття був драматург Віталій Ченскій, з яким я далі шукала собі пляшку для води по всіх торговельних центрах та базарах цієї невідомої мені країни. Не знаю, як Віталік втік від війни, але я розуміла, чому транс-хлопці одягли перуки. Це був їх доказ та шанс довести на кордоні, що, не дивлячись на давно змінені документи і чоловічі паспорти, незважаючи на бороди та біцепси, які наросли від гормонів, вони все ж таки не хочуть залишатися в Україні і воювати. Вони трансперсони, а заборонено виїжджати чоловікам. Хоча закон України передбачає, що багатодітним та хворим можна. Моя логіка уві сні була міцна і кремезна.

Поки я вранці снідала сухою вівсянкою та думала, що, можливо, не треба було мішати швейцарське і португальське вино, мені написала Кармен: вона хотіла, щоб я приїхала до неї на дачу. Написала мені адресу, у якій я зовсім нічого не зрозуміла.За півгодини я сіла в той трамвай, який вважала правильним. Афіна вляглася на кріслі. Інтернету, як і сім-картки в мене досі не було, як і не було статусу тимчасового захисту. 

Я кудись їхала і дуже нервувала. Зупинки, яку дала мені Кармен не було і не було. Я зрозуміла, що дача до якої вона їде велосипедом, не може бути за годину потягом від Безелю. Я так їхала ще довго, навіть бачила якийсь замок на горі та красиві краєвиди. Потім я шукала потяг до Базелю, а потім я повернулася і написала про все це Кармен.

Після обіду вона принесла мені сім-картку, яка працює тільки місяць, пляшку для води та м’яча Афіні. Щоб я більше не губилася і не вмерла, якщо все одно загублюся від зневоднення. Кармен добра жінка. 

Всю ніч в мене була мігрень. Сни були вже знвичні, снився Сергій і стара кімната у Херсоні. Мої квіти і стіл. Цікаво, чи перестане мені снитися це колись?

Що зараз роблять мої діти, які тепер живуть в різних країнах, а я живу тут, а моя мама і сестра ще в двох різних країнах. І що їм сниться зараз? Можливо Лего, якого в них було добіса, а тепер ніякого. А вони, особливо молодший мій син, Тихон, дуже любили його. 

Я не знаю. Іноді мені хочеться плакати, іноді співати.

Я буду співати німецькою про червону калину, разом з Казімо. Він вже добре співає її Українською.

Сьогодні в Херсоні застрелили відомого блогера і, кажуть, більше з нього нікого не випускають. Матвій так і не поїхав з Херсону. 

Мені дуже страшно. Дуже. 

А ще, я боюсь дізнатися про те, що насправді коїться зараз в Маріуполі. Все, що я знаю, що останні живі люди там, близько двох тисяч людей, ховаються на якомусь заводі, і це останній їх прихисток, який тримають українські бійці. Я дам вам цю пісню, щоб ви теж могли співати німецькою. 

 

Rot blüht auf der Wiese die Kalina
Wer hat sie gebeugt
Einst in voller Pracht die Ukraine
Grand so sorgenvoll
Rut wird einmal wieder die Kalina
Stark wie nie erblühen
Und im heuen Glanz die Ukraine
hey hey wieder aufrecht stehen 

 

Наталка Блок. Варшава Базель. квітень 2022



↑ Зміст

17. Юліта Ран «Два скетчі про війну»

Юліта Ран (справжнє ім'я Юлія Тараненко)
Народилася у Харкові в 1977 році. Працювала на ТБ, в друкованих ЗМІ, була сценаристкою, журналісткою, ведучою авторської ТБ-програми, навчалася в Харківській юридичній академії ім. Ярослава Мудрого. У 2007 році закінчила Харківський Національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського; за фахом — режисерка драматичного театру, магістерка театрального мистецтва. Викладала в цьому університеті, працювала у приватних та дитячих театрах, в тому числі і у власному. Як режисерка та/чи драматургиня співпрацювала з незалежними та державними театрами, творчими колективами в Харкові, Полтаві, Дніпрі, Чернівцях, Турині. Як письменниця, перекладачка, літературна редакторка постійно співпрацює з кількома видавництвами України, в тому числі: «Ранок», «Читаріум», «Асса», «Жорж». Авторка понад 25 книжок для дітей (“Чарівні речі”, “Мандрівні казки”, “ Не бійся боятися”, “Історії про принцес”, серії “Феєричні пригоди фей”, “Кіт-детектив Альф”, “Білченя, що шукало свою справу” та інших), понад 40 текстів для театру, втілених на різних сценах. Експертка УКФ двох каденцій.

У 2020 році стала переможницею конкурсу лібретистів в рамках Першої Всеукраїнської музично-театральнї лабораторії СХІД-ОПЕРА за лібрето опери "Зелене коло" (композитор - Дмитро Малий). У тому ж році вистава "На хвилі" (драматургія та режисура - Юліта Ран) Полтавського обласного академічного театру ляльок отримала перемогу в номінації "Краща вистава для дітей" Всеукраїнського театрального фестивалю-конкурсу "ГРА".

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Як змінилося моє життя після 24 лютого 2022 року?
Війна почалася для мене 8 років тому, і я була певна, що рано чи пізно вона перетвориться на повномасштабний наступ, але, звісно, не була готова до того, що це буде аж настільки повномасштабний і аж настільки жорстокий наступ. Я провела в Харкові 48 днів під час постійних обстрілів та бомбардувань міста, намагаючись допомагати всім, кому мала змогу, та робити те, що могла в той момент. У середині квітня виїхала до Полтави, де перебуваю і зараз, співпрацюючи з Полтавським театром ляльок і займаючись активною волонтерською діяльністю.

ДВА СКЕТЧІ ПРО ВІЙНУ

Цей текст написано для Харківського театру ляльок як основу для вистави, яку можна розігрувати перед дітьми в бомбосховищах і метро – адже воно під час війни теж перетворилося на величезне бомбосховище. Проте його (текст, не метро, звісно) можна читати і ставити де завгодно.

 

Бойовий пташиний батальйон

Дійові особи:

СЕРЖАНТ-ГУСАК

ГУСАКИ

ГОРОБЦІ

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА

РАВЛИКИ

 

З’являються ГУСАК-СЕРЖАНТ і ГУСАКИ.

ГУСАКИ: Гей, крилаті, летимо!

Неодмінно беремо  

Ми з собою у дорогу!

СЕРЖАНТ: Що?

ГУСАКИ: Віру в нашу перемогу!

 

СЕРЖАНТ: Рівняйсь! Струнко! Вільно! Батальйон! До виконання бойових завдань…

ГУСАКИ: Завжди готові!

СЕРЖАНТ: Повторимо інструктаж! Якщо ми бачимо ворожий літак у повітрі, ми…

ПЕРШИЙ ГУСАК: Злітаємо!

ДРУГИЙ ГУСАК: Оточуємо!

ТРЕТІЙ ГУСАК: Атакуємо!

СЕРЖАНТ: Проведемо тренування!

 

З’являється літак. Гусі його оточують. 

ПЕРШИЙ ГУСАК: Слухай, тобі не здається, що ти трішки заблукав? 

ЛІТАК: Е-е-е… 

ДРУГИЙ ГУСАК: Твій маршрут – це он туди! Слідом за кораблем, бачиш? 

ЛІТАК: О-о-о…

ТРЕТІЙ ГУСАК: Та шо ти белькотиш, нічого не зрозуміло. Хлопці, нумо допоможемо літачку!

ГУСАКИ підхоплюють літак, закручують його в повітрі, перевертають догори дриґом і викидають.

ЛІТАК: А-а-а!

ГУСАКИ: Закрили небо! Дай п’ять, бро! 

СЕРЖАНТ: Так, хлопці, вирушайте у дорогу! Пильнуйте небо над Харковом і над іншими українськими містами! Привиду Києва – наше гусяче…

ГУСАКИ: Вітаннячко з пір’ячком! 

СЕРЖАНТ: Як пролітатимете повз Тараса, скажіть йому, щоб прикрився.

ПЕРШИЙ ГУСАК: Повз якого Тараса, пане сержанте?

ДРУГИЙ ГУСАК: Та повз нашого Шевченка, харківського. А то весь час розкривається і розкривається, кортить йому побачити, коли все закінчиться.

СЕРЖАНТ: Ну, власне, скажіть йому, нехай прикриється, поки люди – з нашою пташиною допомогою – його заповіт виконують!

 

З’являються равлики, які неспішно повзуть у важливих справах.

ТРЕТІЙ ГУСАК: Пане сержанте, дозвольте запитати!

СЕРЖАНТ: Дозволяю!

ТРЕТІЙ ГУСАК: А хто це там повзе?

СЕРЖАНТ: Тс-с-с! Не налякайте! Це ССО – сили спеціальних операцій України, спецзагін равликів-розвідувальників. Їхнє гасло: тихо прийшов – тихо пішов. А ви їх, хлопці, якщо що, прикрийте згори. 

ТРЕТІЙ ГУСАК: Так точно, прикриємо!

СЕРЖАНТ: Останній інструктаж – і вам пора на абордаж! О, та що я бачу! (до глядачів) У нас є поповнення! То що, доєднаєтеся до нас, друзі? Не чую! Доєднаєтеся? Нумо, полетіли! 

 

СЕРЖАНТ І ГУСАКИ проводять гру з глядачами, активними рухами показуючи дітям, що їм треба робити.

СЕРЖАНТ: Гей, у чому наша сила? 

Розкриваємо ми крила!

Стаємо ураз крутими

та махаємо ми ними! /махають руками наче крилами/

 

Шия – це завжди важливо!

Вправо-вліво, вправо-вліво.

Вперед-назад, вперед-назад,

Отже, справа йде на лад! /роблять відповідні рухи шиєю/

 

Якщо ти гусак чи гуска,

Потренуй добряче гузку!

Раз-два-три, раз-два-три,

Ворушись! І вмить – замри! /виконують рухи у стилі «тверк»/

 

За моїм тепер наказом

Зробимо усе це разом!

Крила! Шия! Крила! Гузка!

Шия! Гузка! Крила! Крила!

Разом – ми велика сила! /виконують все по черзі/

ГУСАКИ відлітають у справах.

 

СЕРЖАНТ: До нашого пташиного батальйону завжди стоїть черга добровольців. Так, хто там у нас сьогодні?

Залітають ГОРОБЦІ.

СЕРЖАНТ: О, молодці-горобці. Бойовий досвід маєте?

ГОРОБЦІ: Так точно! 

СЕРЖАНТ: А чим доведете?

ГОРОБЦІ: Історію про те, як одна жінка збила ворожого дрона банкою помідорів, чули?

СЕРЖАНТ: Та хто ж її не чув!

ГОРОБЦІ: Насправді діло було так!

Одна поважна пані сиділа на дивані, точніше, на балконі, сиділа там вона.

Ворожий дрон підкрався, зависнув, роздивлявся, напевно, інформацію секретну він шукав.

Та пані не злякалась, лиш трохи здивувалась, ти що забув, нахабнику, та під моїм вікном?

Схопила тут швиденько томатики смачненькі – і запулила банкою у той ворожий дрон!

А наша зграя сіра неподалік летіла – та бачим, таке діло, то треба ж помогти!

Ми банку підхопили на дужі свої крила – донесли її разом точнісінько ми в ціль!       

СЕРЖАНТ: Годиться! Беру вас до пташиного батальйону! Попрацюєте спільно з тракторним.

ГОРОБЦІ: З тракторним? А що це за батальйон такий? 

СЕРЖАНТ: Тракторний батальйон відповідає за все, що погано лежить. Чи стоїть. Чи пливе. Одним словом – як тільки якийсь бойовий тракторець помічає випадково забутий орківський танк, що він робить? Правильно! На гачок – і в куток! 

ГОРОБЦІ: А наша задача?

СЕРЖАНТ: А ваша задача – вести повітряну розвідку і доповідати тракторам, де що не так стоїть. Чи лежить. Чи пливе. Ясно?

ГОРОБЦІ: Так точно!

ГОРОБЦІ відлітають.

 

З’являється МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА.

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Це тут набирають до бойового пташиного батальйону? 

СЕРЖАНТ: Секретна біологічна зброя! Нарешті! Та ми вже зачекалися! Батальйон, сюди!

Повертаються ГОРОБЦІ, вишикуються разом із ГУСАКАМИ.

СЕРЖАНТ: То що, готові вирушати? 

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Аааавжеж, ви всі такі сильні, а що як я загублюся?

ГУСАКИ: Підхопимо!

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Ааааавжеж, ви всі такі хоробрі, а що як я злякаюся?

ГОРОБЦІ: Підбадьоримо!

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Аааавжеж, ви всі такі вправні, а що як я не впораюся?

ГУСАКИ: Навчимо!

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Ааааавжеж, а що як ми не переможемо?

СЕРЖАНТ. Бойовий пташиний батальйон перемагає завжди! Бо у нас весна в розпалі! Нам ще тут, на рідній землі, гнізда вити, пташенят ростити. То ж сумнівів нема! 

ПТАХИ: Перемога буде за нами!

Пташиний батальйон вирушає на завдання, співаючи свою пісню.

ПТАХИ: Гей, крилаті, летимо

І з собою несемо  

Ми біологічну зброю!

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Що-що?

ПТАХИ: Зброю несемо з собою!

Гей, крилаті, летимо!

Неодмінно беремо  

Ми з собою у дорогу!

МАЛЕНЬКА КАЧЕЧКА: Що?

СЕРЖАНТ: Що?

ПТАХИ: Віру в нашу перемогу!

Віру в нашу перемогу! 

 

Котики-волонтери

Дійові особи: 

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ

КИЦЯ-КУХОВАРКА

КОТИК СІРИЙ (у чоботях)

КОТИК-ВОДІЙ

 

Дія відбувається у волонтерському хабі, над яким написано «КРИСА». У хабі повно ящиків, пакунків і коробок.

КИЦЯ-КУХОВАРКА миє посуд і муркотить собі під ніс:

Котики-муркотики, волонтери-котики, 

Сірі, білі та смугасті,

Всі моторні та пухнасті,

Котики-муркотики, волонтери-котики!

 

З’являється КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ. Вона тримає кілька телефонів (мінімум три) і говорить в кожен по черзі.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Турнікети? Зробимо, записую. Броніки? Нема питань, зробимо. Рації? Та без проблем. Ельфійська сталь? Вибачте, а навіщо вам ельфійська сталь? А, вона світиться при наближенні орків. Хвилиночку.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ звертається до КИЦІ-КУХОВАРКИ. Слухай, ти не знаєш, де можна знайти ельфійську сталь?

КИЦЯ-КУХОВАРКА: А пам’ятаєш, нам хтось ріг однорога привозив? Здається, хтось із Польщі.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Так, а хто у нас є в Польщі?

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Та у нас зараз пів-Польщі є в Польщі.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ (в слухавку): Зробимо, не питання. Слава Україні! (вимикає телефон, але відразу дзвенить рингтон на іншому). Алло! Гуманітарний хаб. Що сталося? Та ви що! Серйозно, вантажі переплутали? У Нацгвардію поїхали розмальовки, а до дітей у бомбосховищі – розгрузки? От дупка-мотика! Ой, вибачте, то я не вам. Не хвилюйтеся, ми все виправимо. 

(вимикає телефон, до КИЦІ-КУХОВАРКИ) Слухай, ну як таке могло статися? Ну я ж точно пам’ятаю: ліки від серця поїхали до бабусь, памперси і дитяче харчування – до матусь, картопля і морква – на кухню тероборони, сіно та горіхи – до зоопарку, розмальовки до… Точно! Розмальовки – у Нацгвардію, а розгрузки – до дитинчат. От дупка-мотика, все переплутали! 

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Нічого, ми зараз побудуємо наш волонтерський ланцюг і все виправимо.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Та з кого ми його побудуємо? Усі наші волонтери роз’їхалися з вантажами! 

КИЦЯ-КУХОВАРКА: А волонтером може бути кожен. (до глядачів) Друзі, ви згодні на хвилиночку стати волонтерами? Допомогти нам? Бачите, на нашому волонтерському складі все трохи переплуталося, і вантажі можуть поїхати не туди, куди потрібно. Допоможіть нам, будь ласка, правильно розібрати коробки з гуманітарною допомогою, гаразд?

 

КИЦЯ-КУХОВАРКА і КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ проводять з глядачами гру «ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ЛАНЦЮГ». Киці створюють із дітей «волонтерський ланцюг», в якому діти передають одне одному коробки. Коробки можуть мати різні написи типу «ЛІКИ», «ОДЯГ», «БОРОШНО», або можуть розрізнятися за кольором чи розміром. Задача дітей розсортувати вантажі на дві чи більше купок за певними ознаками і скласти ці купки якомога охайніше.

Під час гри КИЦІ співають пісеньку.

Котики-муркотики, волонтери-котики, 

Сірі, білі та смугасті,

Всі моторні та пухнасті,

Котики-муркотики, волонтери-котики!

Ця коробочка – наліво, ця коробочка – направо,

Допомога – це не диво, це важлива спільна справа!

Все складаємо уважно і розносимо відважно,

Паски і гелікоптери – все знаходять волонтери!

Котики-муркотики, волонтери-котики!


КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Дякуємо вам, дорогі волонтери! Давно вже на нашому складі не було такої краси і порядку.

 

З’являється КОТИК-ВОДІЙ. Він несе гору коробок. 

КОТИК-ВОДІЙ: Добрий день, це гуманітарний хаб «Криса»? Я вам тут трохи гуманітарочки привіз! 

КОТИК-ВОДІЙ вивалює свої коробки просто посеред щойно наведених краси і порядку.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Щось я вас раніше не бачила. А ну, скажіть пароль. 

КОТИК-ВОДІЙ: Паляниця.

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Цей пароль давно недійсний, ви б ще жовтим скотчем обмоталися. (до КИЦІ З ТЕЛЕФОНАМИ) А ну, кицюню, телефонуй 102!

КОТИК-ВОДІЙ: Дівчата, та ви що? Я свій, свій. Пароль із голови вилетів. Зараз. От: рудесенька гарнесенька лисиця вділа коротесеньку спідницю, спекла пухкеньку паляницю, їде Укрзалізницею та верзе суцільні нісенітниці! 

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ і КИЦЯ-КУХОВАРКА: Наш котик! Ну що ж ви одразу не сказали! Ви голодний? У нас є кава і канапки!

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: А що ви нам привезли? Що в цих коробочках?

КОТИК-ВОДІЙ: Спитайте краще, чого там нема!

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Нових літаків від НАТО?

КОТИК-ВОДІЙ: Скажу вам по секрету – вони там є.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Але ж нам їх не дають.

КОТИК-ВОДІЙ: Тю! А волонтери нащо? Та ми у Львові вже все купили і вам привезли. Єдине що, котики з Тероборони їх трохи розібрали, вийшов такий собі конструктор ЛЕГО, і заховали поміж іншої гуманітарки: щось там серед памперсів, щось у шкарпеточки загорнули. Одним словом, розбирайте, збирайте, а я поїхав – мені ще їжу для песиків по двох районах розвозити. 

КОТИК-ВОДІЙ іде.

З’являється КОТИК СІРИЙ у чоботях.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ і КИЦЯ-КУХОВАРКА: Котику! Сіренький! Дорогий! Ти голодний? Є кава і канапки!

КОТИК СІРИЙ: Нема часу на канапки! Над містом майорять наші прапори, а нашим братикам-котикам на передову потрібен бойовий коник. Тобто, машинка.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Уже замовляю. (набирає номер)

КОТИК СІРИЙ: Грошей нема.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ. Оголошую збір коштів (набирає тексти на двох телефонах водночас).

КОТИК СІРИЙ: Треба щось продати на аукціоні… О! Точно! Можна продати мої чоботи!

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Ти що, Сіренький, це ж легендарні чоботи. Тебе ж цілий світ знає як Кота в чоботях.

КОТИК СІРИЙ: Я сподівався, що мене світ знає як кота-поета. Але що ж… Гаразд, уже тепло, я походжу в кедах. А чоботи виставляю на аукціон! Стартова ціна – 1000 гривень! А зібрати нам потрібно 50 000! Отже! Чоботи кота-поета Сірого. 1000 гривень – раз! 1000 гривень – два! 1000 гривень…

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: (яка весь цей час з шаленою швидкістю набирала на них тексти). Збір закрито!

КОТИК СІРИЙ: Що?

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: Ну все, ти сказав, треба зібрати 50 000, твої чоботи купили за 50 000. Котики-вояки матимуть свою машинку!

КОТИК СІРИЙ: А всі ми – стаємо на день ближче до перемоги! Ну, тепер можна каву і канапку. 

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Та яку канапку! У метрополітені сидить триста голодних кошенят, нам треба привезти їм гаряченького борщику, а він сам себе не зварить! 

КОТИК СІРИЙ: Друзі, час варити волонтерський борщик!

 

КИЦІ та КОТИК проводять із глядачами гру «ВОЛОНТЕРСКИЙ БОРЩИК». 

Котики показують дітям різні продукти, глядачі кричать на них «Так» чи «Ні», і котики кладуть до горщика лише те, що треба. 

Щоб усіх нагодувати,

Треба горщик нам узяти.

І зварити в тому горщику

/звертаються до глядачів/ Супу? Юшки? Борщику! 

Авжеж, варимо борщик!

Волонтерський борщ – смачнючий,

І красивий, і пахучий.

Але як же нам вгадати,

Що для нього слід узяти? 

Капустину? Чи горішки?

Рибний хвостик? Меду трішки?

Моркву? Сало? Бараболю?

Шоколад? Пломбір? Квасолю?

Круглий бурячок червоний?

Огірок хрумкий солоний?

Соковиту зеленину? 

Стиглу ягоду-малину?

Про томати б не забути!

Чи вареннячка жбурнути? 

Сіль? Чи цукор? Обирайте!

Котикам допомагайте!

Що забули – підкажіть!

Та скоріше, борщ кипить!

Все ми кинули у горщик.

Ох, смачненький буде борщик!

 

КИЦЯ-КУХОВАРКА: Дякуємо вам, друзі. Не борщ вийшов – а мрія!

КОТИК СІРИЙ: Мрія… А знаєте, про що я мрію? Мрію, як ми всі разом святкуватимемо перемогу – всі-всі котики-волонтери і ті, кому волонтери допомагають.

КИЦЯ З ТЕЛЕФОНАМИ: А я мрію, як після нашої перемоги ми будемо відбудовувати наше місто. І ніхто не скаже: а я не можу, у мене лапки!

КИЦЯ-КУХОВАРКА: (до глядачів) А ви про що мрієте? А ви? А ти? А ти?

Глядачі відповідають.

КОТИК СІРИЙ: І нехай всі наші мрії здійсняться!

Котики-волонтери знову заходяться розбирати коробки і творити дива, співаючи свою пісеньку.

Котики-муркотики, волонтери-котики,

Сірі, білі та смугасті,

Всі моторні та пухнасті,

Котики-муркотики, волонтери-котики!

 

Що потрібно? Де нестача? Кошеня тихенько плаче?

Хтось голодний чи холодний? Взагалі не їв сьогодні?

Все ми знайдемо миттєво! Яким чином? Не суттєво!

Воду, рибку, черевики, різні ліки хтозна звідки,

Огірки та апельсини, тону скотча, дві драбини, 

Кльові речі для малечі, гречку, цукор та яєчки,

Молоко, штанці, планшети, олівці та кулемети,  

Каски чи гелікоптери – все знаходять волонтери!

 

Котики-муркотики, волонтери-котики,

Сірі, білі та смугасті,

Всі моторні та пухнасті,

Котики-муркотики, волонтери-котики!

 

The end

Квітень 2022 



↑ Зміст

18. Олексій Мінько «Амплуа»

Олексій Мінько
Народився в Бердянську у 2000 році. Отримав освіту за спеціальністю «актор театру ляльок» в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі.
Автор текстів про культуру та сучасне мистецтво. Кінорежисер, ексконцептмейкер.t theatre company та Театру ім. Ларса фон Трієра. Досліджує театральні та перформативні практики. З 2015 по 2017 роки займався акціонізмом в Бердянську та Дніпрі. Автор фільмів «Пытки розовым пакетом» та «Оренда». Автор телеграм-каналу «скільки олексіїв мінько ви бачите на зображені». Куратор освітнього фестивалю ВУЛУН у Бердянську. Стипендіат стипендії Президента України для молодих митців (сфера театру).

Останні театральні роботи:
Читка п'єси Юлії Холевінскої «Катинь. Теорія Барв» на Parade-Fest 2021.
Вистава «leave it like this» (2022).

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

В мої 13 років я з радістю слідкував за сюжетами про Революцію Гідності на телебаченні. З меншою радістю я слідкував за сюжетами про війну у 14. Мабуть, це пов'язано з тим, що я дивився їх у Бердянську, по сусідству з Маріуполем. Місто було занадто близько до міст з телевізору. Навчання у школі, яку я потроху закінчував, було відлунням будівництва нової ідеології, яке перетворювалося в потворного монстра внаслідок симбіозу з радянськими практиками викладання. У той час не було нічого кращого для мене, ніж боротися з будь-якою ідеологією. За декілька років війни, в інформаційній м'ясорубці, я спробував різне: від відстоювання корисності віддачі Донбасу до закликів захопити Кубань. Єдиним, що об'єднувало мої радикалізми, було бажання якнайшвидше стати Європою, відповідати рівню Європейського Союзу. Згодом я став більш прагматичним та терплячим в цій меті, а навчання в іншому місті зовсім заглушило ту електрику, якою наповнювався мозок в Бердянську перших років війни. Повномасштабна війна призвела до протилежного. Ідеалізована Європа виявилася спонсором тих, хто в будь-який момент забере мою квартиру в Бердянську на потреби жителів маріонеткових республік. Тепер я б хотів не стільки європеїзувати Україну, скільки українізувати Європу — зробити центральним завданням Європейського Союзу захист суверенітету України всіма можливими способами. Але без радикальних амбіцій, просто, щоб вижити. Після початку повномасштабної війни я виживаю, щоб після війни виживати в Європейському Союзі. Шукаю гроші на оренду кімнати, їжу, одяг. Майже нічого не змінилося. Але повернення в підлітковий рай електризованої пустелі Бердянську стало більш недосяжним.

АМПЛУА

Шелтер в одному з львівських театрів. На підлозі матраси з ковдрами. В кутку кімнати стіл з печивом та чайником. Дівчина:

Маклена Ґраса, Маклена Ґраса, Маклена Ґраса, Маклена Ґраса. Зараз. Маклена Ґраса, Маклена Ґраса, Маклена Ґраса, Маклена Ґраса. Є.

Я все чекала на інтерв’ю, в якому розповім всі нюанси. Акторка з Маріуполя розповідає про переплетення останньої своєї ролі з українською реальністю. CNN. Чотири хвилини слави. 

(пародіюючи інтерв’юера) Як ви себе відчуваєте? Розкажіть як вам погано, скільки горя ви пережили, скажіть про мертвих дітей. 

(від себе, з запалом) Пам’ятаєте футуристів? Війна — частина прискорення, частина технічного, а далі й філософського стрибка в якісно відмінне від теперішнього майбутнє. Цього разу все інакше. Деградація дипломатії, техніка Росії вражає цивільних, ламається, зупиняється, відступає, замерзає разом з живим складом, викрадається цивільними. Інформаційні війська терплять невдачу, майже немає нових інформаційних прецедентів. Розчарування в західних політиках, безповоротний розрив з російською культурою. Війна майже один на один: російські військові проти українських цивільних. За декілька днів до вторгнення я грала про щось схоже. Фінансова криза 20-х. Голод. Орендар намагається розорити місцевого капіталіста, а потім намагається вбити себе, бо розорився банк, в якому він копив гроші все життя. Вбитись він намагається руками бідної сім’ї, що винаймає в нього підвал. В будці поруч живе старий романтик розчарований в своєму колишньому революційному дусі. Головна героїня Маклена Ґраса біжить творити революцію, хоча їй всього 13 років. Вона спробувала стати повією, але обрала бути вбивцею. Смерть всім класам, всьому класовому суспільству. Буквально. Майбутнього немає. Воно виваляно в крові. Така українська драматургія. І така драматургія української історії. Три шаблі безвиході. В п’єсі ніхто не може спастися, всі приречені на невдачу. По-перше, ідею революції скомпроментовано хоча б тим, що її представляє типізована 13-річна дитина. По-друге, розчарування українського авангарду в радянському майбутньому. Про автономію країни збрехали, отже праця всього життя по створенню інтелектуального базису для молодої української соціалістичної республіки безглузда. Індустріалізація замість процвітання призводить до голоду, люди помирають просто на вулицях. І смерть самих авторів в межах якихось двох-п’яти років. Безпросвітність. Тому Курбас не дає кулішевого сонця в кінці. Ґраса мала бігти на Схід до Рад та на схід до сходу сонця. Курбас просто дав ЗТМ, затемнення. З польського голоду в Голодомор. І третій шар, це шар з-під завалів Маріуполя, Чернігова, Харкова. Навіть з-під руїн ми бачимо Зло. І воно зараз також усюди, зі всіх сторін. Кращі ідеї скомпрометовані. А ресурсу на перебудову всього Зла на Добро немає. Немає волі, щоб послідовно займатися альтернативою. Ніде в світі. 

В такій безвиході я дію точково, як партизанка. Що я можу як акторка? Я можу грати. Питання: кого? Яка моя роль? 

Яка моя роль? Маклени Ґраса вже недостатньо. Хочеться дати більше. Це якась безвихідь, я не знаю, яка моя роль. Кого суспільство бачить героєм? Коли я хочу дізнатися, які думки побутують в суспільстві, я розмовляю з мамою. Мамо, кого ти бачиш перед собою? Хто твої герої?

Олаф Шольц? Це дуже важка роль, ма. Ангела Меркель перетворюється на Олафа Шольца, щоб пережити випробування Бога муками совісті. Твоя нація мала головною метою зробити українців рабами у Другій світовій війні, але твоя совість змушує замість цього вибачатися перед росіянами, які роблять теж саме! Вважай, твій дід вбивав українців, а ти вимушений блюзнірствувати перед спадкоємцями тих дідів, бо інакше твоїй кровожерлевій нації доведеться трохи побути без газу та бензину. В фіналі ти дізнаєшся, що помилявся і тебе розриває від сумління. Або ти об’єднуєшся з Путіним і ділиш Україну навпіл, як того хотів Гітлер, або до кінця граєш роль безсилого довбойоба. Може хтось ще, ма? 

Лднрівська «Багіра»? Російська снайперка. Українці захопили її в полон. Історія про те, як вона героїчно проживає допит в українських нацистів, вибирається з полону як в фільмі Олдбой, виходить на світ, який був знищений ядерною боєголовкою США і перетворюється на Голума. Вони схожі, до речі. 

Мамо… Може ти хотіла б побачити мене в ролі когось з наших? Біженка в Крим з Бердянську. Врятована російською армією. Мамусю, врятовані російською армією лежать зґвалтовані та спаленні в Бучі. А добровільна біженка в Крим може бути в сюжеті про принципову сліпоту та глухоту. Ніякого спротиву. Який тоді конфлікт? 

Мені не підходять твої ролі, мамо. 

Що мені грати? 

У що я гралася до війни? В театр. Тепер в ньому усюди розгорнуті матраси і черга біля розеток. Замість сцен я знаходжу укриття. Усюди я знаходжу тіла замість ролей. Вони сплять, їдять, реєструються, лікуються, їдуть далі чи назад, стоять в чергах, знову реєструються. І все це прямо в театрі. Пам’ятаю українській театр до війни. Дивне місце, в якому навіть, коли SMM-ник наважувавався використати слово «сучасність» робилися посередні та прісні речі, які не могли запустити ні внутрішньо-цехову дискусію, ні, що там казати, обговорення в ЗМІ чи соціальному просторі. Тепер палаци культури, галереї, кінотеатри, театри перетворилися на гуманітарні центри. Чи багато від того втрачається? Театр зараз, як і завжди, від Маріуполя до Львова, залишається тимчасовим скупченням тіл.

Тіла! Я дуже поруч. Це акторська тема. Люди, що не мають справи з тілами, зараз натикаються лише на літри крові, якими обертаються їх слова. Як у Євангеліє: слово стало тілом. 

Я навчаюся мови війни. Це мова мертвих тіл. Сучасна українська драматургія написана мертвими тілами. Може в мене тепер немає ролі, але, в такому разі, для мене є один монолог.

Я б хотіла зіграти всі ті тіла, що збираються в місцях, як це місце. Чи в Маріупольському театрі. Я б хотіла зіграти те різноманіття тіл, яке зібралося в Маріупольському театрі. Так. У мене й немає вибору. Це єдине, що я можу зіграти. Таке майбутнє, яке я вже знаю. Я зіграю братню могилу. 

Коли я готувалася до ролі Маклени Ґраса, то постійно плакала, натикаючись на історію Куліша та Курбаса. Старі колеги після череди розчарувань в ідеалах життя, депортацій та декількох років таборів зустрілися перед ямою, яка стала їх братською могилою в Сандармосі. Я зараз знаходжуся у схожій. Я — спадкоємиця братніх могил. Ось кого я зіграю. Мені передають скарб тисяч поховань. Я його урочисто приймаю і сама стаю його частиною. 

Що сказав Курбас Кулішу? Чи згадав він про їх «Маклену Ґраса»? Чи посміхалися вони? Чи вірили, що зможуть вибратися? Ми в Маріупольському театрі, наприклад, не посміхалися. І не думали, що виберемося. Коли прислухалися до свисту, лише подивилися одне на одного та напружилися. 

Чи є майбутнє? Треба спитати в минулого. 



↑ Зміст

19. Людмила Тимошенко «Моя мама чайник»

Людмила Тимошенко
Народилася в Північному Казахстані в 1978 році. Кандидатка філософських наук, докторка політичних наук. Драматургиня, сценаристка, художниця, викладачка Національного університету біоресурсів і природокористування України. П‘єси Людмили неодноразово входили до шорт-листів українських та зарубіжних драматургічних конкурсів і фестивалів, зокрема на Current Play Week та Topical Play Week. Її драма «П’ять Пісень Полісся» (2021) отримала Гран-прі на конкурсі «Липневий мед», перемогла на конкурсі “Transmission.UA: drama on the move. United Kingdom” від Українського інституту та увійшла в фінальний шорт-лист конкурсу п’єс «Драма.UA». На лютий-травень 2022 року було заплановано дві прем‘єри в київському і львівському театрі, які не відбулися через війну.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

З початком цієї війни для всіх нас змінилося життя. Це як у п’єсі поворотний пункт, після якого вже ніщо не буде таким як раніше. Травмовані, зруйновані долі цілої нації, відібрані життя, розлучені родини. Єдине, що залишилося нам, драматургам — кричати про те, що відбувається, щоб весь світ почув. Раніше я писала веселі тексти, а зараз вони моторошні. Знаєте, я п'єси колись почала писати для того, аби виправити помилки, які сталися в моєму житті. Мої герої роблять те, що я колись не змогла. А усі нехороші люди, які мені траплялися, теж отримують на що заслужили. Тож, зараз я перемагаю у війні. І перемога ця буде нищівною, бо на моєму боці правда.

Моя мама чайник.

Моя мама чайник. Вона чинить супротив усім благам цивілізації — гаджетам, кредитним карткам, електронним квиткам. Натомість курить звичайні цигарки, читає паперові газети, розв'язує кросворди, дивиться тєлєк. Смартфона вона не хотіла, як ми не вмовляли. Років вісім мама користувалася кнопковим телефоном фірми alcatel і коли він почав «фардебачити», сказала що хоче такий самий, бо звикати до нового — не її «коник». Два місяці тому ми купили їй новий алкатель старого ґатунку. Він тримає батарею три дні. 

Мама живе в Ірпені. Квартиру вона виграла в національну лотерею «Лотозабава». Це ще один мамин «бзік». Вона азартна як Філ Айві. Ну, в сенсі не грає в казино, а весь час збирає кришечки від пляшок, стрічки від цигаркових пачок, наліпки на молоці і приймає участь в усіх акціях. Її квартира завалена отриманими за виграшні бонуси пледами, рушниками, кружками і іншими, менш потрібними речами. Не те, щоб їй весь час фортунило, — просто той, хто весь час грає, щось та й виграє. 

Історія з квартирою – справжнє диво. Брат Сергій перебрався з родиною в Київ, а потім і я з сім’єю переїхала до столиці. Мама залишилася у Львові і сумувала. Пробувала по-черзі жити то в нас, то у брата, але не змогла, бо звикла до свого «укладу». Тож вона повернулася і далі роз’вязувала свої кросворди, дивилася свої серіали і курила у витяжку, по сотому разу перечитуючи Достоєвського і Толстого. Аж раптом мама виграла квартиру у Ірпені.

Усією родиною ми допомагали їй робити ремонт: клеїли шпалери, вішали штори і люстри, встановлювали пральну машинку і бойлер, заставляли підвіконня геранями і фікусами. Прилаштовували пледи, рушники та інші менш потрібні речі. Звідти їзди до мене — сорок хвилин, до Сергія — двадцять. Мама була щаслива: і біля дітей, і звички міняти не треба. Час від часу радісно повідомляла про черговий відкритий парк чи сквер для прогулянок, запрошувала у гості. І сама до нас їздила кожного тижня. Тішилася реліктовими ірпінськими соснами, що їх бачила з вікна. Ці сосни — візитна картка міста. Казала, що за все своє життя почувалася найщасливішою саме тут і зараз. 

Коли почалася війна, мама відмовилася переїжджати до нас. Звички — то святе. За рогом магазин, за іншим — церква, трохи далі — сквер і бібліотека, в якій мама олдскульно раз на тиждень брала книжку. Ось тут в неї завжди лежить газета, отут пігулки, а отам ікона стоїть.

— Да і кому я треба? Я стара жінка, красти в мене нічого. Ніхто мене не троне.

Потім почали бомбити Гостомель, а це дуже близько. 

— Все одно нікуди не поїду. В Гостомелі військовий аеродром, а у нас нічого немає, лише парки і сквери.

Потім почали бомбити Ірпінь.

— Діти, лишіть мене в спокої, ніхто не чіпатиме мирних жителів. Їм треба траса до Києва. То краще ви до мене перебирайтеся.

Потім в Ірпені підірвали міст і пошкодили електропостачання. Сполучення до Києва більше не було.

— Мама, ти телефон зарядила?

— Зарядила.

— Не дзвони, лише пиши смс вранці і ввечері.

Потім відключили воду.

— Мама, ти води набрала?

— Набрала.

Потім почали поступати повідомлення про розстріл мешканців з приватних будинків і фотографії розбомблених житлових кварталів. 

— Мам?

День без відповіді. З села Романівка почалася евакуація. Прорахувала маршрут. Від будинку мами до села Романівка пішої ходи — сорок хвилин. Там людей проводять під мостом на дерев’яних переходах і забирають автобусами.

— Мам, тобі треба до села Романівка. Виходь від супермаркета по трасі наліво. Речей не бери, лише документи.

День без відповіді.

— Доця, в мене все нормально. Газ є, я бульби і яєць наварила. В мене всі сусіди, що в будинку лишилися, ночують, бо в них електроплити, а в мене газова. Вони мене годують червоною рибою і поють коньяком.

— Мама, тобі терміново треба на Романівку, інакше Сергій за тобою поїде і його по дорозі вб’ють.

День без відповіді. Фотки з ірпінських новин про розстріляні сім’ї у власних авто — вони намагалися прорвати блокаду міста і повідомлення про числені вибухи у житлових масивах.

— Мам?

— В мене все без змін.

— Якщо ти не вийдеш сьогодні, Сергій за тобою поїде.

Дві години без відповіді.

— Доця, ми з сусідами вийшли, вони почали стріляти. Ми повернулися. 

Ще через три години.

— В нас відключили газ.

Дивлюсь погоду в Ірпені. Вночі мінус дев’ять. Піздєц. Наступного ранку я написала:

— Мам, сьогодні восьме березня. Уряд РФ зробив заяву, що на честь свята дає для евакуації всі зелені коридори. Терміново виходь до села Романівка.

Мама і сусіди пройшли тим зеленим коридором на свято восьмого березня. Усі мешканці маминого будинку тримали зв’язок з зовнішнім світом лише через її телефон, бо їхні смартфони давно розрядилися. Дивлюся на фотографії обгорілих сосен і будинків з порожніми очима. Мама не може: в неї немає смартфона, а я їй не показую. Нехай вона і надалі залишається чайником. 

10.03.22

P.S.: Будинок моєї мами розбомбили 23 березня.



↑ Зміст

20. Віктор Солодчук «Де ми були 8 років»

Віктор Солодчук
Письменник, поет, сценарист, перекладач.
Народився 10 листопада 1971 року в Одесі.
Здобув вищу економічну освіту в Одеському інституті народного господарства (зараз
ОНЕУ). Під час навчання був сценаристом інститутської команди КВК.
Протягом дев’яностих років працював спеціалістом з цінних паперів у комерційних
банках та водночас брав активну участь у літературному житті Одеси.
Під псевдонімом Віктор Мбо був одним з організаторів контркультурного літературного журналу «ПЛІ» (1998–2000).
Опублікував низку оповідань у журналі «НАШ» (2000–2001).
Протягом нульових років жив у Москві, працював у сфері глянцевої журналістики та
брав мляву участь у літературному житті Москви.
Опублікував низку оповідань і фантастичний роман «Совпалыч», за що ледь не отримав «Русскую премию» за 2012 рік, принаймні книга потрапила в лонг-ліст.
У 2011 році повернувся в Україну. Займається копірайтингом та UX-редактурою.
Створював контент для сторінок Bosch та Chrysler (2013–2015), написав 700 текстів для сервісу Apple Music.
Бере участь у літературному житті Одеси, збірках та поетичних читаннях. Переклав
українською низку пісень для одеських музикантів.
З 2015 року зосередився на сценарній роботі. 
Брав участь у пітчингах Держкіно України.
Живе в Одесі.

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Життя змінилося так само, як у всіх українців.
Головне, що змінилося для мене, як для автора – зросла відповідальність. Коли кожен вірш, оповідання, слово може стати останнім у твоєму житті, намагаєшся писати якнайкраще.

ДЕ МИ БУЛИ ВІСІМ РОКІВ

Сценарій п'єси
на три дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

А н д р і й — парамедик, 25 років, жилавий, камуфляж зразка 2014 року, кепка з вишивкою — червоний хрест на тлі чорного квадрату, медичний тактичний Рюкзак.

Ж о р а — брат Андрія, 29 років, вгодований, сексапiльний, не без чортiвнi.

П а п а — батько Андрія та Жори, 60 років, кремезний, нарцистичний тип.

Б а т ю ш к а — священник, 33 роки, довгов’язий, з рідкою бородою і солодкими очима.

М у с а — сусід, 50 років, патрульний поліцейський.

А с я — дочка Муси, 22 роки.

П е р ш и й ч о л о в і к, д р у г и й ч о л о в і к, ж і н к а з д и т и н о ю,

п о л і ц е й с ь к і, ч о л о в і к – і з – б а н е р о м, т а к с и с т, м ’ я с н и к,

н а т о в п.


ПРОЛОГ

Знайомий пішов добровольцем. Повернувся за півроку. Де був – невідомо. Чого боїться – не каже. Але чогось боїться. Може навіть здатись, що боїться всього. Йшов нормальною людиною. Говорив, щоправда, забагато. Про все на світі. Про все, що траплялось на очі. А ось повернувся зовсім іншим, так, ніби хтось відібрав у нього старого язика, а іншого натомість не залишив. Ось він сидить цілими днями на ліжку й слухає бісів у своїй голові. Перший біс лютий, сипле жаром, вимагає кари для всіх живих. Другий біс покірний, говорить про прощення, промовляє тихо, торкається серця руками, вимащеними в чорноземі. Але найгірший – третій біс. Він із ними обома погоджується. Погоджується, не заперечує. Саме після його голосу і починається головний біль.
(Сергій Жадан)


ДІЯ І
Одещина. 2014 рік.

Ява перша

Залізничний вокзал. На пероні поліцейські виводять з вагона двох чоловіків після бійки. Слідом за ними йде, лементуючи, Жінка із пхинькаючою дитиною.

Ж і н к а. Зніміть кайданки! Мiй чоловiк потерпiлий! То не вiн почав.

Д р у г и й ч о л о в і к. А хто ж тоді? Точно не я! Маю свiдка! Де той хлопець у формі?

Ява друга

Андрій у пустому купе лупцює ногами медичний тактичний Рюкзак на підлозі. Лунає наполегливий стукіт провідниці у двері.

Г о л о с п р о в і д н и ц і. Солдатику! Скільки можна вошкатися? Всі чекають. Ти свідок!

Усе ще важко дихаючи, Андрій прислухається до галасу на перонi.

Г о л о с п р о в і д н и ц і. Ну начувайся, йду за полiцейським.

Андрій вичікує секунду, хапає рюкзак і вибігає з купе.

Ява третя

На пероні Андрій сповільнює біг, але йде швидко, йому перекриває шлях Чоловік-із-банером «Житло біля моря». 

Ч о л о в і к – із – б а н е р о м. Хлопче, жити треба?

Андрій заперечливо хитає головою. Підходить Таксист з ключами і стаканчиком кави.

Т а к с и с т. Їхати?

Чоловік-із-банером повертається і задіває банером Таксиста, котрий вивертає на себе каву.

Т а к с и с т. Повилазило?

Ч о л о в і к – із – б а н е р о м. Стули пельку, курво!

Таксист хапає Чоловіка-із-банером за барки, назріває бійка, Андрій біжить далі.

Ява четверта

Громадський туалет вокзалу. Андрій усамітнюється у кабінці. Тремтячими руками дістає шприц, набирає розчин і вколює в Рюкзак, закурює. У кишені вібрує смартфон.

А н д р і й. Привіт, брате. Я вже на вокзалі. Та ні, сюди не їдь. Піду через «Привоз» тобі назустріч. Плюс.

Ява п'ята

Ринок «Привоз». М’ясний павільйон. Попід стелею цвірінькають горобці. Андрій розглядає висячі туші.

М ' я с н и к. Шия? Філей? Лопатка? 

А н д р і й. Серце є?

М ' я с н и к. Хлопче, ну що тобі з того серця? Давай чалагачика вріжу. Безкоштовно. Вам же сила потрібна.

А н д р і й. Дякую. Мені лише пару сердець.

М ' я с н и к. Ну, як знаєш. Маю небожа в 28-й бригаді. Дзвонив на тому тижні, каже, чортівня якась почалася.

А н д р і й. Скінчилася вже.

Андрія зненацька зачіпає крилом промайнулий крук. Андрій інстинктивно падає, закривши голову руками, але швидко підводиться.

М ' я с н и к. Овва! Ворона! Розумна, собака. Повернеться – дам їй хрящик.

А н д р і й. Не повернеться.

Андрій вихоплює з рук М’ясника пакет із серцями i швидко йде.

М ' я с н и к (услід). Спаси Господи.

Ява шоста

Жора за кермом старого пікапу. Андрій сидить поруч, на колінах тримає Рюкзак.

Ж о р а... сезон непогано починався. Хто раніше у Криму відпочивав, усі зараз в Одесу. Аншлаг! Every cloud has a silver lining, як то кажуть. Слухай, чимось тхне в салоні... Ніби тухлим яйцем. Відчуваєш?

А н д р і й. Це може від мене. Не мився давно.

Ж о р а. Коротше, клієнт попер! Але теж, знаєш... Три місяці – як один день. Вайфай роздай, білизну роздай, у місто відвези, діти бешкетують... І все те на мені. Хіба що Ася зайде. Мовчки допоможе, про тебе ані слова. А от я, правду кажучи, поминав тебе незлим тихим... На пляжі був півтора рази, і то вночі… Увечері ледве до ліжка діставався… Ні, не яйцем, інший запах, немов кров’ю. Може, з твого рюкзака?

А н д р і й. А папа що ж?

Ж о р а. Про папу окрема розмова. Спочатку ти інститут покинув... Це я не дорікаю, брате. Але як є. Папа тижнями не спав, стріми дивився, видивлявся тебе на Майдані. Десь тоді ж його з роботи поперли. За характер, ясна річ. Саме коли ти воювати пішов. Він тоді зателефонував тобі раз, і все.

А н д р і й. Що — все?

Ж о р а. Сам побачиш. Він тепер віруючий. Дерева на ділянці повирубував, бунгало позносив і храм зводить, прикинь. На тому самому місті, де у нас халабуда була — під. старим горіхом. Що він спалив її, коли з люлькою тоді нас застукав, пам'ятаєш? Звісно, пам’ятаєш, як таке забути? Теж мені педагог. Я з того часу й курю, до речі.

Жора закурює тонку цигарку. Машина вибирається на вільну дорогу, що веде за місто.

Ж о р а. Ганьба на все селище. Він той храм зі сміття будує. Храм! Із сміття! Який тільки мотлох знайде, або що морем викине — тягне додому. Клієнти кепкували — він їх вигнав усіх. Один тільки батюшка не перешкоджає. Служить навіть там. За гроші, ясна річ.

Назустріч проїжджає поліцейська машина. Жора жбурляє недопалок у вікно і тисне на газ.

Ж о р а. Я так думаю, дах у нього потрохи зриває. Хочеш знати, що він недавно видав? По-п'яному, але що на язиці... Я проговорився, що думаю піти працювати у нормальний готель. Знайомий обіцяє влаштувати в «Лондонську». Це ж рівень! А папа: якщо тобі сімейний бізнес нецікавий, як і твоєму братові, піду в монастир. А землю – церкві віддам. На хвилиночку — п'ятдесят соток над морем! Перша лінія! Батюшка на радощах аж самогоном вдавився. Ходить відтоді за папою, як собака. Чорти б їх узяли обох!

Позаду наростає звук поліцейської сирени. Жора витискає педаль газу на максимум.

Ж о р а. От скажи хоч ти мені. Як можна бути таким, як він? За тридцять років, тридять років! Жодного разу зі мною по-людськи не поговорив! Відверто! Жора туди, Жора сюди! Курва, ненавиджу!

Поліцейська машина наздоганяє пікап і наказує зупинитись. Жора грубо б’є по гальмам і виходить, грюкнувши дверцятами. 

Ява сьома

Залишившись наодинці, Андрій дістає пакет із серцями і розв’язує Рюкзак. Простір заповнює звук, описаний в Апокаліпсисі: «Шум від крил її — як стукіт від колісниць, коли багато коней біжить на війну...». Андрій висипає у Рюкзак серця і швидко зав’язує назад. Настає тиша. По салону гуляють відблиски поліцейської мигалки. Андрій натискає кнопку аудіосистеми.

Р а д і о д и к т о р....відзначається несподіване затишшя. Міноборони підтверджує, що за вчора i сьогодні в зонi проведення антитерористичної операції не було зафіксовано жодного...

Андрій вимикає радіо. Незабаром Жора повертається за руль.

Ж о р а. Уф, що за день сьогодні? Ну гаразд, поїхали. Я віконце відчиню? Таке повітря на вулиці — чистий мед. Бабине літо, брат.

ДІЯ ІІ

 Ява перша

Простора їдальня у народному стилі. На стіні портрет молодої жінки у вишиванці — це покійна мама Жори і Андрія. На чолі столу сидить Папа, праворуч Батюшка, далі Жора. Ліворуч — Муса у поліцейській формі, далі Андрій. Поруч крутиться великий собака, якому Папа кидає жирні шматки. На столі смажена риба, бринза, домашня паляниця, глечики з червоним та білим вином. Папа і Жора п'яненькі, Батюшка тримається. Папа і Батюшка гарно співають на два голоси, Жора фальшиво підтягує.

Птаха летить додому,

має таку потребу

Не відчуваючи втоми…

Заходить Ася і ставить на стіл печену курку з картоплею.

П а п а. Асю, давай вже за стіл, доню. Сідай он поряд із Жорою.

М у с а. Вона з батьком сяде. Асю, йди до мене. Андрію, посунься.

Папа знову затягує пісню, розмахуючи курячим крильцем. Батюшка підхоплює.

Птаха летить додому,

має таку потребу

Не відчуваючи втоми,

по незакритому небу

А на землі…

Собака вхитрувався і вихопив крильце з папиної руки.

П а п а. Ах, ти паскудо! Жоро, ану нажени його з хати. Пішов геть! То ти, Муса, тепер поліцейський? А що ж тобі у пожежній частині не сиділось?

М у с а. Таки не сиділось. Бо нудно. Пожеж два роки не було. А патрульна поліція — це рух. Щодня щось нове.

Ж о р а. Учора мене ваші зупинили на трасі. Думав — за перевищення швидкості, а вони — недопалок у вікно кинув. Хаха. Так я сказав, що я твій сусід, Муса. Умить питання вирішилося. Поважають тебе.

М у с а. Не роби так більше. Недопалок — причина пожежі. 

П а п а. Жоро! Тобі вуха позакладало? Кажу — зачини собаку у вольєрі! І нагодуй.

Жора виходить за собакою. Папа намагається співати.

Птаха летить додому …

З двору чути страшний крик, гарчання та скавчання. Заходить Жора.

Ж о р а. Кота порвав.

А н д р і й. Як?

Ж о р а. Як ганчірку. Скільки років дружили, а тут… Ти на ганку рюкзак лишив. Мабуть Мурчик хотів туди залізти, це ж кіт. А собака кинувся. Шкода, такий котик. Чимось таки пахне з твого рюкзака. Може кинемо до пральної машинки? 

Андрій підхоплюється і виходить.

П а п а. Ви як хочете, а пісню я доспіваю.

Жайворонок, лелека,

іволга, коноплянка

Птаха летить здалека

і не чека підлянки…

Повертається Андрій з Рюкзаком.

П а п а. Андрію, не співаєш? Так виводив у юності…чому мовчиш?

А н д р і й. Думаю.

П а п а. Дивіться, думає воно. Раніше треба було думати. Ось, батюшка. Полюбуйтеся. Повернення блудного сина. Істинно кажу вам. Настає кінець часів.

Б а т ю ш к а. І шукатимуть ті люди смерті, але не знайдуть її. Благатимуть про смерть, та вона обходитиме їх. Сарана ж та схожа була на коней, готових до бою. На головах у неї було щось на зразок золотих вінчиків, а подібні до людських. 

Батюшка закашлявся під пильним поглядом Андрія і змовк.

А н д р і й. Волосся сарани нагадувало жіноче, а зуби були, як у левів. На грудях у сарани були немовби залізні панцирі, а шум її крил нагадував гуркіт колісниць, що мчать на битву, запряжені багатьма кіньми. Царем сарани був ангел безодні на ім’я «Аваддон».

Ж о р а. Ого, брат, ти даєш. Де такому навчився?

А н д р і й. У батальйоні капелан був. Він мені з Біблії тільки Апокаліпсис і читав. А ще — «Книгу Мертвих», «Дао де цзін» і «Записи про Приховане в листях».

Б а т ю ш к а. Це що ж за капелан такий? Якої церкви? 

А н д р і й. Не знаю. Але людина добра. І грошей за молитви не брав. А ще, він казав: хто кожен день смерті в очі не дивиться, той нічого про Бога не знає.

Папа театрально сміється. Батюшка вторить.

А н д р і й. Смішний я, по-вашому?

П а п а. Був ти смішний. Коли малюком по ділянці бігав з дерев’яним мечем. І коли щитом із дикту від куль прикривався у Києві. Коли весь світ дивився разом зі мною на ту ганьбу. А зараз тепер ти не смішний. Ти страшний. Думав, вивчишся, лікарем станеш.

Б а т ю ш к а. Було так, що мандруючи з міста до міста, Петро завітав до віруючих, які мешкали в Лидді. Там він знайшов чоловіка на ймення Еней, який уже вісім років був немічним і прикутим до ліжка. Петро сказав йому: «Енею, Ісус Христос зцілює тебе. Підведись і сам постели собі ліжко». І той негайно підвівся.

П а п а. Батюшка, ану цить! Сам розберуся. Без шмаркачів. Я його породив…(звертаючись до портрета мами). Такого сина ти хотіла? Дивись на нього тепер. Слухайте, люди. Я зараз розкажу таке, про що ніколи не розповідав. Після Жори нам не можна було мати дітей. Але, вона побачила сон. Сон! Що народиться ще один син, і він зробить багато добра людям. Бачиш, люба, іноді сон збувається навпаки. Ось він з'явився, вперше за рік... До біса. Не треба мені такого сина. Забирайся геть! Щоб вранці я тебе тут не чув і не бачив!

Андрій бере Рюкзак і виходить.

П а п а. Батюшка, завтра як утреню в храмі відслужимо, поїдемо до нотаріуса, землю оформимо. Жоро, відвезеш. А зараз – наливайте. У вас рука легка.


Ява друга

Храм у центрі ділянки схожий на вежу Ейфеля: метрів сім заввишки, зібраний кругом високого старого горіха аби з чого: палети для цегли, лаковані двері від старих шаф, ліжкові сітки, пожежні щити, морські канати… Навколо Храму навалені гори поки що не використаних «будматеріалів». 

Андрій розглядає Храм, задерши голову. З’являється Ася.

А с я. Таким я тебе і згадувала. Ніколи перед собою не дивишся. Тільки у небо.

А н д р і й. Пробач.

А с я. Не пробачу, поки не поясниш. У нас же все по-чесному, забув?

А н д р і й. Що саме пояснити?

А с я. Все. Навіщо ти приїхав?

А н д р і й. Комісували. Контузія була, сильна.

А с я. Е ні, зі мною ти на голову не відкосиш. Ще раз питаю. Ми мали побратися у травні, коли ти свій мед закінчиш. Навіщо ти приїхав зараз? У жовтні?

А н д р і й. А куди мені було їхати?

А с я. Ну, не знаю. У тебе ж є хтось? Інакше як пояснити: півроку — ні дзвіночка, ні повідомлення. Не відвертайся, в очі дивись. Ти ж ніколи мені брехав. Відповідай. 

Є хтось у тебе?

А н д р і й. Так. Але це не те, що ти думаєш… 

А с я. Ну і гаразд. Батько сказав, щоб я за тебе забула. А я дівчинка слухняна. Тільки хотіла спочатку побачити. І почути. Я ж маю право знати, за що мені так. Розказуй. 

З самого початку. Ну?

А н д р і й. Спочатку так спочатку. Розумієш, Європа — це лицар. Шолом його — Британія, наплічники — Іспанія і Норвегія, чоботи — Iталiя та Грецiя. А Україна — це щит того лицаря…

А с я (дає Андрію ляпаса). Не смій! Не смій так зі мною! Я вже не те дівчисько, що з розкритим ротом слухало ельфійські казочки! Я доросла жінка! Заради! Кого! Ти! Мене! Забув! Втратив дім! Сім’ю! Розум! Все втратив! Заради чого? 

А н д р і й. (вказує на Рюкзак). Заради цього.

А с я. Таак… Далі.

А н д р і й. Тільки давай сюди станемо, щоб ти очі бачила. Щоб знала, що не брешу. І давай далі без ляпасів: мені воно байдуже, а ти руку відіб’єш. Отже. Я поїхав до Києва на навчання. Почався Майдан. Потім Крим віджали, пацани пiшли воювати, а я за ними — парамедиком.

А с я. З останнього курсу. Покинув медичний. Далі.

А н д р і й. Знаєш, скільки я людей з передка вивіз? Переламаних, обгорілих... Я і сам не пам'ятаю, скільки. І наших, і орків, усіх. Живуть тепер, розумієш? А хто не вижив, той пішов без болю.

А с я. Далі.

А н д р і й. І є у нас в бригаді один капелан. Тобто, був… Нема його вже.

А с я. Капелан — військовий священик?

А н д р і й. Так. Але не простий священик. Екзорцист. Той, що бісів виганяє. І він зробив якусь пастку з цього рюкзака: спочатку вичитував над ним сім днів, а потім щось загнав туди у сірій зоні. І замкнув усередині. Що саме — я точно не знаю. Але з того дня війна стала ніби вщухати — по всім секторах. За винятком того місця, де саме рюкзак. Воно якось притягує агресію, розумієш? На одному місці залишати його надовго не можна. Капелан їздив туди-сюди, а потім його снайпер поцілив. Я поруч був, але чим там зарадиш, коли просто у серце? Потім вже я почав рюкзак возити. Ну, як — возити. Переховувався по посадках, поки зеленка на деревах була. Бо люди кругом. Де рюкзак — там розбрат, бійки, лайка… Ти сама бачила. Я сюди спочатку автостопом, так у три аварії потрапив. Ну, що там у моїх очах? 

А с я. Не знаю. Але ти, принаймні, віриш у те, що розказуєш. Ну і які плани?

А н д р і й. Не знаю. Воно росте. Я зважував. Десять-п’ятнадцять грамів на добу. Капелан казав — років сім-вісім рюкзак його втримає.

А с я. Зараз чотирнадцятий… а що ж має статися у двадцять другому?

А н д р і й. Не знаю.

А с я. А я знаю. Знаю, що тебе комісував психіатр. Мені батько все розказав. І ще я знаю, що у двадцять другому мені буде аж тридцять. Отже, слухай. Я не знаю, що буде через вісім років, але зараз ходімо зі мною.

 А н д р і й. Ходімо. Куди?

А с я. Хай це буде одна ніч, але наша. Тільки наша. Без твого рюкзака.

А н д р і й. Я не можу його лишати. Люди кругом.

А с я. Ой, та годі. Сховай он хоч би у папин храм. До ранку тут нікого не буде.

А н д р і й. Ну… гаразд. 

А с я. За мною! У цьому світі є щось хороше, містере Фродо. 

Андрій ховає Рюкзак у Храмі. Ася бере його за руку, їх фігури розтають у темряві.


Ява третя

Ніч. Повня. По ділянці ходить Батюшка, вимірюючи кроками периметр. Його кроки стають дедалі більш урочистими та церемоніальними, наприкінці крокуючий Батюшка простягає руку у римському салюті. 

Б а т ю ш к а. І запалився Господній гнів на Ізраїля, і Він передав їх у руку Кушан-Ріш'атаїма, царя Араму двох річо́к. І служили Ізраїлеві сини Кушан-Ріш'атаїмові вісім літ.


Ява четверта

Ще треті півні не співали. Перед світанком до Храму підходить Жора з каністрою. Він обливає з каністри лівий бік Храму і чиркає сірником.

ДІЯ ІІІ

Ява перша

Ретроспектива. 2001 рік. Кругом високого старого горіха у центрі ділянки, дітлахи зробили собі Халабуду. Андрію 12 років, Асі 9, Жорі 15.

Жора з посохом і в широкополому капелюсі підходить до Халабуди, наспівуючи.

Біжить дорога все вперед

Дорога довга до мети

Почав свій шлях від тих дверей

І ним я мушу йти

З Халабуди вибігають Андрій і Ася.

А с я. Гендальф! Гендальф приїхав!

А н д р і й. Ти спізнився!

Ж о р а. Чарівник ніколи не спізнюється, Фродо Беггінс. І не приходить завчасно. Він з’являється саме тоді, коли й збирався.

А н д р і й (обіймає Жору). Гендальфе, який же я радий тебе бачити!

Всі сідають перед Халабудою. Жора дістає люльку і прикурює.

Ж о р а. Це найкраще люлькове зілля в усьому Ширі!

Дітлахи по-черзі затягуються люлькою і довго кашляють. З’являється Папа з каністрою.

Папа. Я казав: ще раз побачу ту люльку — спалю ваше кубло!

Жора підхоплюється і хапає посох.

Ж о р а. Ти не пройдеш!

А н д р і й. Гендальфе!

Ж о р а: Тікайте, дурні!

Андрій і Ася забігають у Халабуду.

Папа обливає з каністри правий бік Халабуди і чиркає сірником.


Ява друга

Палає Храм-Халабуда. Зліва стоїть Жора, справа Папа. Лунає церковний дзвін, до якого додається поліцейська сирена. З’являються Муса у поліцейській формі і Батюшка, вони мовчки дивляться у вогонь.

З вогню виходять Андрій і Ася. Обидва в камуфляжі, разом тримають Рюкзак.

А н д р і й. Я попереджав. 

А с я. Куди ми з цим підемо? До кого? І де будемо вісім років?

А н д р і й. Куди б не пішли. Люди навкруги.

А с я. Може, в якусь пустелю?

А н д р і й. І в пустелі хтось живе.

А с я. Слухай. Якщо ми — щит… То де у того лицаря серце? 

А н д р і й. Не знаю. Може, й немає в нього серця.


ЕПІЛОГ

Птаха летить додому,
має таку потребу
Не відчуваючи втоми,
по незакритому небу
А на землі з надіями
змішуються прокльони
Птаха летить над Києвом,
птаха летить над Херсоном
Жайворонок, лелека,
іволга, коноплянка
Птаха летить здалека
і не чека підлянки
А на землі реактивні
залпи і нитки трасерів
Птаха летить над Рівним,
птаха летить над Черкасами
Де вона в тому вирі
сяде — їй невідомо
Душі летять у вирій,
птаха летить додому

Завіса.

Одеса

Квітень 2022 року

Під час повітряної тривоги



Переклад пісні

(Translated by Anna Halberstadt)

A bird flies home,
because it feels like a need
without feeling tired,
across the open sky.
And on earth hopes
get mixed with curses.
The bird flies over Kyiv,
it flies over Kherson.
A lark, a stork,
an oriole, a linnet.
A bird flying from afar
does not expect treachery.
And on earth down there –
reactive volleys and threads of tracers.
The bird flies over Rivno,
flies over Cherkasy.
Where it is going to land
in that vortex– God knows.
Souls circulate in a vortex,
birds fly home.

(Translated by Kat Podlypska)

A bird is flying home,
It has such a need, as we all. 
Not even tired once
It glides over uncovered skies 
But on the earth all the hopes
Seems to be mixed with the curse
A bird flies over Kyiv,
A bird flies over Kherson.
A lark and a stork,
an oriole and a linnet.
A bird had a very long way
It does not expect a betray
But down there on earth 
Reactive volleys and bombs
A bird flies over Rivne,
A bird flies over Cherkassy
The journey’s end, sadly, in vortex 
For bird remains unknown.
The souls are flying to Iriy,
A bird is flying home.



↑ Зміст

21. Валерій Пузік «Зошит війни»

Валерій Пузік
Український художник, письменник, режисер. За освітою художник-дизайнер. Працював журналістом.
У січні 2015 пішов добровольцем на фронт. Брав участь у бойових діях на Донбасі у складі батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС).
Учасник виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном, зокрема, «Інкубаційний період», «Відлуння», «Примарна зона», «Моя армія. Бачити серцем».
Лауреат літературних конкурсів, тексти відзначені «Смолоскипом», «Гранословом», літературною премією імені Олеся Ульяненка.
Автор книг «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книги «Наші Котики. Бліндаж» та книги для дітей «Делфі та чарівники».
Режисер документальних короткометражних стрічок і відеопоезій. До 24 лютого 2022 року працював кіносценаристом.
Нині перебуває в лавах ЗСУ.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЛЮТОГО

Вчора посадив у потяг Іру, Ореста, кицьку Йосю. Зайшов на вокзал і зупинився. Подивився на людей, які там стоять. Подивився на накачаних хлопців мого віку з рюкзаками, що чекали свій рейс, на інших чоловіків. І вже потім, йдучи додому безлюдними вулицями в комендантську годину, подумав: якого хуя ви там робите? Там, на вокзалі? У той час, коли на Канатній дідусь з тростиною, в силу своїх можливостей, допомагає теробороні всім чим може. Куди ви їдете, мужики? І коли повернетеся? 

Хіба у вас не набереться десяти простих речей, щоб залишитись і дати піздюліну спочатку руским, а потім місцевій ваті? 

Десяти простих речей:

- за пісок в Чорноморському яхт-клубі,

- за світанок на пляжі Собачка,

- за тепле капучіно дорогою до моря,

- за кішку, яка нявчить в переносці,

- за свою тренажерку,

- вулиці,

- місто,

- країну?

 

ЩЕ ОДНА КНИЖКА ПРО ВІЙНУ

 

Трохи більше року назад сказав собі, що більше не буду писати про війну, краще фентезі для дітей писатиму. 

Так і було.

Останнє оповідання має назву «Дерев'яні автоматики», було написане у другій половині 2020 року, і мало вийти в збірці «Про що він мовчить» (видавництво Creative Women Publishing) цього року. 

Думалось: що ще? 

І назва в книги символічна.

І останнє оповідання про війну.

І фентезі пишеться. 

Цикл «Делфі та чарівники»і новий — «Чорні футболки»(перша книга майже дописана, якби не війна, то вже здав би видавництву). 

І плани на рік формуються.

Але...

 

Знову весна. 

Знову артилерія. 

Війна. 

Ми сидимо на баулах, чекаємо комбата. 

Хлопці жартують:

— І що справді десять книг написав?

— Ага.

— А про нас напишеш?

— Подивимось.

— Що значить «подивимось»?

— А про що писати? 

— Про все. Ось тобі ручка і блокнот. Пиши. Це наказ. 

 

Гуде сирена. 

Лунають постріли. 

Хочеться курити. 

 

ДЕНЬ 12. З ЛЮБОВ'Ю ТАТО

 

Привіт, синуль!

 

Нарешті я пишу тобі. 

Постійно збирався це зробити, але слова не складалися. 

Вони розсипалися мов бісер по підлозі і зібрати їх ніяк не міг. 

Останнім часом постійно згадую наші ігри, наше спокійне Чорне море, його пісок, спокійні вулиці та плани на весну, літо, осінь. 

Ми обов'язково все зробимо: будемо ловити бичків в Чорноморському яхт-клубі, як і збирались; сходимо в похід з наметом; з’їмо тих сто п'ятдесят «літніх» морозив, а можливо й двісті; а ще, ти навчишся плавати і їздити на велосипеді. 

Ми все зробимо, але потрібно трохи почекати. 

 

Учора, роздивляючись наші фотографії, зловив себе на думці, що все це було ніби в минулому житті. 

За ці дні ти так сильно виріс. 

Важко було відпускати тебе з мамою. Проте зараз ви у безпеці. 

Але ця відстань — мука. 

Дім без вас порожній та холодний. 

Зараз, коли повертаюся, всюди фантоми: ось наша кішка зустрічає, десь лунає твій сміх та мамин голос. Інколи, особливо в перші дні, вловлював запах страв. Дивне відчуття. Ніби напівсон. Ніби це не з нами. І поки я це пишу — гуде сирена, і в місті пролунало кілька вибухів. 

 

Але я хочу сказати наступне…

 

Фактично у кожного бійця на заставці смартфона стоїть посмішка своєї дитини і кожен вмотивований дати в зуби русні. 

Зараз усі працюють на фронт і задля перемоги. Складається враження, якщо потрібно буде знайти рожевого єдинорога — його знайдуть за кілька годин. Всі працюють як один механізм. Кожен в міру своїх можливостей, але байдужих немає. І сумнівів у тому, що ми переможемо, теж немає. 

 

Колись я тобі розповім про усіх кого зустрів за ці дні. 

Про дідуся з коктейлями молотова, про нічні патрулювання, про світанки і порожні вулиці, про людей, які сплять по дві години на добу, аби ніяка сволота не пролізла й, тим паче, не наробила лиха, про нашу протиповітряну оборону та жарти в сховищах. 

Колись я тобі розповім тобі про все…

 

Але зараз я хочу, щоб ти знав:

Ми залишились і нас багато. 

Ми залишились, і не віддамо жодного клаптика нашого узбережжя, не віддамо море, вулиці і, тим більше, не віддамо наші книгарні (я знаю, яка для тебе значить найбільше і вона під надійною охороною). 

Це наше місто, наша країна, наша земля і наше небо. 

Все це варто любити і захищати. 

Ми залишились і будемо битись. 

Пам'ятай: ця країна — непереможна. 

 

Люблю вас. 

Цілуй маму. 

Старатимусь писати частіше. 

З любов'ю, тато! 

 

P.S. після перемоги ми увімкнемо наші улюблені пісні Kalush і будемо танцювати поки не попадаємо з ніг. 

 

7 березня 2022

 

ДЕНЬ 13. ДЛЯ ТЕБЕ

 

Іра писав їх про тебе і для тебе. 

З Днем народження. 

Все буде добре. 

Люблю.

 

І.

 

на світанку вона посміхається уві сні 

течія забирає сни її в свої річища

узбережжям тумани малюють ім'я її

птахом летить вона над морями та океанами

я пам'ятаю її голоси 

з кожної пісні 

що співала вона уві сні 

всі ці приголосні та голосні 

кожна пауза мов струна

всі ці звуки і слова

звідки мова ця 

якою вона розмовляє вночі? 

світанок дихає теплом 

вбираючи в себе останні сніги 

проміння малює на її обличчі

морські навігаційні мапи

вона посміхається уві сні 

море в мушлі 

шумить

океан — за вікном

світ у снах її 

такий крихкий 

впадає у піднебесне русло

 

І.

 

Боже

і навіть ці рани

які ти змащуєш солоним піском

чорного узбережжя

набирались блаженного кольору

її очей

солоне море Боже

в її руках

перетворювалось на теплу ковдру

снігів найлютіших зим

вона наближалась Боже

заплітаючи зорі в коси

ховаючи ніч за пояс

рятуючи кораблі

вона говорила Боже

ступала боса

туман лежав біля її ніг

і навіть рани ці 

не кровоточили Боже

і навіть годинник твій

зупинив свій хід

 

І.

 

крізь серце її тече ріка

крізь сни її 

           і крізь дотики

пробиваються проліски

на світанку 

коли прокидається

на устах її 

роса

світ зупиняється

коли вона усміхається

 

І.

 

кожна осінь 

повертає любов у це місто

кожна тінь 

залишається на жовтому листі

кожен день 

солоним південним вітром

гладить її волосся

цілує її уста

і

час

між рядками ховає

спраглий до тиші голос

і море шумить міжсезонням

«ще трохи ще трохи»

піна

і пісок між словами лишає 

на долі туманний 

свій 

слід:

кожна осінь 

вселяє надію 

кожна тінь -

відлуння людей

кожен день

глибокий як море

кожен день -

океан

а світанок?

світанок — Вона

 

 

Є МІСТО ЯКЕ Я БАЧУ УВІ СНІ

 

Я не знаю, який сьогодні день. Війна обнулила всі календарі і за ці тижні усе змінилося. Вночі місто застигле ніби пуска, місто чекає. У темряві формуються патрулі, йдуть інструктажі, називаються паролі, люди зі зброєю і без виходять на вулицю. 

 

Пам'ятаю першу таку ніч. 

Кілька тисяч чоловіків у сховищі (назвемо це місце так). Лунає Гімн України. Слова генерала. Розподілення по районах. Звуки жовтого скотчу, що намотується на рукав. Клацання зброї. А потім довга холодна ніч в центрі міста. Жовті ліхтарі, перевернуті столи з терас, що слугують укриттям для бійців, пости. 

 

Холод пробирає до кісток. 

У нас чітко визначений маршрут. 

Бруківка на Дерибасівській красиво блищить. 

Долинає нічний спів пташок у Міському Саду. Хтось каже, це солов'ї повернулися в Україну. 

 

Тоді там ще не було «їжаків», і пісок на наших пляжах був неторканий цією війною. Це зараз піску стало менше. Це зараз він лежить у мішках на позиціях та блокпостах і пахне ностальгією за морем та водоростями. А тоді він був неторканим і всотував у себе сліди дитячих ніжок, чув розмови навколо будівництва фортець, чув зізнання в коханні та плани на майбутнє. Зараз цей пісок — укріплення. Мабуть так і має бути. Після перемоги, він сподівається, що повернеться назад. 

 

Ми ходимо в майже порожньому місті, нашому місті. 

Фрази короткі. Ємкі. Деталі не потрібні. Все зрозуміло. 

Западають довгі паузи. І вони, ці паузи, говорять більше, ніж сотні слів. 

В повітрі запах солі. 

Шкіра на обличчі покривається тонким шаром льоду. 

Ми затримуємо чоловіка без документів. Він хотів утекти одразу ж, щойно побачивши нас.

Через годину — жінку в поліцейських штанях. Теж без документів. Знервована, матюкається, каже, що відібрали документи і телефон. Ведемо у відділок. Вона волоче за собою валізу. Просить сигарету. Руки тремтять. 

Відправляємо додому заблукалих п’яних турків, які шукають шаурму. 

Гріємось у відділку. 

П'ємо розчинну каву в єдиному працюючому кіоску поблизу. 

— Не хочеться, щоби тут була росія. — говорить продавчиня, виглядаючи з маленького віконечка кіоску.  

— Саме тому ми тут! — відповідає поліцейська. Вікторія. 

І знову пауза. 

На очах жінки блистять сльози. 

Вона прикушує губу. 

Вдень вона відправила двох своїх маленьких дітей, яким навіть трьох років немає, у більш спокійне та надійне місце. 

Найважчий вибір у житті, зізнається вона. 

«Мій дім зараз порожній та тихий, але я вже не плачу. Я в строю, я вдома, я виконую поставлені задачі». 

 

Ми йдемо далі. 

Дивимось, як укріплюються бійці Збройних Сил України. 

Слухаємо, як працює протиповітряна оборона. 

Ніч повзе повільно, ніби змія, що підкрадається до своєї жертви. 

 

 ТГШ

 

Кілька днів тому, поки була повітряна тривога, один боєць тероборони Одеси понад годину читав вірші Тараса Шевченка. Без жодного Кобзаря та інтернету. Все вивчив напам'ять. 

Після сказав: наступного разу читатиму Івана Франка.

 

Одеса — це Україна.

 

ДЕНЬ 20. КОНСЕРВАЦІЯ

 

З-за темних хмар на кілька хвилин визирає сонце. Його жовті пасма спадають на будинки, автомобілі, вологий битий асфальт і машини. 

Бійці та волонтери біля казарм зупиняються й дивляться вгору. 

Краса.

 

Трохи далі, біля гаража, в ряд стоїть вісім столів, і всі вони застелені мішковиною. Підходять хлопці. Добровольці бригади територіальної оборони в Одеській області. 

— Автомати почистити можна? — питають.

— Чистіть. — відповідаємо. 

Вони стають біля столів. Червоні від холоду руки тримають зброю. 

Вони кладуть на мішковину розгрузки, запаковані в папір пачки з патронами, штик-ножі. 

Хлопці усміхаються, а біля обличчя застигають клуби пару. 

Хлопці крутять зброю. Невпевнено переглядаються. Хтось за спинами бубнить: 

— Тримав останній раз його в армії, ще на початку дев'яностих. 

Інший запитує: 

— А як він розбирається? — на вигляд йому не більше двадцяти років. На обличчі два тату. Чорні кучері виглядають з-під шапки оливкового кольору. Нігті нафарбовані чорним лаком. 

— Ставайте двійками — трійками за столи, зараз покажемо-розкажемо. 

— А ви інструктори?

— Ага! Чекаємо на вас. 

Хлопці групуються. 

Сергій, в минулому адвокат, проводить інструктаж: 

— Дуловий газокомпенсатор… кришка ствольної коробки… затворна рама і затвор… газова трубка… — поки він розповідає, до столів підходять ще бійці і ще. Вони теж завмирають і слухають. Різного віку люди. І старі і молоді. Дідусі, студенти, столяри, водії. Всі різні і всім личить український однострій. Хтось допиває розчинну каву, хтось докурює сигарету. Всі уважно слухають. — Запам'ятайте, друзі, ви повинні зростися з ним. Це продовження вашого тіла. Автомат має бути постійно з вами. Спите з ним вночі, як зі своєю коханою; обідаєте; гуляєте; ніколи, чуєте, ніколи не залишаєте без нагляду… — (пауза) — Вони чекали довго і чекали вони вас, хлопці. 

Западає секундна тиша після якої клацає перший запобіжник. 

Потім ще один і ще. 

Скільки їх тут? 

Десять, двадцять, тридцять, п’ятдесят? Більше…

Я дивлюсь на руки цих чоловіків. 

Руки можуть розповісти про людину все. Чи майже все. 

Я бачу руки художника, програміста, столяра, студента, музиканта, адвоката. 

Я бачу змучені пальці важкою фізичною роботою. Десятки рук. Тисячі пальців. 

Хлопці чистять зброю. Змащують механізми. Заглядають в ствол. 

— Він має блистіти. 

Години летять. 

 

Одні йдуть, інші приходять на зміну. Чутно сміх. Рухи стають вправнішими. Хтось складає, а потім розбирає автомат, аби запам'ятати. Повторює знову і знову. Хтось уважно спостерігає. Рветься тканина. Всі чистять зброю. Безкінечний потік. Зранку до вечора. Хлопці усміхаються. Хлопці красиві і втомлені. Хлопці готуються. 

 

 ДЕНЬ 23. ВИПУСКНИКИ ШКОЛИ ЖИТТЯ

 

Школа. Парти в коридорі. В класах чоловіки розкладають матраци. Шумно. Стіни кольору какао, висять наклейки з державними символами України: герб, гімн, прапор. Шкафчики заклеєні червоним скотчем, на полицях папки зі сценаріями на свята та журнали успішності. Вздовж стін та вікон у два ряди матраци. Чоловіки кладуть свої рюкзаки поряд. Знімають взуття. Лягають відпочивати. Різні люди. Різні характери. Хто прийшов по повістці, хто добровольцем. Комусь двадцять, комусь за п'ятдесят. 

На одній зі стін висить плакат «Життя нашого класу». 

— Там, у коридорі, можна взяти тапчани. — говорить хтось і завалюється з лежаком всередину. На підлогу сиплеться пісок. — З Ланжерону. Ще морем пахнуть. Коли я ще на них полежав би?

І то правда. 

Я сиджу біля стіни. Навпроти мене той самий плакат «Життя нашого класу». Читаю: посміхайся, вір у себе, мрій, твори, будь собою, пізнавай, досліджуй, дій, дружи, фантазуй... І ще, і ще багато різних слів, різними кольорами, кольорами веселки. 

Який це клас? 

— Подивись скільки сов? — і дійсно наклейки, картини акрилом з блискітками. Всюди сови. На дверях, з іншого боку, табличка «Кабінет початкової школи».

 

— Я тут навчався. Три хвилини йти додому. Може згасаю чайник візьму, кави, цукру? Щоб сумно не було. 

— Давай вже завтра. Сьогодні нікого не відпускають. — відповідає командир. 

— Не питання. Завтра — то завтра. А курити де?

— У внутрішньому дворику. 

— Піду покурю. — це Костян. На вигляд йому під сорок. Високий, чорнявий. Активно жестикулює руками. Холерик. Не інакше. Костян не може всидіти на місці. Постійно рухається. Оглядає все довкола. — Хто ще? Я пригощаю. — і дістає з кишені пачку цигарок не відомої мені марки. Кілька бійців ліниво піднімаються з лежанок і вже через мить виходять з приміщення. 

На вулиці темніє. 

Чутно, як вітер б'ється у вікна. 

У класі нас шістнадцять чоловік. Інші з нашого підрозділу — в сусідньому. Школа повністю заповнена військовими. 

Тут тепло.

Виє сирена. 

Навіть зараз, коли я пишу це. 

 

…з моря випустили п'ять ракет, але жодна з них не потрапила в ціль.

Знати б, куди вони цілились. 

Було чутно кілька прильотів. 

«Вікна в будинку сусідів повибивало»

А дача?

«Сусід сказав, що наче ціла. Паркан посікло».

Російська армія намагається психологічно тиснути на жителів міста та проводить обстріли берегової смуги. 

Їхні кораблі повсякчас з'являються на горизонті.

 

Після прибуття люди довго акліматизуються. Шлейф цивільного життя хвостом ящірки волочиться слідом. Хвостом, який от-от буде загублено.

Хтось говорить про сотню вуликів, які потрібно вивезти в поле, аби бджоли не померли; хтось розмовляє по телефону, намагаючись голосом вчепитись за нещодавнє довоєнне минуле; хтось хоче хоч на кілька хвилин вирватись за межі нашого розташування й вдихнути морське повітря рідного міста; хтось зітхає; хтось спить. 

Перехід від мирного життя нервовий. Напруга відчувається в повітрі. Війна. Війна. Війна. Війна. Війна. Питань багато. Відповідей мало. 

Що далі? 

Як далі?

Чи видадуть бронежилети? 

Чи буде аптечка?

Де будуть позиції?

Куди, зрештою, відправлять після Одеси?

Очікування.

Довге і марудне. 

Очікування та невизначеність. 

Години тягнуться довго. 

 

Очікування. 

Записую думки неохоче. 

Про що писати? 

Немає слів. Не складаються в речення. В горлі лише клубок німої ненависті та злості. І сльози від того що діється. 

Ірпінь. Буча. Маріуполь. Гостомель. Форзель. Херсон. Миколаїв. Волноваха. Київ. Інші міста. 

 

Братські могили. Вбиті діти. Згвалтовані жінки. Розстріляні пенсіонери та сім'ї в автомобілях. Закатовані люди під завалами. Розтрощені будинки. Могили у дворах та на дитячих майданчиках. Тіла вздовж доріг.

Чорний попіл війни на вулицях. Суцільне згарище.

 

Слова втрачають сенс. Що вони можуть змінити? Вони не повернуть людей. Вони не повернуть домівки. 

Авіабомба на пологовий будинок. Бомба на театр. Фосфорні бомби в Києві. Евакуація дітей з Маріуполя до росії. 

 

Вони знищують все на своєму шляху. Як їх назвати? Орки? Армія мародерів та ґвалтівників? Це не люди. Хто вони? Що за тварюки? 

Йобана русня… 

 

Я лежу і просто дивлюся в стелю. Галогенова лампа хижо мигає. Виє сирена. В Одесі повітряна тривога. В темряві чийсь голос каже: Санжейка і Затока. Жертви? Інформації немає. 

Южне кілька вибухів. 

Чув, питаю в знайомого під час телефонної розмови.

Що я мав чути, відповідає. Пауза. А ти про вибухи? Чув. 

Все добре? 

Норм, відповідає. 

І пауза. 

Знову очікування. 

 

Коли вже закінчиться ця довжелезна доба? Хочеться прокинутись. 

Не спи, прокидайся! Будь ласка, прокидайся. 

Обстріл військової частини у Миколаєві. Є загиблі. Є поранені.

Лампа мигає. Маленькими крильцями, в плафон б'ється метелик.

Це не сон. 

Це нова реальність. 

Ми повинні вижити. Ми маємо перемогти. Ми переможемо. Нам є що втрачати. Це наша земля. Ми тут щоб її захисти. Захистити Україну. Свою свободу. Свої родини. Своїх дітей. 

 

На стіні намацую очима наклейку-парасольку з написом «Наші іменинники». Внизу краплями фотокартки дітей цього класу. Усміхнені дівчатка та хлопчики. Маленькі діти. Їх сьогодні не було в школі. І вчора не було. І завтра не буде. І скоріше за все ще довго не буде. Війна. Де вони? 

 

Хочеться заплющити очі. Хочеться згадати останній день перед вторгненням. 

 

Я бачу мартинів на нашому пляжі, бачу сина, бачу кохану дівчину. Вона усміхається. Все буде добре, шепочу ледь чутно. Все буде добре. Ми годуємо птахів хлібом. Вітер ласкаво дмухає, пасма її волосся застигають ніби на фотокартках. Було сонце. Пісок прогрівався. Ще трохи, і мала бути весна. Але… лютий, довгий та лютий березень, лютий квітень, лютий день, люта доба. 

 

У кімнату вривається Костян. Всі в хол, каже він. Видача набоїв. Хлопці встають з лежаків. Хтось матюкається. Хтось говорить: ну все, жарти закінчились. 

 

В голові лунають слова з пісні Kalush — «Хвилі» ft. Jerry Heil:

 

… Бо, пізно чи рано всі люди стануть

Випускниками школи життя. 

 

А далі ледь чутно:

 

Ми, як хвилі, які не знають

Свого початку, свого кінця

Обіцяй, коли накриє, коли ми зникнем

Не забувати риси мого лиця.

 

Паркет скрипить. Човгають ноги. 

І ми йдемо темним коридором. Йдемо в ніч. Завтра буде завтра, а сьогодні війна. 

ДЕНЬ 25. ДОРОГА ДОДОМУ

 

Красиво падає сніг.

 

Вперше за цю весну спокійно прогулявся Одесою. 

Вперше йшов довго, аби роздивитись вулиці: синьо-жовті прапори проглядаються крізь білило снігопаду. І це дуже красиво. 

Вперше придбав каву і не було з ким поділитися. 

Вперше кілька разів повертався праворуч, щоб передати напій своїй Іринці, але її не було поруч. Раніше ми завжди купували одне капучино на двох. Завжди. 

Зупинявся. 

Сніжинки землились на руку і танули. 

Усміхався згадуючи, як з сином катались минулого разу на санках. 

 

Вперше ми пропускаємо такий крутий снігопад. І вперше на початку весни ми не разом. І чим далі, тим більше цього «вперше». 

 

І я не хочу його. 

Хочу, щоб було як завжди. 

Але чи...

 

— Все буде, як завжди. — шепочу собі під ніс. І намагаюсь широко розплющити очі, аби побачити небо. 

Сніг сліпить. 

Сніг «кусається».

 

Небо є.

 

ДЕНЬ 27. ДЗИҐА КРУТИТЬСЯ

 

Дзиґа крутиться. За минулу добу спав три години. Дві повних і два рази по тридцять хвилин. Сни більше схожі на тривимірні картинки-слайди. Ось: дім, кухня, турка, вона, її усмішка. Ось: пісок, руки сина, він дивиться на море, дує вітер, його волосся.

Чути голоси. Сирена. Уві сні розмовляєш з тими, кого немає поруч. Гуде вулик. Лазять бджоли. Ніби літо. Руки пахнуть мастилом. «Як ти там?» — «Норм».

Дерева шумлять. Ніч виблискує одинокими тьмяними вогниками. Місто спить. Шумить море. До ранку ще кілька годин. Дістаю останню жувальну цукерку з кишені, яку взяв дома. Вона зі смаком полуниці. Це улюблені синові. Він залишив мені жменю перед від'їздом майже три тижні назад. Смак його дитинства. 

Гудуть мотори. Дві маршрутки «У Рив'єру». Вантажимось в салони. Їдемо. Постійне відчуття того, що це вже було. Все повторюється. Вимкнені фари. Зупинки. Блок-пости. Мішки з піском. Ящики зі зброєю. Працює протиповітряна оборона. Хтось читає вголос новини. Дзиґа крутиться. 

  

ДЕНЬ 33. Я ТУТ ОХОЛОНЯЮ МАМУ

 

Іра купила сину автомат.

— Я тобі залаз покажу. — каже Орест і на мить зникає з кадру. 

Потім знову вривається та демонструє. 

Дерев'яний. Великий. 

— Як справжній. — кажу. 

— Ага. Ось магазин. Там кулі. Дивись. Лемінь. Я його ношу ось так. 

Закидає ремінь на шию. 

Кладе його собі на руки. 

Опускає дулом вниз.

— Я тут охолоняю маму. 

 

Оресту 5 років і 2 місяці. 

 

Доброго ранку, ми з України!

 

ДЕНЬ 33. КОКОН

 

Мій спальник — кокон, кольору темної оливи, має дощовик з каптуром у який все запаковується. 

 

Я нюхаю його, і він пахне сіном ніби в дитинстві, ніби довго лежав на горищі у бабусі в селі. 

 

Ця річ потрапила в мої руки у лютому дві тисячі п’ятнадцятого. Хтось відчинив двері кімнати і гукнув: у кого немає спальника? — Я! — Тримай. Бойовий. Тільки з позицій. Доставка з Пісків. 

 

І півроку я спав у ньому. Він був зі мною у Водяному, Опитному, на позиції поблизу шахти і на самій Бутівці. Спальник хороший, теплий і ніби шитий для мене. Він гупався в кузові ЗІЛа, лежав на бетоні, на землі зерносховища, окопів та бліндажів. Лежав на позиції — сушився на сонці після дощу. На ньому залишились сліди глини та мастила. 

 

Він чув, мабуть, усі телефонні розмови. Бачив усі мої сни. Він знає все про мою службу тоді. І після він приїхав зі мною до Одеси. 

 

Вже потім він подорожував з нами. Був у різних місцях на Поділлі та на хуторі Обирок. Ми, з моєю вчителькою Дзен, грілись у ньому дивлячись на зорі в Позамежжі. І око місяця, так здавалося, стежило за нами. Він чув усі слова та обітниці. Вбирав у себе аромат полину та дим нічної ватри. Їхав у плацкартах. Слухав ніч та назви станцій. Слухав голос провідника та скрегіт вагонів на переїздах та коліях Південно-Західної залізниці.

 

Цей спальник, як перевірений бойовий товариш — ніколи не підведе. Ти знаєш всі його плюси та мінуси. Ти можеш з ним довго не розмовляти, але якщо потрібно — він береже твій сон в теплі та спокої. Він готовий кожного разу загорнути втомлене тіло в свій кокон, а потім нашіптувати на вухо сни і заколисувати. 

 

Здається, цей спальник зітканий зі спогадів. І, якби він не існував,то його обов'язково треба було б вигадати. 

 

Я не знаю, де ще нам доведеться спати цієї весни, але я знаю: зараз він зі мною. Теплий як ніколи. Гріє досвідом. Гріє нагадуваннями та обітницями. Гріє застиглим голосом моєї вчительки Дзен. Гріє багаттям обирківської ватри. Гріє майбутнім походом до моря з сином та нічною риболовлею в Южному. 

 

Засинай, шепоче на вухо.

 

Пальцями можна відчути пісок Чорного моря. 

 

ДЕНЬ 35. ЯК ВІН?

 

Іванович хвилюється.

Кожного дня телефонує сусідці та запитує: як він? 

«Воду змінила. Корм досипала. Маркіза погладила». 

Івановичу шістдесят. Прийшов добровольцем. Зараз сидить і чистить автомат. 

Маркіз, каже, з'явився рік назад. Жив на дачі. Хороший котик. 

Минулого тижня, після того як прилетіло, Іванович спеціально брав «увал» щоб привезти його до Одеси; привезти, аби хтось дивився за ним. 

Каже: «Так спокійніше, а в разі чого сусідка візьме його собі». 

Іванович любить свого кота.

  

ДЕНЬ 40. МОЛИТВА

 

Отче

в мені ще не було стільки ненависті та злості

 

Отче

мені дуже хочеться щоби все було по справедливості

і поріддя орків вмилося кров'ю

щоб всім підарасам 

роти зашивали грубим кроєм

щоб очі їхні бачили тільки чорне

невичерпне невимовно потворне

щоб всі вони стали добривом

земля їм 

не пухом 

а твердю бетону

щоб черви 

заживо жерли тіла їхні

щоб вони 

відчували фантомні болі

ще більше і більше і більше болі

за кожного вбитого

за кожного ненародженого

за кожного 

 

чуєш Отче

не прощай 

пом’яни 

усе беззаконня їхнє

пом'яни 

усю біль що принесли вони

на нашу землю

 

згадай все за сотні літ

і поверни в стократ

 

пошли гнів

скорботу 

і ангелів лютих

які вселять в них страх 

і пам’ять про те

що і вони себе християнами називають

 

чуєш Отче

возсилаю молитву цю 

Тобі 

і Сину

і Святому Духу

 

і нехай горить в пеклі

увесь рід їхній

нині 

і повсякчас 

і на віки віків

 

Амінь

 

 ДЕНЬ 42. З любов'ю, тато!

 

Привіт

Сину, не знаю з чого почати.

Мабуть варто з хорошого. Кажуть, до України повернулися лелеки. Сам не бачив, але це радує. Ночі холодні. Зранку красивий туман. Співають птахи. 

Вчора до нас прибився маленький кудлатий песик. Дуже смішний. Назвали його Солдат Пундик. Він би тобі сподобався. Пундик, малий і теплий клубок шерсті, хоче постійно гратися і їсти. Дуже прикольний. Розважає нас. 

 

З поганого. 

Сьогодні 42 день вторгнення. 

42 день довжелезного місяця. 

42 день цієї фази війни. 

І я не знаю, що буде далі. 

Не знаю де ми будемо завтра і як. 

 

Але я знаю одне: ми вистоїмо. Нам є за що боротися. 

 

Страшенно скучив за тобою і мамою.

Нещодавно наснилися мені. 

Ми їхали в гори, йшли в похід, грілись біля вогню, зустрічали сонце. 

Сни ніби якийсь серіал з продовженням. Кожного разу щось нове, щось що ми мали або планували зробити. І вони зазвичай дуже короткі, фрагментарні. Від них не хочеться прокидатися. 

 

Але є й інші, ті про які я не буду розповідати нікому. 

 

У мене з'явилася мрія: замовити багато, ду-у-уже багато піци, солодощів та фруктів, й сісти біля екрану та цілий день дивитися мультики. Про Петсона і Фіндуса, про Каю, про Райдера і його щенят, а потім...

дивитись наші фільми. 

В черговий раз — твій улюблений про супер-Миколая і сміятися в момент, коли Кабан каже:

- А ти хто такий?

- Я — Орест. 

І ти знову будеш говорити:

- Дивись, він теж Орест. — і будеш сміятися від того, як діти закидають сніжками негідника. 

 

Така от мрія. 

 

Знаєш, 

кожного разу, коли я уявляю нашу зустріч, у мене тремтить підборіддя і сльози виступають на очах. 

 

Мабуть від того, що я не знаю коли це буде і чи буде взагалі.

 

Я дякую за ці прекрасні роки. 

За щастя, усмішки, голоси. 

За прогулянки біля моря, за розмови, гру у футбол, за спільне читання книг, походи в кінотеатр, за «тато, плокидайся, тлеба глатися». 

За все.

Дякую!

 

Дуже скучив за тобою і мамою. 

Обіймаю. 

 

З любов'ю,

тато.

 

ДЕНЬ 43. ПРО ЦЕ НЕ ПИШУТЬ В НОВИНАХ

 

— Я більше не поїду в госпіталь. Краще в окопі ніж туди. Не хочу. 

 

Ми стоїмо перед виходом: докурюємо та допиваємо каву. 

 

Під'їжджає бус. Потім другий. Зупиняються. «Гей, забирайте трьохсотих». — «Що?». — «Трьохсотих». Ми біжимо до машин. Відкриваємо двері, а там... 

 

Він знову робить затяжку та одразу видихає. Крізь клубок цигаркового диму сонячне проміння малює об'ємний узор. 

 

...все в крові. Хтось лежить, хтось сидить. Носимо. Ще один бус зупиняється. Руки в крові. Одяг в крові. Тридцять, сука, чоловік. Носиш, бігаєш, чуєш «не встигли» і дивишся на пацана, якого «не встигли». Молодий. Молодший мене. Очі заплющені. Я потім стою в коридорі, а підлога червона. Вся, блять, червона. Руки трусяться. Я в ахуї. Перший день. Тільки приїхали. Це піздєц. Я не їв після цього добу.

 

Ще одна затяжка. Він бере лопати. 

 

- Ходімо! Бички на землю не кидай. Там відро є. 

 

Ми повільно виходимо за межі розположення. Йдемо туди де треба копати. Багато копати. Глибоко. 

 

- Якщо що, за мостом труба є. Я покажу. Її потрібно буде розчистити. Там безхатьки жили. Хороша труба. Може когось врятує. 

 

 ДЕНЬ 44. РУСЛАН

 

В дитинстві у мене був друг і він загинув, коли йому мало виповнитись 13 років. То було літо 2004 року. 

 

Дитинство. Ми грались у війнушки, ходили на річку ловити руками рибу, катались на велосипедах, разом грали футбол. Кожне літо зранку до вечора разом. 

Він загинув за три дні до свого дня народження. 

 

Зараз весна 2022. Війна. І я зустрів дуже схожого на нього хлопця. Настільки схожого, що навіть ім'я те саме, і місяць народження, навіть дата плюс-мінус тиждень. 

— Руслан. 

— Валєра. 

Ми потисли руки. 

І щось в цьому було з тих часів. Двадцятирічної давності. 

Поруч шелестів очерет. В небі височів ріжок місяця. Хмари застигли ніби чогось очікували. Десь скавчала лисиця. А ми на периметрі. 

Говорили про все на світі, ділились сигаретами та цукерками, соняшниковим насінням, батончиками Snickers. Усім, що було у кишенях. 

 

Село, в якому жив Руслан, знаходиться за сорок кілометрів від кордону з росією і за двадцять до Харкова. Зараз окуповане. Говорив, що в перший день, коли армія рф зайшла на територію України, бачив танки, піхоту, що жив з дівчиною в підвалах, що снаряди літали над головами, що ледь вибрались звідти полями у Харків, що відправив Женю за кордон, а сам пішов у воєнкомат одразу з одеського вокзалу. Говорив про усе це спокійно. Намагався усміхатись. Зараз він гранатометник. За плечем РПГ-7, біля ніг боєприпаси. 

 

Ми сидимо, жуємо солодощі. Ніч триває. 

Йому холодно в кросівках. Кажу, що у мене є зимова резина, прямо тут, і ще одні рукавиці.

Я приношу речі. 

— Щоб тепліше було одягни. 

Руслан відмовляється. 

— Незручна ситуація, — каже.

— Не гони. — відповідаю. 

Руслан одягає. 

Ми ходимо, аби холодні зимові капці нагрілися. Пробуємо жартувати.

— Вже не буде як було. Додому не повернусь. Немає куди. — каже — Якщо не загину — одружусь. Буду жити тут. Ходитиму до моря з дітьми. 

Ми прислухаємось до ночі. Шелестить очерет. Туман повзе низько над землею. 

 

За шість годин до світанку ми дізнаємося про все що сталося від 2004 і до тепер. 

Я розповідаю про своє, Руслан — про своє.

На світанку ми обмінюємось номерами телефонів і вперше за двадцять років у списку контактів з'являється ім'я, якого не було всі ці роки.

 

Виріс, думаю я зараз. 

Але хіба таке можливо? 

 

День 47. АРЦИЗ-ОЧАКІВ

 

11 квітня 2022 р., понеділок 

В Одесі хмарно з проясненнями. 

Вранці невеликий дощ, вдень без істотних опадів. 

Вітер північно-західний, 15-20 м/с. 

Температура вранці 5-7°, вдень 8-10°.

 

1.

 

Льоша. Одеса.

 

— Привіт. Як ти?

— Привіт! Все наче пучком. Сидимо. Їблуємо. Чуваки виїжджають. Нас не трогають. Таке. Як ви?

— Пробули дві зміни патрулювання з вечора 9-го до вечора 10-го. Я пару годин не дочекався, бо на роботу тре сьогодні..

В цілому нормально. Їсти можна на заправці, але це дорого... Кава, енергетики, хот-доги. Мотор благав дати йому спокій.

На другий день було настільки тепло, що доводилось ставати в чергу у вбиральню заправки аби зняти з себе вже прилиплі підштанники, термухи і кофти.

Перебрались на портофранківський відділок, бо там поменше людей і побільше свободи, це дозволило їздити по всьому периметру і за їх межами.

— Ващє крутяк. У нас свобода закінчилась. Вже на добу додому не можна йти.

І армійське харчування шо пиздець. Перловка жиром смердить, какао ніби молоко розведене з водою. Причому дохуя води. Какао навіть не відчувається. Добре, шо магаз є якийсь поруч. Можна вискочити.

— Армійські будні посеред новин про звитягу і хоробрість бійців... Вираз «В шльопках з РПГ» надовго закарбувався у моїй пам’яті.

— Краще виїхати в поле і самим собі готувати. То полегшує. А ці пайки тільки засратись. Сорі за унітазні історії.

— Та розумію. На ранковий патруль нам видали дівчину-копа — Наталі. Але це нам не завадило гнати біса. І тому ми зайняли бойове чергування у яскраво жовтому Фольцвагені кабріолет. лухарі патруль прям. 

— Дали зброю якусь. Чи своя?

- Ніхуя не дали. Тренер. Якщо знаєш його. Записався якось у резерв ДУК ПС, і там отримав калаш... Я хз як воно так... Треба якось у нього розпитати. 

— А який пароль? Зараз теж Арциз-Очаків?

— Так!

— Дякую!

 

 2.

 

Повар. Маріуполь.

 

— А що там чутно про Повара, кажуть він в Маріуполі?

— Доброго вечора, так, я в Маріку. 

— Можна дзвонити?

— Зв'язок поганий. 

— Розкажи шось. Як ти там? Поранений?

— В оточенні 40 днів, б'ємо кацапів пачками. Відчуття дивні, прожив за 40 днів ще одне життя. Ситуація складна, але контрольована. Чекаємо на деблокаду. Якщо швидко, то так. Живий і здоровий, з хронічною втомою.

— Давай Бро!!! За тебе і всіх молимось. Он тут сидить Лелека і каже, якщо Марік вистоїть, то всі Кіборги будуть «опущені».

— Війна продовжується, тому складних ситуацій буде багато. Я не бачу, що ми робимо щось героїчне, це більше піар ніж реальність. Ми просто робимо свою роботу, якісно. 

— А що там кажуть що морська піхота здалась в полон?

— Так здались 503, підараси.

— Це залишки 503 які залишились на ППД. Хто не хотів їхати на бойові і тилова частина. Тому так сталося. Деяка частина переодяглась і по граждане зєбалась.

— Я заплутався: Здався тільки 501-й? Чи 501-й і тиловики 503-го?

— Вибачаюсь, 501.

— Ну, у нас в Попасній теж в полон попало мінімум десятка два.

Але в різних боях.

Я зі своїм розрахунком досі на фланзі — атаки пішли в нашу сторону тільки сьогодні.

До цього війна в основному академічна — хованки від стволки, полювання на гради...

Кабанів дуже мало — на ураження таким не наб'єш — хіба огризаємся та їх ганяєм.

На новенькій українській облегшеній 82-ці лафет зламався, на 23 баклажані (всі дальнобої). Амортизатори не держать абсолютно. Без мішків на плиті і лапах дико козлить! Стріляти тільки з мішками!!!

 

3.

 

Іра. Кам'янець-Подільський. 

 

Світає. Я пишу Їй:

«Скучив за тобою. За твоїми пальчиками, обіймами. За запахом. Хочеться обіймати тебе і не відпускати, хочеться дивитись в очі, цілувати губи, руки, шию. Хочеться відчувати твій запах. І щоби твоє волосся липнуло до одягу. Постійно думаю про тебе. Кохаю. Дякую, що ти є. Ти найкраща на світі. Найпрекрасніша і найкрасивіша. Мені тебе дуже не вистачає. Ти моє сонце. Я кохаю тебе». 

 

 День 48. ЦЕ — 

 

Це коли кожен робить все, що може. 

Це коли під обстрілами в харківському цеху шиють берци. 

Це коли необхідні речі з рук в руки передаються маршрутом Шарлот — Нью-Йорк — Париж — Варшава — Тернопіль за добу, ще через добу їх привозять адресатам в Одесу, Миколаїв, Херсон, Київ та Харків.

Це водії, які, ніби кров венами, циркулюють дорогами країни, возять людей та допомогу. 

Це люди, що стоять горою за спиною, і коли щось потрібно — все вирішується за лічені години. 

Це коли на блокпості зупиняється автівка, і жіночі руки дають термос з кавою, а за нею діти приносять бутерброди. 

Це діти, що граються в Збройні Сили України і в 11 років йдуть до військових на позиції записуватись в територіальну оборону.

Це «залізні люди»Укрзалізниці, що працюють нон-стоп двадцять чотири години сім днів на тиждень.

Це мами, які оберігають своїх дітей і співають колискові далеко від дому. Усміхаються, коли дуже хочеться плакати. 

Це батьки й матері, що б'ються до останнього. 

Це звільнені міста і села.

Це люди, що піднімають синьо-жовті прапори перед колоною озброєних окупантів. 

Це незламність у найтемніші часи. 

Це коли один каже: «Слава Україні!», а мільйони відповідають: «Героям слава!»

Це земля людей з великими серцями. 

Це Янголи-Охоронці, яких можна обійняти. 

 

Це — УКРАЇНА.

Це — МИ. 

Вільні.

 

Переможемо.

 

 День 48. ТРИ-ТРИ НЕМАЄ ГРИ

 

Війна спустошує. Вона роз'їдає зсередини, залишаючи лише притуплені відчуття реальності. Тієї, що була «до». 

У нас вкрали весну. У нас крадуть квіти, які ще трохи і вибухнуть навколо. У нас крадуть усмішки. Міста. Життя. Нас хочуть стерти. Усіх. Без залишку. 

 

Інколи фантазую: що будемо робити після перемоги? Як будемо обіймати рідних? Коли це буде? 

Складаю творчі плани: дописати фентезі для дітей «Чорні футболки» та «Делфі та чарівники», перевидати повне зібрання творів «Наші Котики» та «Параноїд», укласти книгу віршів, дописати кіносценарій. 

Фантазую про презентації. Селфі біля моря. Про ігри з сином. Довгі розмови з Моєю Найріднішою, про поцілунки, її волосся, пальці. Про її вушко, аби шепотіти: я тебе кохаю і хочу бути з тобою до кінця своїх днів. І не відпускати її більше НІКОЛИ. Одне дихання на двох. Одна кава на двох. Одне життя...

 

І чим більше я фантазую, тим більше вростаю в нову реальність. 

Звикаю до жирної перлової каші, до розчинної кави зі згущенкою, до додаткової ваги амуніції, до зброї, яка поруч, постійних (тимчасових) позицій та окопів, до розмов про теперішнє: куди прилетіло? як? чи всі живі? куди відправляють і чи на довго? 

 

Війна вставляє в мене магазин і пересмикує затвор. 

 

На виїздах не хочеться спати, але примушуєш себе лягти на кілька годин, коли є вільний час, аби не стати зомбі. 

 

В казармі спиш вдень ніби ставиш свої акумулятори на зарядку, ніби вмикаєш режим «енергозбереження». 

 

Інколи, коли є вільний час, примушую себе писати. Про все на світі. Бодай щось, кілька абзаців, щось коротеньке і завершене — на один «присіст», адже велике оповідання попросту можеш не встигнути дописати. Пишу короткими реченнями. Ставлю багато крапок, аби уникнути ком. Слова сипляться. Стираю. Знову пишу. Для чого? 

 

Я хотів би сказати, як два місяці назад: три-три немає гри. І забути про цю війну. Змінити антураж. Вийти на балкон, відкрити ноут і створити новий документ, щоб писати там іншу історію де є чари та магічні істоти. 

 

А потім?

 

Потім цілувати Мою Найріднішу і бути з нею до кінця своїх днів.

 

День 49. ДИВЛЯТЬСЯ З НЕБЕС

 

Війна — болото, яке місиш своїми ногами. 

Це сморід трупів, поту та шкарпеток. Це біль у м'язах, в спині, у п'ятах. Це мозолі до крові та зуби, що псуються і ниють з кожним днем все більше і більше. 

 

Війна — це біль та втрати. Імена та обличчя друзів і знайомих, які вже не стануть старшими: ось — усміхаються, жартують, ось — картинка і свічка. Як? Що? Загинув у бою. Посікло уламками. Снайпер. Підірвався на міні. Засідка. 

Я згадую кожного. Від Майдану і до тепер. 

Танчик, Морячок, Кот, Сєвєр, Лом, Дощ, Міф, Відьма... 

Щоб написати позивні усіх — не вистачить ночі. 

На вулиці крапає дощ. Під ногами болото. Дує пронизливий холодний вітер. 

Вони посміхаються. Дивляться з небес. Щось говорять. Як ви там, друзі? Ви дивитесь на нас з небес? Ми — тут. Місимо болото. Тягаємо залізо. Носимо ящики в укриття. Чистимо снаряди. Пишемо маркерами на мінах ваші позивні. 

За Мальву. 

За Руфа. 

За Рижика. 

Гнома. 

Ваську…

Ми помстимося за кожного і кожну. 

 

І ще...

За Іловайськ. 

За Крути. 

Маріуполь. 

Харків. 

Крим. 

Ірпінь. 

Гостомель.

Бучу. 

За кожен населений пункт. 

 

Ми пам'ятаємо усе. Кожне зерня 33. Депортації. Масові розстріли та заборону української мови. 

 

І цей біль у м'язах, в спині, у п'ятах. Ці мозолі до крові… ми знаємо для чого тягаємо залізо, чистимо снаряди та зброю.

 

Чуєте, братики та сестрички, ми перетворимо їхню техніку на іржавий метал.

 

Ми спалимо та виб'ємо їх. І всі руські окупанти будуть гнити в нашій землі. Їм не допоможуть джгути. Їм вже ніхто не допоможе. Вони — добриво. 

 

І нехай наша земля буде їм пеклом та бетоном. 

 

 День 56. ЗУБИ ВІЙНИ

  

Хлопці говорять:

- У мене зуби болять. Треба їх зробити. 

- Краще таблетку з'їж. 

- Та там пломбам піздєц. 

- З'їж таблетку. 

- Та вони ж болітимуть кожного разу, коли цукерку з'їм.

- Їж таблетки. 

- Та шо ж ти заладив «таблетка-таблетка». 

- Нафіга тобі тут красиві зуби? Хочеш красивим вмерти?

- Я не збираюсь вмирати.

 

День 56. ЧАРІВНИК З ХАРКОВА

В Харкові живе чарівник і звати його Олег Каданов. Він пише музику, вірші, грає в театрі та кіно. А ще знаходить те чого немає. 

- Привіт, козаче. Знаю, тобі зараз не до цього, але раптово ти знаєш де можна намутити триногу для артилерійської бусолі?

- Привіт, брате! Пошукаю, але не обіцяю.

- Дякую. Я знаю, що складно знайти. 

- А сама бусоль у вас є?

- Немає. Думаю, частинами простіше зібрати. Бо навіть на сайтах немає де купити.

- В ідеалі шукатиму і те, і те. То треба магію вмикати.

- Магія... Магія...

 ...

 - Куди тобі надсилати? Я знайшов декілька варіантів...

 ...

 - Привіт. Я не знаю, як дякувати. Це просто агонь... Голова для бусолі — нова. 

 

Кажуть: «піт артилериста береже кров піхоти».

Тож дякую, друже, за потогінний засіб. 

 

Дякую усім нашим чарівникам, усім хто допомагає. Без ВАС було би дуже скрутно. 

 

День 57. КРАЩЕ Б ЙОГО НЕ БУЛО

 

Мабуть, написав свій найвідоміший текст. 

У ньому менше 70 літер. Чотири рядки. Здається він є всюди. За три доби його переклали на десять мов. А я думаю: краще б його не було. 

 

Звучить він так:

 

У мене не буде імені

У мене не буде сім'ї

Я мав народитися в квітні

Здається у Ірпені

 

Дійсно, краще б його не було. 

 

День 59. НЕБУВАЛА РОЗКІШ

 

Ми прокинулись зрання. Насмажили млинців. Вона одягала сукню та фарбувала губи. Син слухав музику. 

Коли вийшли на вулицю — дощило. 

Ми сіли в таксі. 

 

Ми одружились. 

 

Ми святкували: грали з сином більярд, настільний футбол та хокей, їли круасани, грали в доганялки. 

Дивились, як дятел робить дупло в стовбурі вишні, що вибухнула ароматним цвітом. 

Дивились з вікна на Кам'янець-Подільську фортецю. 

Гуляли каньйоном. 

— А він справжній? Військовий? 

— Так! — відповідаю. 

Син стискав бінокль. Прикладав його до очей. 

Потім:

— Я хочу тобі по секрету, на вушко...

Нахиляюсь. 

Шепоче:

— А подаруєш мені свій шеврон?

— Який?

— На руці. 

Я знімаю його та віддаю Оресту. Він усміхається. Трохи соромиться. Він виріс та навчився вимовляти літеру «р». 

— А що тут написано?

— Ласкаво просимо в Україну. 

Орест носить форму та дерев'яний автомат. Тішиться шеврону й чіпляє його на липучку. 

Ми гуляємо містом. Неспішно накрапає дощик. Всюди пахне цвітом. Чутно спів пташок. 

 

Небувала розкіш шепотіти на вухо: я тебе кохаю і пити одне капучино на двох. Дивитись в очі. Тонути у їх безодні. Називати її ім'я. Обіймати. Цілувати. 

 

Ми — щасливі. 

 

А потім була повітряна тривога. 

Потім: ракети по Одесі. Куди прилетіло? Живі? Поранені? Пишу: як ви? Відповідають: сидимо в підвалі. Все ок? Живі. 

 

Стовпи диму. Житлові будинки.

Потім: внаслідок ракетного удару 18 поранених та 5 загиблих, серед них тримісячна дитина. 

Мовчання.

 

Попереду Великдень.

Наша небувала розкіш триватиме ще кілька днів. 

 

ДЕНЬ 64. PEPSI

 

Вже давно за північ. 

Ніч на вокзалі повзе повільно. Потяги запізнюються. Люди у військовій формі стоять біля табло в очікуванні своїх напрямків. На дерев'яних лавках сплять діти. Батьки, сонні мов мухи, переминаються з ноги на ногу, ходять під стінами, мляво розмовляють. 

Коліями вистукують товарняки. Вони освітлюють силуети, що стоять на перонах і їхні тіні повзуть тріщинами асфальту, деформуються та видовжуються. 

 

Повертатися не хочеться. 

Позаду вокзал і автобус. Дорога, блокпости, перевірка документів. Не хочеться! — шепочеться мимоволі в темні та порожні комендантські вулиці Хмельницького. Дістаю з кишені ще одну сигарету. Закурюю. Читаю новини: ракетний удар по Шепетівці, два «прильоти» в Києві, повторні вибухи в Одесі — і це сталося доки я їхав дрімаючи в бусіку. 

Попереду ще два вокзали і потяг. Провідники, скрип вагонів, табло напрямків, у яке втомився дивитись і ще пів пачки сигарет. 

Ця ніч — вічність. 

Я тиняюсь залізничним вокзалом ніби безпритульний пес. Хоча — ні! Не безпритульний! Якби я був безпритульним то тоді просто пішов би у місто і гуляв до ранку Проскурівською, зустрічав світанок, був би не один. 

Я — на прив'язі. На мені нашийник війни. Хочеш того чи ні, але повертатись потрібно. 

 

Ляп-ляп!

Крізь дурман в очах пробиваються голоси та кольорові плями. 

— Не спіймаєш мене! Не спіймаєш мене! Звучить голос сина, його сміх та кроки по калюжах. 

— Лови мене! 

— Стій! — відповідаю я. 

— Не доженеш! 

Я розумію. Це не зараз. Це було сто кілометрів назад.

А попереду ще п'ятсот шістдесят, здається. Але подумки я прокручую ще раз: стій! — і біжу за ним вологою кам'янець-подільською бруківкою. Він у гумаках і весело скаче по глибоких калюжах. 

— Так дивно! — шепоче вона. На її безіменному пальці обручка. 

Лунає сирена.

Після дощу повітря вологе, все довкола свіже. Я дихаю її шкірою, волоссям, парфумами, — намагаюсь увібрати більше запахів. 

— Не спіймаєш! Не спіймаєш! — знову голос сина. 

Ляп-ляп!

 

Вистукують колії. Вагон гойдається ніби паперовий кораблик на воді. Наступна ста...

 

— Прокидайся! — мене штовхають вбік. 

— Що?

— Пора!

Я відкриваю очі. Це не вагон і не потяг. Ми в підвалі. В темряві кілька міток від світла ліхтариків. Я дивлюсь на Руслана. Він в касці та бронежилеті, тримає в руках кулемет. Його тринадцятилітнє тіло під екіпіровкою виглядає дивно. Він худий, високий, як на свій вік, очі блистять, усміхається. Я розумію і хочу сказати: ти помер... 

— Ти чого тут? — запитую. 

— Іди за мною. — говорить він. 

— Ти чому так одягнутий?

— Давай швидше. 

Я мляво встаю. Наче щось не потрібне накидаю свій бронік поверх форми, а каску на голову. 

— Куди? 

— За мною. 

І ми ідемо коридорами. Минаємо одні сходи, інші. 

— Куди ми? 

— Я хочу тобі дещо показати... — відповідає він не озираючись. — Тут поріг. Обережно!

Переступаю. 

Руслан поспішає. 

Через якийсь час ми виходимо в ніч. 

Густий туман стелиться низько над полями. Тут яр, сосни, річка, яблуневий садок. Я знаю де ми. Знаю. 

— Я обіцяв, що напишу книжку про тебе. 

— Написав?

— Ні! 

— Не біда. 

— Я все збирався... 

— Забий. 

— Я...

І шумить сухий очерет. Пахне димом. Дуже багато диму. Він клубами повзе над усім пейзажем. Чорний дим. Чорний...

— Знову хтось підпалив. 

З-за верб видніються височенні язики вогню. 

— Цей вогонь ніхто ніколи не міг загасити. 

Вогонь росте. Він поглинає береги річки. Він поглинає міст. 

Туман і дим поглинає нас біля поля. 

Сіро.

— Ходімо!

Я іду слідом за Русланом. Бачу його спину. На його плитоносці, в районі лопаток, малюнок. Ніяк не можу зрозуміти, що то за символ. Де я його бачив раніше? Ми наближаємося до муру. 

 

Десь вибухає міна. 120 калібр по звуку. 

 

Я знаю цей мур. За ним цвинтар. Між деревами в тумані сіріють хрести. 

— Я не хочу. 

— Давай, не сци. Ми були тут не один раз. Мертві не кусаються. Цукерку хочеш? — і він бере з могили шоколадку. Я навіть не помітив як Рус перескочив через камінну кладку. Туман густішав, ставав білим ніби молоко. — Ще трохи! — говорив він. 

Я йшов за ним, йшов за голосом, а потім...

 

... відчув на собі погляд. 

То був я — дивився на себе з могильної плити. 

 

— Я хочу, щоб ти знав. — Руслан присвітив ліхтариком на дату: 23.06.1987 — 

— Якесь сміття прилипло. Глянь!

Я нахиляюсь над могилою аби відліпити етикетку Рерsi, аби побачити другу дату. 

 

Кап! — прямо в око. Витираю рукавом воду. Прокидаюсь неохоче. Дах вагона протікає. За вікном сіріє ранок. На склі краплі дощу.

Вагон гойдається ніби паперовий кораблик на воді. 

Пахне сигаретним димом. 

Потяг запізнюється на дві години. 

 

Ляп!

Ляп!

Наступна станція — війна.

  

ДЕНЬ 67. БЛОКПОСТ УКРАЇНА

 

Доброго вечора, вас вітає блокпост Україна і сьогодні в ефірі нашої радіостанції музика останніх днів квітня. 

В Одесі небо хмарне. Вдень стовпчики термометрів прогрілись до +16 °С. Опадів не очікується. 

Під блаженним сонячним промінням, лежачи на тротуарах, кайфують міські коти. Біля берегів нашого міста знову плавають дельфіни. Пляжі заміновані. Попереду «затяжна» комендантська година на дві доби.

 

Блокпост Україна пульсує ніби вена на шиї: автомобілі з вантажем; фури з паливом та продуктами; автобуси з людьми; на задніх сидіннях легкових — діти, що усміхаються до бійців.

 

Блокпост Україна працює: кожна мураха перемоги на своєму місці та несе варту в посиленому режимі. 

Тут немає богів війни. 

Тут звичайні люди зранку до вечера тягнуть лямку цієї війни. Чоловіки, жінки, діти — усі наближають Той день. 

І він настане. 

 

Мурашник живе. 

Після «прильотів» над ним ревуть двигуни літаків. Люди зупиняються, зводять погляди в небо. Запитують:

— Наші?

— Наші. 

 

Джерела б'ють ключами:

— Вітання! Ви куди?

— В пологовий. 

На задньому сидінні усміхається майбутня мама.

 

Жіночка на велосипеді:

— Хлопчики, ось вам молоко і пиріжечки з яблуками. Ще теплі. 

 

Маленька дівчинка тримає старшого братика за палець лівої руки:

— Дяді, а ви хочете цукелочку? Соколадна.

 

Пікап ЗСУ:

— Ми на Харків. 

— Нє. Не туди. В іншу сторону. 

— Хіба?

— Анджеліна Джолі зараз у Львові. Розвертайтесь!

— Ми сфоткались. — сміються — Вже повертаємось.

 

«Ритуальна служба»: 

— Як справи, пацани? 

— Справи добре.

— Мотор глушити?

— Дякуємо, але не сьогодні. Проїжджайте!

 

Сонце опускається на лінію горизонту. Помаранчеве зарево проглядається крізь маскувальну сітку. Майорять синьо-жовті прапори. 

 

Блокпост Україна дихає теплом:

— У нас не підвал, а п'ятизірковий готель. Флет-вайт на згущеному молоці. Шість собак і три коти. 

 

Дороги-вени переганяють кров країни.

Червоними і чорними кольорами вишиваються напрямки. 

Хлопці везуть важке і не дуже. 

Минає ще один день. 

Ми — є. 

Ми ще ближчі до перемоги. 

 

В ефірі лунає «Колискова для окупанта» Mykyta Moiseiev 

 

День 73. З ЛЮБОВ'Ю, ТАТО!

 

Привіт!

 

Сину,

з моменту мого від'їзду, здається, пройшла ціла вічність. 

 

Постійно згадую наші дні, наші важливі і не дуже справи. Як же важко було покидати вас на вокзалі під звуки сирен, сідати в автобус і їхати. Знову їхати. 

 

Класно було бачити тебе і маму, обіймати вас і робити ті звичайні справи, що й завжди. Ми чудово погрались твоїми новими іграшками, круто погуляли і ти виріс. Ти вже не «масік», ти — дорослий маленький хлопчисько. Так-так, знаю, казатимеш: фу-у, я не маленький, — і це дійсно так. В твоїх історіях більше від дорослої людини, ти — особистість і все ще хочеш бути військовим. Тобі майже п'ять з половиною років і більшу частину життя ти хочеш бути військовим. Мабуть, ним і станеш. :) 

 

Так багато хотілося зробити за ті дні, що у нас були і, наче, встигли усе, але постійно не покидає відчуття, що я про щось забув. 

 

Знаю одне: течію Смотрича та спокій цієї ріки — я пам'ятатиму все життя. 

 

Хочу тобі сказати наступне:

Будь добрим, і світ тобі усміхатиметься.

Будь добрим, і ти зустрінеш найкращих на земній кулі людей.

Будь добрим, але пам'ятай: не дай себе використати. Через твою доброту поруч буде дуже багато корисливих людей. 

Чини по совісті. Знай, якщо наміри твої чисті — правда завжди на твоєму боці. Уникай бійок, але якщо того вимагає ситуація умій нанести удар. 

Не бійся програти, але, якщо б'єшся, — бийся до кінця і з честю. 

Відстоюй свою правду та погляди. Можна програти бій, але виграти війну. Можна програти чемпіонат, але перемогти суперника (таке вже було і не раз).

Допомагай тим, кому потрібна допомога.

Не смійся з вад. 

Поважай усіх людей, яких зустрічатимеш в своєму житті (окрім, звісно, росіян — вони не люди).

Скільки б років тобі не було (шість, десять, тридцять чи п'ятдесят),: будь мрійником, навчайся, став цілі та добивайся їх. Від того, що ти робитимеш сьогодні, залежить те, ким ти будеш завтра. 

Люби та обіймай людей, які тобі дорогі. Все, що у нас є — це вона. Любов. Її не купиш за гроші. Вона безцінна. Не бійся її показати. Інколи обійми в тиші значать більше ніж тисячі слів.

 

Там, де ми, відносно спокійно. Літають російські дрони. Сьогодні вночі, наприклад, їх стало трохи менше. Вони більше не зможуть бути в повітрі, бо стали металобрухтом.

 

Зранку красиво кружляли літаки. Привиди України, як ти кажеш. Наші. Гучні, але дуже красиві. Летіли настільки низько, що можна було побачити малюнки. 

 

Я дивлюсь у небо. 

Воно чисте та безмежне. 

Зі мною все добре. Всі живі та здорові. Надіюсь — скоро побачимося. 

 

Мені вас дуже не вистачає. Бережіть себе. 

 

І:

Дякую тобі за усе. 

Дякую за те, що ти у мене є. 

Ти — найкращий. 

 

З любов'ю, тато.

 

P.S. Орест, буде до тебе прохання: обійми маму та поцілуй її в щічку поки я тут. Обійми замість мене.

 

Перші дні травня 2022 року

 

ДЕНЬ 73. РАКЕТНА НЕБЕЗПЕКА

 

Ракетна небезпека! Ракетна небезпека! Залишайтесь в укриттях! 

 

— Та воно їбануло біля нас. 

 

Клуби диму піднімаються вгору. 

 

Ракетна загроза зараз дуже висока. Не нехтуйте правилами безпеки! Будьте в укриттях!

 

— Алло, ви де?

— Над нами ракети пролетіли. 

— Давайте в підвал. 

— Але воно просто...

— Ідіть в підвал посидьте годинку.

— Добре! 

— Точно?

— Точно!

 

Чорні клуби густого диму піднімаються вгору. В повітрі неприємний запах. Військові машини їдуть. Над нами гуде авіація.

 

— Скільки ракет?

— Шість. 

— Одну збили. 

— Пацани кажуть дві. 

— А інші?

 

На грунтовці піднімається пилюка. 

Дихати нею набридло. Ніс забитий. Сякаємось кров'ю. 

 

Вуличні собаки, яких ми пригодували, скавчать і тікають. 

 

Повітряна тривога! 

Ракетна небезпека!

 

73 третій день.

Густий чорний дим підпирає небо.

 

ДЕНЬ 73. ІРА

 

Пройшло годин 5 як прочитала йому від тебе, і от сказав написати тобі листа:

 

Тато, я знаю, що ти не в мене, ти мене не бачиш, але я тебе люблю.

З любов'ю, Орест

 

ДЕНЬ 75. ГРА В ШПРОТИ

 

Ніч.

Гуп! 

М'яч б'є по підлозі в спортзалі. 

Гуп! 

— Сука, блять! — звучить голос в темряві. 

Гуп!

— Що тут відбувається? 

— Ідітє нахуй!

— Що?

— Ідітє нахуй. Я вас всєх сейчас положу. Всєх, підари. 

Гуп!

Клацнув запобіжник. Фігура у темряві розвернулась. 

— Гей-еей, полегше, братішка. 

— Я тєбє не братішка. 

— Поклади автомат. Не кіпішуй. Бухнув — ок. Лягай спати.

— Нє-а. Вам всєм пізда. — пташиним криком лунає сміх. — І мнє тоже. Всєм!!!

На вулиці лунає сирена. 

 

— Ми з сином грали в шпроти. Знаєш таку гру?

— Ні!

— У грі є два типи карток — «Консерви» та «Риби». Картки «Риби» беруть гравці, а картки «Консерви» кладуться «сорочкою» догори посередині. 

 

«Консерва» перевертається на декілька секунд. За цей час треба запам’ятати найбільше видів риб, що на ній зображені, та викласти свої картки з відповідними рибами. 

За помилково викладену картку, якої не було в «Консерві», штрафують.

 

— А сенс?

— Сенс? Це дитяча гра на спостережливість та пам'ять. Розвиваюча. 

(пауза)

— А знаєш, як називаються усі ці прильоти коли гине багато людей одночасно?

— Як?

— Шпроти. 

...

— Ми теж граємо в Шпроти. Тільки це варіант для дорослих і в новій реальності. 

 

Він здав усі позиції. Здав координати нашої казарми. Дивись в телефон. Дивись! Скріншоти. Переписки. 

— Вам пізда! — він лежить на підлозі з розбитим носом та сміється. В світлі ліхтарика: баскетбольний м'яч котиться під стіну.

— Сука, нахуй...

Сука нахуй. 

Лунає сирена. 

 

— А чим відрізняються риби?

— Кольорами та дрібними елементами. Риба-в-каптурі-та-тростиною, Риба-морячка, Риба-клоун, Риба-в-окулярах, Риба... 

 

Ми спимо під відкритим небом. Зірки над нами виблискують. Чутно, як повз проїжджають пожежні машини. Одна, дві, три. Машини-риби пливуть порожніми вулицями міста. Запах цигаркового диму тонкими язиками повзуть поміж стовбувами сосен. 

 

— А ми які риби?

...

— Головне не стати шпротами. Ахах.

 

Я кладу карту на стіл. Намагаюсь зберегти голоси рідних. Хочу, щоб вони звучали в моїй голові. Усмішки. Очі. Моменти. Запам'ятовуй, сука. Не дай стертися. Бережи їх як зіницю ока. 

 

— Тато, а риби уміють літати? 

— Так, уміють.

— І що, у них є крила?

— Є. Правда в Україні таких немає. Лише в тропіках. 

— А про них кіно є?

— Не знаю. 

— Давай пошукаємо!

— Давай. 

— Я хочу побачити, як літають риби. 

 

Ми дивимось це кіно: зрадник сидить в клітці. Ми проходимо повз підара. Проходимо повз. Суканахуйблять, у нього зуби усі цілі. Хто його так бив? Хто? Зуби повинні бути на підлозі. Він злив усе. Усі позиції, де був, полігони, казарми. Усе. А зуби у нього хоч і гнилі, але цілі. Він кидає погляди з-під лоба. Ми ходимо коридорами. Куримо на вулиці. Лягаємо у траву під деревами. Слухаємо пташиний спів. Долинають фрагменти чиїхось розмов. Хто ми? «Консерви» чи «Риби»? 

 

Запам'ятовуй: 

 

вміння літати у риб розвинулося як спосіб порятунку від переслідування хижих риб, але в повітрі на них очікує інша небезпека:

 

там вони стають здобиччю великих морських птахів: 

 

альбатросів та мартинів.

 

Лунає сирена. Ми дивимось в небо. Ракетна небезпека! 

...перейдіть будь-ласка в укриття. 

Російські війська збільшили інтенсивність застосування авіації над акваторією північно-західної частини Чорного моря. В місто прилітає все більше і частіше. 

 

— Хочеш, я тобі розкажу, як ми його положили? Знаєш, каже, стрьомно трохи коли п'яний хуй автоматом в тебе тикає. 

...

— Підар почистив свій телефон, збив до заводських настройок. Але я шарю, я работаю з цим. Я все відновив. Коли глянули в месенджері, а там... Повний фарш: фотки, локації, карти, переписки... Розказати? Може напишеш щось? Книжку, а? Ти ж письме...

— Давай потім, — кажу. 

 

Я лежу у траві. 

Небо прекрасне. 

Запам'ятовуй його. 

Запам'ятовуй, ці хмари, слід від ракети і дим протиповітряної оборони. 

 

Лунає сирена. 

Гуп!

— А це вже прильот.

— Прильот звучить не так. 

— Збили?

— Збили. 

— Ахах. 

— Краще би нас не забирали сюди назад. Краще мерзнути вночі хуй-зна-де, ніж чекати не зрозуміло чого.

 

Шість кораблів та два підводні човни рф перебувають у готовності наносити ракетні удари – повідомляє ОК «Південь».

 

Дзень! 

Повідомлення: 

вам треба якась допомога? Я в Києві, можу шось переслати/передати.

 

Та наче не треба. Дякуємо за усе!

 

ДІТИ КВІТКИ

 

1. АЛІСА

 

Я — Аліса

Мені чотири роки

Я живу у бункері

Зараз з військовими

У цьому місті мені не подобається

Я хочу додому 

              до своїх іграшок

Я хочу до бабусі та дідуся

Хочу в садочок до друзів

Три дні я не бачила мами

Мій тато лежить у дворі

Моя мама казала: тато на небі

Він дивиться на мене і усміхається

Але я не хочу щоб він був на небі

Я хочу: щоб поруч щоб зараз щоб вдома

і разом усі 

і щоб гості були -

у мене вчора був день народження

Другий день народження 

Дяді кажуть: таке буває коли війна і всюди стріляють

Дяді кажуть: прорвемося! — і не усміхаються

Я хочу щоб тато теж не усміхався 

не усміхався 

але був поруч

Я не хочу його на небі 

і не хочу щоб з нього росли дерева

Я хочу поруч 

щоб зараз

щоб вдома

І мама і тато і я

І дідусь і бабуся

І песик Лахматик

І вся наша щаслива сім'я

 

2. МАКАРІЙ

 

Я — Макарій

Мені сім років

І у мене немає дому

Ми живемо з мамою й дідом у підвалі

Їмо сухпай економимо воду

Ходимо в туалет на відро

У нас немає нічого

У нас є лише ми

Мій тато зник кілька тижнів тому

Коли пішов шукати авто

Ми не можемо покинути місто -

Маріуполь в оточені півсотні днів

А наша машина згоріла на вулиці 

Ніби вже й в минулому житті

 

3. МАРІЧКА

 

Я — Марічка з Бучі

Мені було дванадцять

Мені сказали стояти

Зав'язали руки та очі

 

Мамо ти де? Мамо?

Маму забрали в хату

Тато ти де? Тато?

Тато лежить в калюжі

 

На вулиці дідусь та бабуся

Розстріляні упритул

Я пам'ятаю собаку 

Що тікала в лісосмугу

 

Я не хотіла вмирати

І братик мій не хотів

Я мріяла медиком стати

А брат — забивати голи

 

Я — Марічка з Бучі

І ця мить дуже тягуча:

 

нам 

сказали 

іти

 

нас 

вели 

туди

 

Там будуть стояти хрести

Там червоним цвістимуть квітки

 

4. СОФІЯ

 

Мене звуть Софія

І у мене є мрія:

Я хочу щоб всі росіяни

Здохли на цьому світі

Мені десять років

Сама я з Херсону

Пишу листа тобі Боже

І я тебе дуже прошу:

Я хочу я хочу тишу

Я хочу спокійного сну

Стань йому насторожу

Зупини будь ласка війну

 

5. СИНОЧОК

 

У мене не буде імені

У мене не буде сім'ї

Я мав народитися в квітні

Здається у Ірпені

 

Я не стану синочком маминим

Я не стану синочком татовим

Я їх не побачу ніколи

Я чув лише голоси

 

Я їхав у своєму животику

Вона шепотіла мені:

Все буде добре котику…

 

....................

....................

....................

 

Я загинув на початку весни

 

***

Якщо я загину 

              люба

Знай я завжди біля тебе

Знай мені більшого і не треба

Я за спиною 

Я біля тебе

 

Я буду росою 

Вітром та глиною

Я буду туманом

Я буду...

 

Якщо я загину 

              люба

Знай я завжди біля тебе

 

 

***

доведи мене доведи 

до кінця цієї війни 

доведи мене доведи 

до кінця цієї довжелезної доби

доведи мене доведи 

до світанку і чистого неба 

до моря теплого 

до весни 

де спокійні сняться сни 

де немає ранкових зведень 

де не звучать сирени 

доведи мене до ріки 

що не вичерпується словами 

до човна 

що пливе поміж островами 

доведи мене до моста 

за яким стоять наші міста 

доведи мене додому 

де живе уся рідня 



↑ Зміст

22. Ірина Гарець «Садити яблуні»

Ірина Гарець
Керівниця Театру сучасного діалогу м. Полтава, драматургиня, письменниця, сценаристка, режисерка, психологиня. Фіналістка та лауреатка українських та міжнародних драматургічних та літературних конкурсів, тренерка з питань: «Громадянської компетентності»; «Створення соціальних театральних майданчиків»; «Неформальної освіта для дітей та дорослих», тощо. Авторка і кураторка соціальних проєктів, в тому числі театрального напрямку. Засновниця всеукраїнської бібліотеки сучасної драматургії UkrDramaHub. Одна з засновниць Театру Драматургів (м. Київ).

Як змінилися обставини вашого життя після початку війни?

Я не знаю, що писати про зміни. Здається змінилося все: від щоденних ритуалів до способу мислення. Але те, що мене бентежить, це моя ненависть, яку я не можу вгамувати. Раніше, мені здавалося, що забрати життя в людини — це найгірший вчинок, це великий гріх на душу. Що його не змити нічим, ніколи не відпрацювати, не пом'якшити, не замолити. Використовую релігійні терміни, хоча ніколи не вірила і не вірю досі в бога. Нині мені здається, що здатна вбити. Прямо відчуваю, що можу і хочу. Вбивати хочеться так само як і народжувати нове, створювати навколо життя, садити, доглядати, плекати. А решта як мабуть і всі, налякана, безпорадна і в той же час переповнена любов'ю до своїх людей, до своєї землі.

Садити яблуні

A play commissioned with a grant from Philip Arnoult's Center for International Theater Development (U.S.)

Карликові породи яблунь. Вони займають менше місця і підходять під мій зріст. Навесні квітнуть і пахнуть, я зможу підходити і нюхати, не користуючись драбиною. А восени — збирати солодкі плоди. Джерела в Інтернеті говорять, що плоди будуть вже на третій рік від посадки саджанців. Я почекаю. Головне домовитися із сусідом. У нього — трактор, а в нас — занедбана заросла земля. Ми нещодавно купили будинок у селі зі землею. Усі сили кинули на ремонт хати і не чіпали землю. Довго вирішували, що ж тут буде рости. 

Відстань між деревами повинна бути 3 метри, глибина посадкової ями — 70 см.

Уявляєш, каже чоловік, вони просто діти, які грають у війну. Стоїмо собі спокійно, зоряна ніч, раптом чуємо — сирени, повітряна тривога. «Дрони, дрони», — кричать чоловіки і починають гасати на машині по цілому селі. Я кажу, люди, то зірки, то мерехтіння зірок. «Дрони, дрони, вони рухаються», — заперечують пацани. Знайшов їм статтю у Вікіпедії про мерехтіння зірок, скинув у загальний чат територіальної оборони. Дивися, що пишуть тепер. Він сміється і протягує мені телефон з відкритим чатом у вайбері, де чоловіки з територіальної оборони дізнаються про свій час чергування, свою команду і діляться новинами. 

Насправді я соромлюся підійти до сусіда і просто так запитати: Ви зораєте нам землю? Звісно, за гроші. Ті, хто нам продавали хату, колишні господарі казали, що ви завжди допомагали. Допоможіть нам. Навіть коли з трирічною онукою проходила повз його хату і побачила його і його трактор — не наважилася. Тільки привіталася. У цьому селі таке ніжне вітання один до одного. Діти кажуть замість вітаю, або добрий день — «Щастя, здоров’я». Дорослі додають: «Дай Бог здоров’я». Я поки кажу: «Добрий день», або «Добрий вечір». Але я навчуся. Йдемо ми з моєю Варюлькою, побачили сусіда, привіталися і зустріли черв’яка. Довгий, товстий повз через дорогу. Маленька вирішила, що йому загрожує небезпека, бо їздять машини і ми майже годину спостерігали як черв’як поволі скорочувався – пересувався і просили машини його об’їжджати. Так черв’як дістався з протилежного боку дороги і заліз під листя. Варя задоволено пішла гуляти зі мною далі. Вона дуже розумна на свій вік. І може розказувати дивні речі. 

 — Де твоя мама? — питає вона мене.

 — Померла, — відповідаю. 

 — А хто ж тебе буде обіймати і жаліти? 

А потім заявила, що пам’ятає, як це бути мертвою. Я, каже, була мертвою, не могла рухати ніжками і ручками. І не бачила нічого.

Не плачу, сліз немає, тільки люта злість. Уява малює картинку, що в багатоповерховий будинок моїх дітей летить касетна бомба і вбиває мого зятя, доньку, мою Варю і мого маленького Орчика, якому немає ще й року. 

Верхній шар ґрунту відкидайте окремо, потім землю змішайте з торфом і перегноєм, додайте в суміш суперфосфату і деревної золи. Всередину ямки вбийте кілок, додайте ґрунтосуміш. А потім додайте землі з верхнього шару. У центрі ямки розмістить саджанець і розправте коріння. Дуже важливо, щоб коріння не торкалося добрив, воно може обпекти ніжне коріння дерева. 

А ще, каже чоловік, дійшли до моїх бійців чутки, що висадився російський десант. Знову збудження, плани, як будуть його знешкоджувати. Потім прийшло усвідомлення, що в них навіть рушниць немає. Тоді почали обдумувати, що ж робити. Я запропонував взяти вила і поставити держак на землю, гостріями догори. Нехай сраками насаджуються. 

Я поїду до вас на танку, каже мій дядя з Москви, ви фашисти і нацисти. Вас треба знешкодити. Так, мій дядя Саша, жінки у пологовому будинку в Маріуполі з немовлятами — це головний ваш ворог. Ви знищили осередок фашизму і нацизму у нашій країні. І бабусі, які сидять по підвалах в Охтирці, і маленькі діти, яких ви вбили, і люди з інвалідністю, які не мають доступу до ліків. 

Не плачу. Кажуть, легше, коли сльози течуть, навіть корисно. 

У нас спокійний регіон. У нас періодично лунають сирени, але поки не бомбили. Я навіть відчуваю провину, що мою сестру в Харкові бомблять, в Києві рідних людей бомблять, намагаюся не думати про багато місць, де люди на межі гуманітарної катастрофи, без води, їжі, ліків, де від зневоднення помирають діти. Майже кожен день я приймаю біженців. Втомлених, з наляканими очима. Один п’ятирічний хлопчик попросив увімкнути мультфільм. Сидів спокійно, дивився, раптом в мультфільмі прозвучала музика, схожа на сирену, дитина підхопилася і залізла під ліжко. «Мама!», — жалібно плакав він. Потім таких дітей і дорослих було багато. У мене не встигає висихати постіль, в мене не закінчується процес приготування їжі. У мене закінчуються внутрішні ресурси. 

Втома. А я не плачу. Немає сліз.

Після посадки в ґрунт навколо саджанців притоптують, на відстані півметра від стовбура насипають валик заввишки 15 см, в утворений майданчик виливають 25-30 літрів води.

Соромно зізнатися, але в перший день війни на мене напав понос і сильно нудило. Я думала, що чимось отруїлася. Думала, якщо прилетить в будинок бомба, то як я неестетично помру зі спущеними штанами на унітазі. Смішна смерть. Дні проходять, як роки, здається, що мирне життя – це щось далеке і недосяжне. Але в мене є запас терпіння і злості. І ще є запас таблеток, які мені життєво необхідні. Якщо вони закінчаться, то я нелегко помру за три місяці. В Інтернеті пишуть, що врешті решт засну. Ну хоч висплюся. Мені не хочеться створювати проблеми моїм ріднім, щоб вони нервували. Не хочеться бути слабкою ланкою, тягарем, якщо наше місто оточать. Не знаю, як люди з моїм діагнозом і без таблеток в оточенні. Потерпіть, любі. Потерпіть, ми переможемо. Намагаюся не думати про тих, кому потрібен інсулін. У них гірша ситуація, ніж у мене. У них немає трьох місяців. 

Оскільки коренева система у цієї форми яблунь поверхнева…. Сьогодні теж понос і нудить. Щойно пішла вирвала. Так що там з яблунями? Ага, треба не допускати, щоб коріння пересихало. Постійний полив і мульчування. Треба зафіксувати все в текст. Він буде свідком, коли я забуду.

А мій племінник в Москві, п’ятирічний Андрюша, залишився з нянею, знайшов портрет Путіна, взяв ножиці, порізав його на дрібні шматочки і сказав: «Щоб ти здох». Няня налякалася, насварила батьків, попередила, щоб він в садочку такого не робив. 

У ці дні люті і ненависті є потреба в любові і людяності. Моя молодша донька вагітна і дуже налякана ситуацією. Коли вона мені подзвонила, що повітряна тривога, а вона на вулиці і не знає де заховатися, в мене почали дрижати руки і ноги. Але нічого, нічого, повторюю я собі постійно. Нічого, треба просто почекати, поборотися і потерпіти біль. Це як народжувати. Потім дивишся на дитинку і думаєш: яка я молодець, я впоралася. Ми впораємося. Хочеться врівноважити лють любов’ю і ніжністю. Моя вагітна Даша забрала з притулку маленьку дворнягу Булку. Булка розважає мою дитину і знімає трохи тривожності. А в нас з чоловіком з’явилася друга собака – Білка. Ми сповнені любові до малечі, хоча вона виглядає, чесно кажучи, як маленький кажанчик. І головне, ці колишні безпритульні Булка і Білка сповнені любові до нас. Потрібна рівновага. 

Моя бабуся, наполовину татарка, мала успадкувати величезний яблуневий сад від своїх татарських бабусі і дідуся. Але не змогла. По-перше, радянська влада відібрала яблуневий сад і знищила дерева; по-друге, навіть якщо б вона встигла успадкувати, то їй би не дозволили вчитися будь-де, набувати професію і заробляти собі на життя. 

Я думаю, може це я винна, що почалася війна? Може мої думки про новий яблуневий сад були зчитані абсолютним злом, Мордором, якому не до смаку все, що любить, творить, породжує. Яке віками знищує те, що може радувати і дарувати життя?

Коли яблука наливаються, подбайте про опори для обтяжених плодами гілок. 



↑ Зміст

/*